Оцените этот текст:


     КИЇВ, "ВЕСЕЛКА", 1991
     ФАНТАСТИЧНА ПОВIСТЬ
     Для середнього та старшого шкiльного вiку
     Переклав з росiйської Станiслав Павловський
     Художник Костянтин Судима

     ББК 84Р7

     С87
     Соцiально-психологiчна
     фантастична повiсть, в якiй
     автори змальовують глобальнi картини
     позаземного свiту. Потрапивши в цей свiт,
     головний герой змушений робити вибiр
     помiж правдою й оманою, обов'язком
     i зрадою, честю i ганьбою.
     Социально-психологическая
     фантастическая повесть, в которой
     авторы рисуют глобальные картины
     внеземного мира. Попав в этот мир,
     главный герой вынужден делать выбор
     между правдой и ложью, долгом и предательством,
     честью и бесчестием.
     Рецензент С. Я. Єрмоленко, доктор фiлологiчних наук
     Редактор Олександр Ємченко
     Перекладено за виданням:
     А. Стругацкий, Б. Стругацкий. Обитаемый остров.--
     М.: Дет. лит., 1971.






     Максим прочинив люк, висунувся  i з острахом зиркнув  у небо. Воно  тут
було   низьке  i  якесь  тверде,  без   легковажної  прозоростi,   яка
натякає  на незглибимiсть космосу  i  множиннiсть населених  свiтiв,--
справжня  бiблiйська   твердiнь,  гладенька  й   непрониклива.  Твердiнь  ця
безсумнiвно  спиралася  на  могутнi  плечi мiсцевого  Атланта  й  рiвномiрно
фосфорилася. Максим пошукав у зенiтi дiрку,  пробиту кораблем, але дiрки там
не  було -- розпливалися тiльки двi великi чорнi цятки, нiби краплини тушi у
водi. Максим розчинив люк навстiж i зiстрибнув у високу суху траву.
     Повiтря було гаряче i густе, пахло пилом,  старим  залiзом, розчавленою
зеленню, життям. Смертю також пахло, давньою i  незрозумiлою. Трава була  до
пояса; неподалiк темнiли чагарники, абияк стримiли понурi кривулястi дерева.
Було  видно майже так, як буває яскравої  мiсячної ночi на
Землi,  але  не було мiсячних тiней i не було мiсячної  туманної
блакитi.  Все  було  сiре,   запорошене,  пласке.   Корабель  стояв  на  днi
величезної улоговини з положистими схилами; мiсцевiсть довкола виразно
здiймалася до розмитого, тьмяного виднокраю,  i це  було дивно, тому що десь
поряд  текла рiка,  велика  i  спокiйна,  текла  на  захiд, вгору  по  схилу
улоговини.
     Максим  обiйшов корабель, ведучи долонею по холодному,  трохи  вологому
його  боцi.   Вiн  виявив  слiди   ударiв  там,  де  й  сподiвався.  Глибока
неприємна ум'ятина пiд iндикаторним кiльцем -- це коли корабель знагла
пiдкинуло й завалило на бiк,  аж кiберпiлот образився,  i Максимовi довелося
спiшно  перехопити управлiння,  i зазубень бiля правої  зiницi  --  це
десятьма секундами пiзнiше, коли корабель поклало на нiс i вiн ослiп на одне
око. Максим знову глянув у зенiт. Чорнi цятки вже ледь виднiлися. Метеоритна
атака  у  стратосферi, ймовiрнiсть -- нуль цiлих нуль-нуль... Але ж будь-яка
можлива подiя коли-небудь та вiдбувається...
     Максим  просунувся у кабiну, перемкнув управлiння на авторемонт, задiяв
експрес-лабораторiю  i попрямував до рiки. Пригода, звiсно,  проте  однаково
рутина.  Нудьга.  У  нас  в ГВП  навiть  пригоди рутиннi. Метеоритна  атака,
променева атака,  аварiя при посадцi. Аварiя при  посадцi, метеоритна атака,
променева атака... Пригоди тiла.
     Висока ламка  трава шелестiла й хрускотiла пiд ногами,  колюче  насiння
впивалося  в шорти. Гудучи,  налетiла  хмара  якоїсь мошви,  помигтiла
перед обличчям i вiдстала. Дорослi, поважнi люди у  Групу Вiльного Пошуку не
йдуть.  У  них свої дорослi, поважнi справи, i вони знають,  що всi цi
чужi   планети   у   сутi   своїй  доволi   одноманiтнi  й   утомливi.
Одноманiтно-втомливi. Втомливо-одноманiтнi... Звiсна рiч, якщо тобi двадцять
рокiв,  якщо  ти  нiчого  до  ладу  не  вмiєш,  якщо  ти  до  ладу  не
знаєш,  якого вмiння  тобi хочеться, якщо ти  ще  не навчився цiнувати
свiй   найбiльший   скарб   --   час,   якщо   у  тебе   немає  i   не
передбачається  якихось  особливих  талантiв,  якщо  домiнантою  твого
єства у двадцять рокiв,  як i  десять рокiв тому, залишається не
голова,  а руки  i ноги,  якщо  ти настiльки примiтивний, що  уявляєш,
буцiмто  на невiдомих планетах можна вiдшукати  якусь коштовнiсть, неможливу
на  Землi,  якщо,  якщо, якщо...  то  тодi...  звiсно.  Тодi  бери  каталог,
вiдкривай  його на будь-якiй сторiнцi,  тицьни  пальцем у будь-який рядок  i
лети   собi.  Вiдкривай  планету,  називай  її  власним  iменем,
визначай  фiзичнi  характеристики,  бийся  зi страховиськами, коли вони тобi
трапляться,  вступай у контакти, коли буде  з  ким, робiнзонь потрошку, коли
нiкого не виявиш...  I  не  те щоб усе це намарно. Тобi подякують,  тобi
скажуть, що  ти зробив  посильний  внесок, тебе викличе  для детальної
розмови який - небудь визначний  фахiвець...  Школярi, особливо  вiдстаючi й
обов'язково  з  молодших  класiв, позиратимуть  на тебе з поштивiстю,  однак
учитель при зустрiчi спитає лише:
     "Ти усе  ще в  ГВП?" -- й переведе розмову на iншу тему, i лице в нього
буде  винувате й сумне, бо вiдповiдальнiсть  за те, що ти усе ще  в ГВП, вiн
прибирає   на   себе.  А  батько  скаже:  "Гм..."  --   i   невпевнено
запропонує  тобi мiсце лаборанта; а мати  скаже:  "Максику,  але  ж ти
цiлком пристойно  малював  у дитинствi...";  а Петер скаже: "Скiльки  можна?
Досить ганьбитися..."; а Дженнi скаже: "Познайомся, це мiй чоловiк". I
всi матимуть рацiю, усi, крiм  тебе. I  ти повернешся в Управлiння ГВП
i, намагаючись не  дивитися на двох таких самих бовдурiв,  якi  порпаються в
каталогах  бiля  сусiднього стелажа,  вiзьмеш  черговий том,  вiдкриєш
наздогад сторiнку i тицьнеш пальцем...
     Перш нiж спуститися урвищем до рiки, Максим озирнувся. Позаду стирчала,
розпрямляючись, прим'ята  ним  трава,  чорнiли  на  тлi неба  розкарячкуватi
дерева,  i  свiтилося  маленьке  кружальце розчиненого люка.  Все було  дуже
звично. "От i гаразд,-- проказав  вiн до себе.-- От  i нехай... Добре було б
вiдшукати  цивiлiзацiю,  могутню,  давню,  мудру.  I  людську..."  Вiн
спустився до води.
     Рiка  справдi була  велика,  повiльна,  i неозброєним  оком  було
видно,  як  вона спускається зi  сходу i здiймається  на  захiд.
(Рефракцiя  тут, одначе, страшенна...)  I  видно було,  що протилежний
берег  положистий  i   зарiс  густою  тростиною,  а  за  кiлометр   вище  за
течiєю стримлять з  води якiсь  стовпи  та  кривi бруси,  перехнябленi
решiтчастi  ферми, волохатi вiд кручених  рослин.  "Цивiлiзацiя",--  подумав
Максим  без особливого азарту. Довкола вiдчувалося чимало  залiза, i ще щось
вiдчувалося,  неприємне,  задушливе, i коли Максим зачерпнув пригорщею
води, вiн зрозумiв, що це радiацiя, доволi  сильна i шкiдлива. Рiка несла зi
сходу радiоактивнi речовини, i Максим збагнув, що добра вiд цiєї
цивiлiзацiї буде небагато, що це знову не те, що  контакту краще i  не
затiвати, а слiд зробити стандартнi аналiзи, разiв зо два непомiтно облетiти
планету по екватору й забиратися звiдси геть, а на Землi  передати матерiали
серйозним, бувалим у  бувальцях  дядькам з  Ради галактичної безпеки i
якнайшвидше забути про все.
     Забути про все...
     Вiн гидливо обтрусив пальцi й  витер їх об  пiсок, потому  присiв
навпочiпки i замислився. Вiн  спробував уявити собi жителiв цiєї
планети, навряд чи щасливої планети. Десь за лiсами було мiсто, навряд
чи  щасливе  мiсто;  бруднi заводи, старезнi реактори,  що  скидають  у рiку
радiоактивнi помиї, нечупарнi, дикi будинки пiд залiзним дахом, багато
стiн i мало вiкон, бруднi проходи мiж будинками, заваленi
     смiттям  i  трупами  свiйських  тварин,  великий  рiв довкруг  мiста  i
пiдйомнi  мости... А втiм,  нi,  це було  до  реакторiв. I  люди.  Вiн
спробував  уявити собi цих  людей,  але не  змiг.  Вiн знав лише, що на  них
безлiч вдяганок, вони  були просто-таки запакованi у грубу матерiю,  i в них
були високi бiлi комiрцi, що натирають пiдборiддя. Потiм вiн побачив
     слiди на пiску.
     Це були  слiди  босих нiг.  Хтось спустився з  урвища  i зайшов у рiку.
Хтось  з  великими  широкими  ступнями,  важкий,  клишоногий, незграбний  --
безперечно,  гуманоїд, проте на  ногах у нього було  по шiсть пальцiв.
Постогнуючи i крекчучи,  сповз з урвища, прошкандибав по  пiску, з плюскотом
занурився у радiоактивну  воду й, пирхаючи i  хропучи, поплив на протилежний
берег, у заростi тростини. Не знiмаючи високого бiлого комiрця...
     Яскравий  блакитний спалах освiтив усе довкола, нiби вдарила блискавка,
i тої ж  митi над  урвищем  загуркотiло, зашипiло, затрiщало вогненним
трiском.  Максим  пiдхопився.  По  урвищу  сипалася   суха  земля,  щось  iз
небезпечним  вищанням пронеслося небом i  впало  посерединi рiки,  здiйнявши
фонтан бризок вперемiшку з бiлою парою. Максим мерщiй побiг угору по урвищу.
Вiн  уже  знав,  що  скоїлося,  тiльки  не  розумiв  чому,  i  вiн  не
здивувався,  коли уздрiв  на  тому  мiсцi,  де  щойно стояв корабель,  стовп
розжареного диму, який велетенським штопором здiймався у мерехтливу  небесну
твердiнь. Корабель  розтрощився,  бузковим  свiтлом  палахкотiла  керамiтова
шкаралуща, весело  горiла  суха  трава  навколо,  палали чагарi,  i  бралися
димними вогниками корячкуватi дерева.  Шалений жар  бив по обличчю, i Максим
затулився долонею i позадкував уздовж урвища  -- на крок,  потiм ще на крок,
потiм  ще  i  ще... Вiн  задкував,  не вiдриваючи сльозавих  очей вiд  цього
розкiшної краси жаркого  смолоскипа,  що розсипав  багрянi  та  зеленi
iскри,  вiд  цього   несподiваного   вулкана,   вiд  безглуздого   шаленства
знавiснiлої енергiї.
     "Нi, чому  ж...-- розгублено думав вiн.-- Прийшла  велика мавпа, бачить
-- мене немає,  залiзла всередину, пiдняла палубу -- сам я не знаю, як
це робиться,  але вона зметикувала,  кмiтлива така була мавпа,  шестипала,--
пiдняла,  отже,  палубу...  Що  там у  кораблях  пiд  палубою?.. Одно слово,
знайшла вона акумулятори, узяла  великий камiнь -- i  торох!..  Дуже великий
камiнь,  тонни  три  на вагу,-- i  з  розмаху...  Здоровезна  така  мавпа...
Доконала вона  усе-таки  мiй  корабель  своїми  каменюками  -- двiчi у
стратосферi i ось тут... Дивовижна iсторiя... Такого,  здається, ще не
бувало.


     Що ж менi, одначе, тепер робити? Почнуть шукати  мене, ясна рiч, скоро,
але  навiть  коли  почнуть шукати, то навряд  чи подумають, що таке можливо:
корабель загинув,  а пiлот вцiлiв... Що  ж  тепер  буде?  Мати...  Батько...
Вчитель..."
     Вiн повернувся  спиною до пожежi  й  пiшов геть. Вiн швидко йшов уздовж
рiки;   усе  довкола  було   осяяне  червоним  свiтлом;  попереду  кидалася,
скорочуючись  i  видовжуючись,  його  тiнь  на травi.  Праворуч почався лiс,
рiдкий,  пропахлий прiллю, трава  зробилася м'якою  i  вологою.  Два великих
нiчних птаха з шумом вихопилися з-пiд нiг i низько над водою полетiли на той
бiк.  Вiн мигцем подумав, що  вогонь може наздогнати його i  тодi доведеться
втiкати  плавом i це буде  неприємно;  але  червоне  свiтло  зненацька
потьмянiло  i  згасло зовсiм, i вiн збагнув, що протипожежнi пристрої,
на  вiдмiну  од  нього,  розчовпали  усе-таки,  що  й до  чого,  г  виконали
своє призначення з притаманною їм стараннiстю. Вiн яскраво уявив
собi  закопченi,  оплавленi балони,  що безглуздо  стирчать  посеред гарячих
уламкiв, випускають важкi хмари пiрофагу i страшенно собою задоволенi...
     "Спокiй,-- думав вiн.-- Головне -- не парити парка. Час є. Власне
кажучи, у  мене сила-силенна часу.  Вони  можуть розшукувати мене  до скону:
корабля немає  i  знайти мене  неможливо. А  поки вони не збагнуть, що
сталося, поки не переконаються  остаточно,  поки  не будуть цiлком упевненi,
матерi вони нiчого не повiдомлять... А я вже тут що-небудь придумаю..."
     Вiн  проминув  невеличку прохолодну  драговину,  продерся крiзь кущi  й
опинився на дорозi, на старiй, розтрiсканiй бетонованiй дорозi, що зникала в
лiсi. Вiн пiдiйшов  до  краю урвища, ступаючи по бетоновим плитам, i побачив
iржавi,  порослi повоєм ферми, залишки якоїсь  чималенької
решiтчастої  споруди,  напiвзануренi  у  воду,  а   на  тому  боцi  --
продовження  дороги, ледь помiтне пiд свiтляним небом. Очевидно, тут  колись
був мiст. I, очевидно, цей мiст комусь заважав, i його скинули в рiку,
вiд чого  вiн не став нi зграбнiшим, нi зручнiшим. Максим сiв на край урвища
i  спустив  ноги.  Вiн  обстежив себе  зсередини,  переконався, що парка  не
парить, i заходився мiркувати.
     "Головне я знайшов. Оце тобi дорога. Погана дорога,  груба дорога, i до
того ж давня дорога, але  все-таки це  дорога, а на всiх населених  планетах
дороги ведуть до тих, хто їх будував. Що менi потрiбно? їжа менi
не  потрiбна. Тобто я поїв  би, але це працюють дрiмучi iнстинкти, якi
ми зараз придушимо. Вода менi знадобиться не ранiше, нiж за
     добу. Повiтря  вистачає, хоча я волiв би, щоб  у  атмосферi  було
менше  вуглекислоти  i радiоактивного  бруду.  Отже, нiчого  ницого  менi не
потрiбно.   А  потрiбен  менi  невеличкий,  вiдверто   скажемо,  примiтивний
нуль-передавач  зi  спiральним  ходом.  Що може  бути  простiше примiтивного
нуль-передавача? Тiльки примiтивний нуль-акумулятор..." Вiн  зажмурився, i в
пам'ятi чiтко проступила  схема  передавача на позитронних  емiтерах. Якби у
нього  були деталi, вiн  склав  би  цю штуку враз, iз заплющеними очима. Вiн
кiлька разiв подумки виконав  складання, а коли розплющив очi, передавача не
було. I нiчого не було. "Робiн-зон,-- подумав вiн з якоюсь навiть
     цiкавiстю.--  Максим  Крузо.   Треба   ж   так,  нiчогiсiнько   у  мене
немає. Шорти  без кишень i кеди. Зате острiв у мене -- населений...  А
коли  острiв населений,  то  завжди  залишається надiя  на примiтивний
нуль-передавач". Вiн старанно думав про нуль-передавач, але в  нього кепсько
виходило. Вiн  повсякчас бачив  матiр,  як  їй повiдомляють: "Ваш  син
пропав безвiсти", i яке у неї обличчя, i як батько тре собi
     щоки i розгублено озирається, i як їм холодно i самотньо...
"Нi,-- сказав вiн  до себе,-- про  це  думати  не дозволяється. Про що
завгодно,  тiльки  не  про це,  iнакше у мене  нiчого  не  вийде.  Наказую i
забороняю. Наказую не думати i забороняю думати.  Все". Вiн пiдвiвся i рушив
по дорозi.
     Лiс, попервах несмiливий  i рiдкий, потроху смiливiшав  i  пiдступав до
дороги дедалi  ближче. Окремi нахабнi  молодi  деревця позламували  бетон  i
росли на самому шосе. Певно, дорозi було кiлька десяткiв  рокiв -- принаймнi
кiлька десяткiв рокiв нею  не користувалися. Лiс обабiч дедалi вищав, дедалi
густiшав, дедалi глухiшав, де-не-де гiлки дерев переплiталися  над  головою.
Стемнiло;  то  праворуч, то  лiворуч у хащi лунали голоснi гортаннi  вигуки.
Щось ворушилося там,  шарудiло,  гупотiло. Одного  разу  крокiв за  двадцять
попереду  хтось  присадкуватий i темний  пригинцi перебiг  дорогу.  Дзвенiла
мошва. Максимовi зненацька спало  на думку, що  край настiльки занедбаний  i
дикий, що людей може не виявитися  поблизу,  що добиратися до них доведеться
не  одну  добу. Дрiмучi  iнстинкти розбуркалися  i  знову нагадали про себе.
Одначе Максим вiдчував, що  тут навколо дуже  багато  живого м'яса,  що  вiд
голоду тут не  пропадеш, що все  це навряд чи буде смачно, проте цiкаво буде
пополювати. I  оскiльки думати про головне  йому було заборонено,  вiн
почав  згадувати,  як  вони полювали  з Пете-ром i  з єгерем Адольфом;
голiруч, хитрощi проти хитрощiв,
     розум  проти iнстинкту, сила проти  сили. Впродовж трьох  дiб без упину
гнати оленя крiзь  вiтролом,  наздогнати i  завалити на землю,  схопивши  за
роги... Оленiв тут, можливо, i  немає, але в тому,  що тутешня  дичина
їстiвна,  сумнiватися не доводиться: варто задуматися, забутися  --  i
мошва  починає оскаженiло жерти, а як вiдомо,  їстiвний на чужiй
планетi  вiд  голоду не  помре... Незле  було  б  тут  заблудитися  i пожити
рiк-другий, мандруючи по лiсах. Завiв би собi приятеля -- вовка якого-небудь
або ведмедя, ходили  б ми  з ним на  полювання,  гомонiли б...  Набридло  б,
звiсно, врештi-решт, та й не схоже, щоб у  цих лiсах  можна було вештатися з
приємнiстю:  занадто багато довкруг залiза --  дихати нiчим... I
потiм, усе-таки спершу треба скласти нуль-передавач...
     Вiн зупинився, наслухаючи. Десь у  глибинi хащi розлягалося одноманiтне
глухе рокотання, i Максим згадав, що вже давно чує це рокотання, проте
лише зараз  звернув на нього увагу.  Це  була не тварина i не водоспад -- це
був механiзм, якась варварська машина.  Вона хрипiла, зрикува-ла, скреготала
металом i поширювала iржавi запахи. I вона наближалася.
     Максим  пригнувся  i,  тримаючись  ближче до  узбочини,  безгучно побiг
назустрiч, вiдтак зупинився, мало не вискочивши з ходу на перехрестя. Дорогу
пiд прямим кутом перетинало  iнше  шосе, дуже брудне, з глибокими,  бридкими
колiями, з уламками  бетонованого  покриття,  що  стримiли  увсебiч. Це шосе
погано  пахло  i  було  дуже, дуже радiоактивне.  Максим присiв навпочiпки i
глянув лiворуч. Рокотання  двигуна i  металевий  скрегiт  насувалися звiдти.
Воно наближалося.
     За хвилину воно з'явилося. Безглуздо величезне, гаряче, смердюче, все з
клепаного  металу,  топчучи   дорогу  почвар-ними  гусеницями,   облiпленими
багнюкою,  не  мчало,  не   котилося  --   сурганилося  горбате,   неохайне,
деренькочучи перехнябленими  листами залiза, начинене сирим  плутонiєм
наполовину  з  лантанiдами,  безпомiчне,  загрозливе,   без  людей,  тупе  i
небезпечне,  воно перевалилося  через  перехрестя  i  посурганилося  далi, з
хрускотом i вищанням чавлячи бетон, залишивши по собi хвiст розжареної
задухи,  сховалося в лiсi  i  все гарчало, перевалювалося, ревло,  поступово
затихаючи...
     Максим перевiв  подих, вiдмахнувся  од  мошви. Вiн  був  приголомшений.
Нiчого  настiльки  безглуздого  i жалюгiдного  вiн  не бачив нiколи в життi.
"Так,-- подумав вiн,--  по-зитронних  емiтерiв  менi тут не  роздобути". Вiн
глянув услiд страховиську i раптом помiтив, що поперечна дорога -- не
     просто дорога,  а просiка,  вузька шпарина  в лiсi: дерева не заступали
над  нею  неба,  як  над  шосе. "Може, наздогнати  його?  -- подумав  вiн.--
Зупинити,  загасити котел..." Вiн прислухався.  У лiсi стояли шум i тряскiт,
страховисько  перевалювалося  в  хащi, як  гiпопотам  у трясовинi,  а  потiм
рокотання двигуна знову стало наближатися. Воно  поверталося. Знову сопiння,
рик,  хвиля смороду,  брязкiт i дзенькiт, i  ось воно знову  перетинає
перехрестя  i сурганиться  туди, звiдки  щойно виковзнулося... "Нi,-- сказав
Максим,-- не хочу  я з ним стикатися. Не люблю  я злих  тварин i варварських
автоматiв..." Вiн почекав  трохи, вийшов з кущiв i  одним духом перестрибнув
через заражене перехрестя.
     Якийсь час вiн рухався  дуже швидко, глибоко дихаючи, звiльняючи легенi
од випарiв залiзного гiпопотама, а  потiм  знову перейшов на  похiдний крок.
Вiн  думав  про  те,  що  побачив  упродовж   перших  двох  годин  життя  на
своєму  населеному  островi,  й  намагався  об'єднати   усi   цi
недоладностi й випадковостi у щось таке, що не суперечило б логiцi. Однак це
було занадто важко. Картина виходила казкова, а не реальна. Казковим був цей
лiс, напханий старим залiзом,  казковi  iстоти перегукувалися  в ньому майже
людськими голосами; як у казцi, стара, занехаяна дорога вела до зачарованого
палацу, i  невидимi злi чаклуни прагнули перешкодити людинi, яка потрапила в
цю   країну.  На   дальнiх   пiдступах  вони  закидали  її
метеоритами  --  нiчого не вийшло,  i тодi вони  спалили корабель,  спiймали
людину у пастку, а  потiм нацькували на неї залiзного дракона. Дракон,
одначе,  виявився занадто старий  i нерозумний,  i вони, певно, вже збагнули
свою помилку i готують тепер щось сучаснiше...
     -- Послухайте,-- сказав їм Максим,-- адже я не збираюсь звiльняти
вiд чарiв палаци i  будити ваших летаргiчних красунь; я хочу лише зустрiтися
з ким-небудь iз вас, у  кого бiльше кебети, хто допоможе менi з позитронними
емiтерами...
     Проте  тi  чаклуни  правили   своєї.  Спершу  вони  поклали
впоперек  шосе  величезне  трухляве  дерево,  потiм   зруйнували  бетоноване
покриття,  вирили  в  землi  велику  яму i  наповнили  її тухлою
радiоактивною рiдиною, а коли й це не допомогло, коли мошва стомилася кусати
й розчаровано  вiдстала,  ближче до  ранку випустили  з  лiсу  холодний злий
туман.  Вiд  туману  Максимовi  стало  холодно,  i  вiн  кинувся  бiгти, щоб
зiгрiтися. Туман був липкий,  маслянистий, пахнув  мокрим металом i тлiнням,
але невдовзi запахло димом,
     i Максим здогадався, що десь неподалiк горить живий вогонь.
     Розвиднялося, небо засвiтилося вранiшньою сiрiстю, коли Максим завважив
обiч дороги багаття  i невисоку кам'яницю  з  проваленим  дахом, зi  слiпими
чорними  вiкнами,  стару, порослу мохом. Людей видно не було, одначе  Максим
вiдчував,  що вони десь  поблизу,  що  вони  допiру  були  тут  i,  можливо,
незабаром  повернуться. Вiн звернув  з шосе,  переплигнув через  придорожнiй
рiвчак i, втопаючи по кiсточки у гниючому листi, наблизився до багаття.
     Багаття  зустрiло  його  добрим  первiсним   теплом,  що  приємно
розтривожило  первiснi  iнстинкти.  Тут  усе  було  просто.  Можна  було  не
здоровкатися, присiсти навпочiпки, простягнути руки до вогню i мовчки ждати,
коли  господар, так само  мовчки,  подасть гарячий  кусень i гарячий кухоль.
Господаря,  щоправда, не було, проте над багаттям висiв закопчений казанок з
якоюсь гострою стравою, вiддалеки валявся порожнiй плетений кошик з  круглим
дном, моток  тонкого  металевого  троса  i ще якiсь  металевi  й пластмасовi
предмети незрозумiлого призначення.
     Максим  посидiв коло багаття,  погрiвся,  дивлячись на  вогонь,  вiдтак
встав i  зайшов  у  будинок.  Власне,  вiд будинку лишилася  тiльки  камiнна
коробка. Крiзь  проломленi  бантини над  головою свiтилося  ранкове небо, на
гнилi дошки пiдлоги було страшно  ступити, а по кутках росли грона малинових
грибiв -- отруйних, але, якщо їх гарненько прожарити, цiлком придатних
для вживання.  Втiм, думка про їжу миттю зникла, коли Максим розгледiв
у напiвтемрявi пiд стiною  чиїсь кiстки вперемiшку з вицвiлими лахами.
Йому   стало  неприємно,  вiн  повернувся,  спустився  по  зруйнованих
сходинках i,  склавши долонi рупором,  загорлав  на  весь  лiс:  --  Ого-го,
шестипалi!
     Луна  майже  блискавично  загрузла  у  туманi  помiж  дерев,  нiхто  не
вiдгукнувся, лише сердито заскрекотали якiсь пташки над головою.
     Максим  повернувся до багаття,  пiдкинув у вогонь гiлок i  зазирнув  до
казанка. Страва кипiла. Вiн роззирнувся, знайшов якусь подобу ложки, понюхав
її,  обтер  травою  i  знову  понюхав. Потiм вiн  обережно  зняв
сiрувате  шумовиння  i  струсив  його на  жарини. Помiшав  страву, зачерпнув
скраю, подув i, склавши  губи трубочкою, покуштував. Виявилось,  нiчогенько,
щось на  кшталт  юшки з  печiнки тахор-га, тiльки  гострiше. Максим  вiдклав
ложку, обачливо,  двома  руками зняв казанок i поставив  на траву. Потiм вiн
знову роззирнувся i проказав голосно:
     -- Снiданок готовий!
     Його не  полишало  вiдчуття,  що  господарi десь поряд, проте бачив вiн
тiльки непорушнi, мокрi вiд туману кущi, чорнi корячкуватi стовбури дерев, а
чув лише потрiскування багаття та клопiтливi пташинi перегуки.
     -- Ну гаразд,-- мовив вiн уголос.-- Ви як собi хочете,
     а я розпочинаю контакт.
     Страва припала йому до смаку. Чи то ложка  була велика, чи то  первiснi
iнстинкти  розгулялися понадмiру, але вiн не  стямився, як висьорбав третину
казанка. Тодi вiн iз  жалем  вiдсунувся,  посидiв, прислухаючись до смакових
вiдчуттiв, ретельно обтер ложку; одначе не втримався -- ще раз  зачерпнув, з
самiсiнького денця, цих апетитних коричневих шматочкiв, що  танули  в ротi й
нагадували трепанги,  остаточно  вiдсунувся,  знову  обтер  ложку  i  поклав
її впоперек  казанка.  Тепер  був  саме  час  утамувати  почуття
вдячностi.
     Вiн пiдхопився,  вибрав кiлька  тоненьких прутикiв i вирушив у будинок.
Обережно ступаючи по  трухлявих дошках i намагаючись  не озиратися на тлiн у
тiнi, вiн заходився  зривати гриби  й нанизувати  на прутик малиновi  шапки,
вибираючи  наймiцнiшi.  "Вас би посолити,-- думав вiн,-- та поперчити трохи,
але  нiчого,  для першого контакту  згодиться й  так.  Ми  вас пiдвiсимо над
вогником,  i  вся  активна органiка  випарується з  вас, i станете  ви
смакотою,i станете ви першим  моїм внеском у культуру цього населеного
острова..."
     Зненацька в будинку трошки стемнiло, i вiн тої ж митi вiдчув,  що
на нього дивляться. Вiн вчасно  придушив у собi  бажання  рвучко обернутися,
порахував до  десяти,  неквапом  пiдвiвся  i, наперед усмiхаючись,  повернув
голову.
     У вiкнi дивилося на нього  довгасте  темне обличчя з тужливими великими
очима,  з   понуро  опущеними  кутиками  губiв,  дивилося  без  усякої
цiкавостi, без злоби i без радостi, дивилося не на людину  з iншого свiту, а
так,  на  обридливу свiйську тварину, що  знов утесалася туди, куди їй
заборонено.  Кiлька секунд  вони дивилися один на одного, i Максим вiдчував,
як  нудьга,  що  стiкає  з  цього   обличчя,  затоплює  будинок,
захльостує лiс,  i  всю  планету, й увесь  довколишнiй  свiт,--  i все
навкруги стало сiре, понуре  i жалюгiдне: усе вже було, i було безлiч разiв,
i  ще багато  разiв буде, i  не  передбачається жодного  порятунку вiд
цiєї сiрої, понурої, жалюгiдної  нудоти. Потiм
у будинку зробилось ще темнiше, i Максим обернувся до дверей.
     Там, розставивши мiцнi короткi ноги, загородивши широкими плечима увесь
прорiз, стояв  суспiль  порослий  рудим  волоссям  крем'язень  у незугарному
картатому комбiнезонi. Крiзь  пишнi рудi  заростi свердлили  Максима  гострi
блакитнi очицi,  дуже  пильнi, дуже  недобрi  i все  ж таки якiсь  веселi,--
можливо, за контрастом iз всесвiтньою нудьгою, що  струменiла од вiкна.  Цей
волохатий молодчик також вочевидь не вперше бачив прибульцiв з iншого свiту,
але вiн  звик поводитися з цими надокучливими  прибульцями  мовчки, суворо i
рiшуче  -- без усяких  там контактiв  та iнших  непотрiбних  складнощiв.  На
шиї  у  нього  висiла   на  шкiряному  паску  товста  металева   труба
найзловiснiшого  вигляду,  i  вихлопний  отвiр  цього  знаряддя  розправи  з
прибульцями вiн твердою брудною рукою  спрямовував Максимовi у живiт.  Зразу
було видно, що нi про найвищу цiннiсть людського
     життя,  нi  про Декларацiю прав людини, нi  про  iншi  чудовi  винаходи
найвищого гуманiзму,  так  само як i про самий гуманiзм, вiн  анi чуткою  не
чував, а розкажи йому про цi речi -- не повiрив би.
     Одначе  Максимовi  вибирати не  доводилося. Вiн  простягнув  перед себе
прутик з  нанизаними  грибними  шапками,  усмiхнувся ще ширше  й проказав  з
побiльшеною артикуляцiєю:
     -- Мир! Усе гаразд! Усе добре!
     Понура особа  за вiкном  вiдгукнулася на  це гасло довгою нерозбiрливою
фразою,  пiсля чого очистила  район контакту i, зважаючи на  звуки  iззовнi,
заходилася   навалювати  у   багаття  сухий   хмиз.  Покошлана  руда  борода
блакитноокого  заворушилася, i з мiдних заростей  полинули  рикаючi, ревучi,
брязкотливi  звуки,  що   враз  нагадали  Максимовi  залiзного   дракона  на
перехрестi.
     *  -- Так! -- сказав Максим,  енергiйно киваючи.-- ЗемляКосмос! --  Вiн
тицьнув  прутиком  у зенiт, i  рудобородий слухняно  позирнув на  проломлену
стелю.--  Максим! -- вiв  далi  Максим, тикаючи  себе в груди.--  МаксимМене
звати Максимом! -- Для бiльшої переконливостi вiн вдарив себе в груди,
як розлючена горила.-- Максим!
     -- Махх-ссим! -- гаркнув рудобородий з дивним акцентом.
     Не  спускаючи  ока   з   Максима,  вiн  виприснув  через  плече   серiю
гримкотливих  звукiв, у якiй  кiлька разiв  повторювалося слово "Махсим",  у
вiдповiдь на що  невидима понура  особа  почала вигукувати  моторошнi тоскнi
фонеми. Блакитнi очi рудобородого вирячилися,  розкрилася жовтозуба паща,  i
вiн зареготав. Певно, невiдомий Максимовi гумор
ситуацiї   дiйшов   нарештi   до   рудобородого.   Пересмiявшись,
рудобородий витер вiльною рукою очi,  опустив свою смертоносну зброю i подав
Максимовi недвозначний знак, який означав: "Ану виходь!"
     Максим  з  радiстю  пiдкорився.  Вiн  вийшов  на  ґанок  i  знову
простягнув рудобородому прутик з грибами.  Рудобородий узяв прутик, покрутив
його так i сяк, понюхав i вiдкинув убiк.
     -- Е нi! -- заперечив Максим.-- Ви у мене пальчики оближете...
     Вiн  нахилився i  пiдняв прутик. Рудобородий не перечив. Вiн  поплескав
Максима по спинi, пiдштовхнув  до багаття, а бiля багаття  навалився йому на
плече,  посадив i заходився  щось утлумачувати. Проте Максим  не слухав. Вiн
дивився на понурого.  Той сидiв  навпроти i  сушив перед вогнем якусь велику
брудну  ганчiрку.  Одна  нога  у  нього була боса,  i вiн  повсякчас ворушив
пальцями, i цих пальцiв було п'ять. П'ять, аж нiяк не шiсть.



     Гай сидiв скраєчку лави бiля  вiкна, полiрував вилогою кокарду на
беретi  i дивився,  як  капрал  Варибобу  виписує  йому  проїзнi
документи. Голова капрала  була схилена  набiк,  очi вибалушенi,  лiва  рука
лежала  на  столi,  притримуючи бланк з  червоним  краєчком,  а  права
неквапливо виводила калiграфiчнi лiтери.  "Ловко у  нього  виходить,-- думав
Гай з деякою заздрiстю.--  Ото вже  стара  чорнильна душа: двадцять рокiв  у
Легiонi, i все писарем. Треба ж, як очi вилупив,-- гордiсть бригади... Зараз
ще  i язика висолопить... Так i є -- висолопив. I язик у нього в
чорнилi. Зоставайся здоровий,  Варибобу, стара ти  чорнильнице,  бiльше ми з
тобою не  побачимося.  Взагалi-то,  якось сумно вiд'їздити  --  хлопцi
гарнi  пiдiбралися,  i  пани офiцери,  i  служба  корисна,  значуща..."  Гай
шморгнув носом i глянув у вiкно.
     За  вiкном  вiтер  нiс  бiлу  куряву по широкiй гладенькiй  вулицi  без
хiдникiв,  викладенiй  старими  шестикутними плитами;  бiлiли  стiни  довгих
однакових будинкiв адмiнiстрацiї та iнженерного персоналу i крокувала,
затуляючись вiд куряви i притримуючи спiдницю, панi Iдоя, дама тiлиста
     й поставна,--  мужня  жiнка,  яка  не побоялася поїхати  з дiтьми
слiдом за паном бригадиром у цi небезпечнi мiсця. Вартовий бiля комендатури,
з  новачкiв, у необiм'ятому пильовику i в беретi,  насунутому  на вуха, узяв
їй  "на караул". Потiм проїхали двi вантажiвки з виховуваними --
певно, робити щеплення... Так його, утришия його: не висовуйся за борт, нема
чого тобi висовуватися, тут тобi не
     бульвар...
     -- Ти як усе-таки пишешся? -- спитав Варибобу.-- Га-
     ал? Чи можна просто -- Гал?
     Аж нiяк,-- сказав Гай.-- Гаал моє прiзвище.
     Шкода,-- сказав Варибобу, задумливо обсмоктуючи перо.-- Якби можна було
"Гал", якраз би вмiстилося в
     рядок...
     "Пиши,  пиши,  чорнильнице,--  подумав  Гай.--  Нема  чого  тобi  рядки
економити. Капрал, називається...  Ґудзики зеленню  поросли, теж
менi капрал. Двi нашивки маєш, а стрiляти до  пуття не навчився, це  ж
усi знають..."
     Дверi розчинилися, i до канцелярiї  стрiмко зайшов  пан  ротмiстр
Тоот  iз  золотою  пов'язкою чергового  на рукавi. Гай пiдхопився i  клацнув
пiдборами. Капрал  пiдвiвся,  але писати  не  облишив, старе  луб'я. Капрал,
називається...
     -- Ага...-- мовив пан ротмiстр пiсля того, як бридливо здер протипилову
маску.-- Рядовий Гаал.  Знаю, знаю, покидаєте нас.  Шкода. Але  радий.
Сподiваюсь, у столицi служитимете з такою ж ревнiстю.
     -- Так точно, пане ротмiстр! -- сказав Гай схвильовано.
     У нього аж у носi защипало вiд захвату. Вiн дуже любив
     пана ротмiстра Тоота, культурного офiцера, колишнього
     викладача гiмназiї. Виявляється, i пан ротмiстр також його
     вирiзняв.
     -- Можете сiсти,-- сказав пан ротмiстр i пройшов за
     бар'єр до свого столу. Не сiдаючи, нашвидку проглянув
     папери i взявся за слухавку.
     Гай тактовно вiдвернувся до вiкна.
     На вулицi нiчого не змiнилося.  Прогупотiло  строєм на обiд рiдне
капральство. Гай журливо провiв його очима. Прийдуть зараз у кантину, капрал
Серембеш скомандує скинути берети на "подячне слово", гаркнуть  хлопцi
у   тридцять  горлянок  "подячне   слово",   а  над   каструлями  вже   пара
здiймається,  i  блищать  миски, i стариган Дога вже готовий  бовкнути
вiдоме своє  коронне про  солдата  i куховарку... їй-богу, шкода
вiд'їздити.  I  служити тут небезпечно, i  клiмат  шкiдливий,  i
пайка дуже  вже одноманiтна -- самi  консерви, а  все  одно... Тут принаймнi
точно  знаєш, що  ти  потрiбен,  без тебе не  обiйдуться;  тут  ти  на
свої груди приймаєш зловiсний натиск Лiсу  i вiдчуваєш цей
натиск: самих друзiв скiльки тут поховав --  оно за селищем цiлий гай жердин
з iржавими шоломами... А  з iншого боку -- столиця. Туди абикого не пошлють,
а  коли вже  посилають,  то  не вiдпочивати...  Там,  подейкують, з  Будинку
Творцiв усi плаци  видно,  отож за кожним  шикуванням хто-небудь iз  Творцiв
неодмiнно  спостерiгає, тобто  не  те  що неодмiнно,  але  нi-нi  та й
подивиться. Гая мов жаром обсипало: нi сiло нi  впало вiн раптом уявив собi,
що  от  викликали  його iз строю,  а вiн  на другому  кроцi  пiдсковзнувся i
засторчував носом  командировi  пiд ноги, забрязкотiв автоматом по брукiвцi,
роззява, i берет хтозна-куди сповз... Вiн вiдiтхнув i крадькома роззирнувся.
Не доведи господи... Так, столиця! Все на їхнiх очах... Ну та дарма --
iншi  ж служать.  А там  Рада -- сестричка,  сестриця... Дядько  смiшний, зi
своїми  давнiми кiстками, з черепахами своїми допотопними... "Ой
i скучив же я за вами, любi ви мої!.."
     Вiн  знову глянув  у  вiкно  i спантеличено  вiдкрив рота.  Вулицею  до
комендатури  прямували двоє.  Один  був знайомий  --  руда  пика  Зеф,
старшина сто  чотирнадцятого  загону саперiв, смертник,  який заробляє
собi  життя  розчисткою  траси.  А другий  був  ну  цiлковите  одоробало,  i
одорабало моторошнувате.  Спершу  Гай  подумав, що  це  виродок,  але  миттю
зметикував, що навряд чи Зеф  тягнув  би виродка у  комендатуру. Здоровезний
голий  парубок, молодий, увесь  коричневий,  здоровий,  як бугай; самi  лише
труси на ньому, якiсь коротенькi, з блискучої матерiї... Зеф був
при своїй пукалцi, але не схоже було, щоб вiн конвоював цього чужинця:
йшли вони поруч,  i чужинець, недоладно  розмахуючи руками,  без  угаву щось
Зефовi утокмачував.  Зеф лише  вiдсапувався, i  вигляд  у  нього  був цiлком
очманiлий. "Дикун якийсь,-- подумав Гай.-- А проте звiдкiля  вiн там узявся,
на  трасi? Може,  звiрами вихований?  Були такi випадки.  I схоже: оно
м'язи якi, так i перекочуються..."
     Вiн дивився,  як ця пара пiдiйшла до  вартового,  як  Зеф,  утираючись,
заходився  щось  пояснювати, а вартовий -- новачок -- Зефа  не знає  i
штурхає  його  автоматом пiд  ребро, наказує одiйти  на  належну
вiдстань. Голий парубiйко, спостерiгаючи це, встряє у розмову.  Руки у
нього  так  i лiтають, а обличчя й зовсiм дивне:  нiяк не вловити  виразу --
наче ртуть, а  очi меткi, темнi... Ну все,  тепер i вартовий  очманiв. Зараз
тривогу зчинить. Гай обернувся.
     -- Пане ротмiстр,-- сказав вiн,-- дозвольте звернутися.
     Там старшина сто чотирнадцятого когось привiв. Може,
     глянете?
     Пан  ротмiстр  пiдiйшов до вiкна, подивився,  брови у нього поповзли на
лоба. Вiн штовхнув раму, висунувся i прогукав, давлячись курявою:
     -- ВартовийПропустити!
     Гай зачиняв  вiкно,  коли в  коридорi  загупотiли, i Зеф зi своїм
чудернацьким  супутником бочком зайшли у канцелярiю. Слiдом за ними увалився
начальник варти  i  ще  двоє  хлопцiв  зi  змiни,  що  не  спала.  Зеф
виструнчився, вiдкашлявся i, вилупивши на пана ротмiстра безсоромнi блакитнi
очi, прохрипiв:
     -- Доповiдає старшина сто чотирнадцятого загону, ви
     ховуваний Зеф. На трасi затримано оцю людину. За всiма
     ознаками -- божевiльний, пане ротмiстр: лигає отруйнi гри
     би, жодного слова не розумiє, розмовляє незрозумiло, хо
     дить, як зволите бачити, голий.
     Поки  Зеф доповiдав,  затриманий бiгав  меткими  очима  по  примiщенню,
моторошно i дивно  усмiхаючись  усiм присутнiм,-- зуби мав рiвнi й бiлi, мов
цукор. Пан ротмiстр заклав руки за  спину i пiдiйшов ближче, озираючи його з
голови до нiг.
     -- Хто ви такий? -- спитав вiн.
     Затриманий усмiхнувся ще  моторошнiше, поплескав себе долонею по грудях
i невиразно  вимовив  щось  схоже  на  "Махсим".  Начальник  варти реготнув,
вартiвники  захихотiли,  i  пан  ротмiстр  також  усмiхнувся. Гай  не одразу
втямив,  у  чому тут  рiч, а потiм  зметикував, що  на злодiйському  жаргонi
"мах-сим" означає "з'їв ножа".
     -- Певно, це хтось iз ваших,-- сказав Зефовi пан рот
     мiстр.
     Зеф похитав головою, з його бородища знялася хмарка куряви.
     Аж нiяк,-- сказав  вiн.-- Мах-сйм  --  це вiн так себе називає, а
злодiйської мови вiн не розумiє. Отже, це не наш.
     Виродок, мабуть,-- припустив начальник варти. (Пан ротмiстр  холодно на
нього  зиркнув.) -- Голий...-- проникливо пояснив  начальник варти, задкуючи
до дверей.-- Дозвольте йти, пане ротмiстр? -- гаркнув вiн.
     Iдiть,--   сказав   пан  ротмiстр.--   Пошлiть   кого-небудь   за
штаб-лiкарем паном Зогу... Де ви його спiймали? -- спитав вiн Зефа.
     Зеф  доповiв,  що   минулої  ночi  вiн   зi  своїм  загоном
прочiсував  квадрат  23/07,  знищив  чотири  самохiдних   "балiсти"  й  одну
установку невiдомого призначення,  втратив  двох людей пiд час вибуху, i все
було  гаразд.  Близько сьомої ранку  на  його багаття вийшов по шосе з
лiсу ось цей невiдомий. Вони помiтили його здалеку, стежили за ним iз кущiв,
а вiдтак вибрали слушний момент  i  схопили його. Зеф подумав спершу,  що це
втiкач, потiм вирiшив, що це виродок, i зовсiм було зiбрався стрiляти, однак
передумав, бо ця людина... Тут Зеф скрутно поворушив бородою i виснував:
     Бо я зрозумiв, що це не виродок.
     Звiдки  ж  це  ви  зрозумiли?  -- спитав  пан  ротмiстр,  а  затриманий
непорушно стояв, склавши руки на могутнiх  грудях, i позиркував то на нього,
то на Зефа.
     Зеф сказав, що пояснити це буде важкувато.
     -- По-перше, ця людина нiчого не боялася i не боїться.
     Далi: вiн зняв з багаття юшку i з'їв рiвно третину, як
     i личить товаришевi, а перед цим гукав у лiс, певно, кликав,
     вiдчуваючи, що ми десь поблизу. Далi: вiн хотiв пригостити
     нас грибами. Гриби були отруйнi, i ми не стали їсти їх
     i йому не дозволили, проте вiн, очевидно, поривався нас
     пригостити -- либонь, iз вдячностi. Далi: як добре вiдомо,
     жоден виродок за своїми фiзичними здiбностями не пере
     вершує нормальну хирляву людину. Вiн же по дорозi сюди
     ухоркав мене як хлопчака; йшов крiзь буревiй, наче по
     рiвному мiсцi, через рiвчаки переплигував, а потiм ждав
     мене на тому боцi i на додачу навiщось -- з молодецтва, чи
     що? -- хапав мене на оберемок i пробiгав зi мною крокiв по
     двiстi...
     Пан ротмiстр слухав Зефа з глибочезною увагою на виду, проте  ледве Зеф
замовк,  як  вiн  рвучко  обернувся  до  затриманого  i просто  у вiчi  йому
прогавкав по-хонтiйськи:
     -- Ваше iм'я? Чин? Завдання?
     Гай  прийшов  у  захоплення  вiд  спритностi  прийому,  але затриманий,
очевидно, не знав i  хонтiйської.  Вiн знову показав свої чудовi
зуби, поплескав себе по грудях, проказавши:  "Мах-сим",  штрикнув  пальцем у
бiк  каторжнику,  проказавши:   "Зеф",  i  пiсля  цього  почав  говорити  --
спроквола,  з тривалими паузами,  показуючи то  в  стелю,  то  в пiдлогу, то
обводячи  руками   довкруг  себе.  Гаю  здавалося,  що  в  цiй  промовi  вiн
вловлює  деякi   знайомi  слова,  проте   слова  цi  справи   геть  не
стосувалися. Коли затриманий вмовк, озвався капрал Варибобу.
     -- Як на мене, то це спритний шпигун,-- сказала стара
     чорнильниця.-- Треба доповiсти пановi бригадиру.
     Пан ротмiстр не звернув на нього уваги.
     Ви  можете  йти,  Зефе,--  сказав  вiн.--  Ви виявили ревнiсть,  це вам
зарахується.
     Вельми вдячний, пане ротмiстр!  -- ревонув  Зеф i вже  повернувся було,
щоб   iти,  як  раптом  затриманий  неголосно  скрикнув,  перехилився  через
бар'єр  i  схопив  пачку  чистих бланкiв,  що  лежали  на столi  перед
капралом.
     Варибобу  перепудився  до  смертi  (теж  менi капрал!),  вiдсахнувся  i
шпурнув   у  дикуна   перо.   Дикун   спритно  спiймав  перо   на  льоту  i,
прилаштувавшись  тут  же,  на  бар'єрi,  заходився  щось  креслити  на
бланковi, не звертаючи уваги на Гая i Зефа, якi схопили його за боки.
     -- Вiдставити! -- скомандував пан ротмiстр, i Гай охоче
     пiдкорився: втримувати цього коричневого звiра було одна
     ково, що намагатися зупинити танк, вхопившись за гу
     сеницю.
     Пан ротмiстр  i  Зеф стали  обабiч  затриманого i дивилися, що  вiн там
черкає.
     По-моєму, це схема Свiту,-- невпевнено сказав Зеф.
     Гм...-- вiдгукнувся пан ротмiстр.
     Ну звiсноОсь  у центрi в нього Свiтове Свiтло, це ось Свiт... А тут ми,
на його думку, перебуваємо.
     -- Але чому все пласке? -- недовiрливо спитав пан рот
     мiстр.
     Зеф стенув плечима.
     Можливо, дитяче сприйняття...  Iнфантилiзм... Ось, дивiтьсяЦе вiн
показує, як сюди потрапив.
     Так, можливо... Я чув про таке божевiлля...
     Гаю нарештi вдалося протиснутися мiж гладким твердим плечем затриманого
i цупкою,  пропахлою потом  курткою Зефа. Малюнок, який вiн побачив, видався
йому смiшним. Так малюки-першокласники зображають Свiт: посерединi маленький
кружок,  що означає  Свiтове Свiтло, довкола нього велика  кружина, що
означає Сферу Свiту, а на кружинi  жирна  крапка, до якої досить
домалювати ручки i  нiжки, i  вийде "це --  Свiт, а  це --  я". Навiть Сферу
Свiту бiдолашний псих не спромiгся  зобразити правильною кру-жиною, вийшов у
нього  якийсь  овал. Ну звiсно, що ненормальний...  А ще намалював пунктиром
лiнiю, яка веде з-пiд землi до крапки: ось, мовляв, як я сюди потрапив.
     Тим часом  затриманий узяв iнший бланк  i швидко накреслив двi маленькi
Сфери  Свiту  у   протилежних  кутках,  з  єднав  їх  пунктирною
лiнiєю i  ще  домалював якiсь закарлючки.  Зеф безнадiйно присвиснув i
сказав пановi ротмiстру:
     - Дозвольте йти?
     Але пан ротмiстр не вiдпустив його.
     -- Е-е... Зефе,-- сказав вiн,-- пригадується, колись ви
     оберталися у галузi... є...-- Вiн постукав себе зiгнутим
     пальцем по тiм'ю.
     -- Так точно,-- Зеф трохи забарився з вiдповiддю.
     Пан ротмiстр пройшовся по канцелярiї.
     Чи не могли б  ви... е-е... як би це сказати... сформулювати свою думку
про цього суб'єкта? Фахово, якщо можна так висловитися...
     Не можу знати,-- сказав Зеф.-- Втратив право виступати як фахiвець.
     Я розумiю,-- сказав пан ротмiстр.-- Усе це правильно. Хвалю. Ал-ле...
     Зеф, вибалушивши блакитнi очка, стояв струнко. Пан же ротмiстр опинився
в очевиднiй скрутi. Гай чудово розумiв його. Випадок був важливий, серйозний
випадок. (А раптом  цей  дикун  усе-таки шпигун?)  А  пан  штаб-лiкар  Зогу,
звiсно, чудовий офiцер, визначний легiонер, однак усього лише штаб-лiкар.  В
той час  як руда пика Зеф, до того як припустився злочину, вельми добре знав
свою справу.
     -- Ну що ж,-- сказав пан ротмiстр.-- Нiчого не вдiєш...
     Але по-людськи...-- Вiн зупинився перед Зефом.-- Розумiє
     те? Просто по-людськи... ви справдi вважаєте, що це бо
     жевiльний?
     Зеф знову забарився з вiдповiддю.
     -- По-людськи? -- повторив вiн.-- Ну звiсно, по-людсь
     ки: адже людинi властиво помилятися... Так от, по-людськи
     я схильний вважати, що це класичний випадок роздвоєння
     особистостi з витiсненням i замiщенням справдешнього "я"
     уявним "я". Знову ж таки по-людськи, керуючись життє
     вим досвiдом, я рекомендував би електрошок i препарати,
     що мiстять флео.
     Капрал Варибобу все це нищечком записав, але пана ротмiстра не обдуриш.
Вiн  забрав  у  капрала папiрець  iз  записами  й  засунув до кишенi френча.
Мах-сим знову заговорив. Вiн звертався то до  пана ротмiстра, то до Зе-фа,--
чогось вiн  хотiв, бiдолаха, щось йому було не  до  шмиги,-- але в  цю  мить
розчинилися дверi, i  зайшов  пан штаб-лiкар. Все  говорило  за  те, що йому
перебили обiд.
     Привiт,  Тооте,-- буркотливо сказав вiн.-- У чiм рiч? Ви, бачу, живi  й
здоровi, i це мене втiшає... А це що за проява?
     Виховуванi спiймали його  в лiсi,-- пояснив пан ротмiстр.-- Я пiдозрюю,
що вiн божевiльний.
     Симулянт вiн, а не божевiльний,-- пробурчав пан
     штаб-лiкар i налив собi  води з  карафки.-- Одiшлiть його  назад у лiс,
нехай працює.
     Це не  наш,-- заперечив  пан ротмiстр.-- I  ми  не  знаємо,
звiдки вiн узявся. Я думаю, що його свого  часу захопили  виродки, вiн у них
утратив розум i перекинувся до нас.
     Правильно,--  пробурчав  пан  штаб-лiкар.--  Треба  сте-ряти розум, щоб
перекинутися до нас.-- Вiн пiдiйшов до затриманого i вмить полiз хапати його
за  повiки. (Затриманий моторошно вишкiрився й злегенька вiдштовхнув  його.)
--  Ну-ну! --  сказав пан  штаб-лiкар, спритно хапаючи його за вухо.--  Стiй
спокiйно!
     Затриманий  пiдкорився. Пан  штаб-лiкар вивернув йому повiки,  помацав,
посвистуючи, шию  i горло, зiгнув  i розiгнув  йому руку,  потiм,  пихкаючи,
нахилився i вдарив його пiд колiна, повернувся до карафки i випив ще склянку
води.
     -- Печiя,-- сповiстив вiн.
     Гай зиркнув на Зефа. Рудобородий зi своєю пукалкою,  приставленою
до  ноги, стояв осторонь i з пiдкресленою  байдужiстю роздивлявся стiну. Пан
штаб-лiкар угамував спрагу i  знову  взявся за  психа. Вiн  обмацував  його,
обстукував, заглядав у зуби,  двiчi вдарив кулаком у живiт, вiдтак дiстав  з
кишенi пласку коробку, розмотав провiд,  пiдiмкнув  до  штепселя i заходився
притуляти коробку до рiзних частин тiла дикуна.
     -- Так,-- сказав .вiн, змотуючи провiд.-- I нiмий на до
     дачу?..
     -- Нi,-- сказав пан ротмiстр.-- Вiн розмовляє, одначе
     звiриною якоюсь мовою. Нас вiн не розумiє. А ось його
     малюнки.
     Пан штаб-лiкар переглянув малюнки.
     -- Так-так-так,-- сказав вiн.-- Цiкаво...-- Вiн вихопив у
     капрала ручку i хутко намалював на бланковi кiшку, як її
     малюють дiти, з паличок i кружечкiв.-- Що ти на це
     скажеш, приятелю? -- сказав вiн, простягаючи малюнок
     психовi.
     Той анi на  мить не задумався, почав  шкрябати  пером, i поряд з кiшкою
з'явилася дивна,  густо  поросла смухом  тварина з  важким, неприємним
поглядом.  Такої тварини Гай не знав, але вiн зрозумiв одне: це вже не
був  дитячий  малюнок.  Намальовано  було  вправно,  просто  чудово.  Навiть
дивитися  лячно.  Пан  штаб-лiкар  простягнув  руку  за  пером,  однак  псих
вiдсторонився  i  намалював  ще  одну тварину  --  з  велетенськими  вухами,
зморшкуватою шкiрою i товстим хвостом на мiсцi носа.
     -- Чудово! -- скрикнув пан штаб-лiкар i ляснув себе по
     боках.
     А  псих не вгамовувався. Тепер вiн  малював уже не тварину,  а вочевидь
якийсь апарат, схожий  на прозору мiну. Всерединi  вiн дуже вправно зобразив
чоловiчка  в сидячому положеннi,  постукав по чоловiчковi пальцем, а  вiдтак
тим же пальцем постукав себе по грудях i вимовив:
     Махх-ссим.
     Оцю штуку  вiн  мiг бачити бiля  рiки,-- нечутно  наблизившись,  сказав
Зеф.--  Ми таку  спалили цiєї ночi. А  от  страховиська...-- Вiн
похитав головою.
     Пан штаб-лiкар нiби вперше помiтив його.
     -- А, професоре! -- загукав вiн пiдкреслено радiсно.--
     Я ж вiдчуваю -- у канцелярiї чимось смердить. Чи не
     будете ви настiльки люб'язнi, колего, що прорiкатимете
     вашi мудрi судження аж з отого кутка? Я буду вам дуже
     вдячний...
     Варибобу захихотiв, а пан ротмiстр суворо сказав:
     Станьте бiля дверей, Зефе, i пам'ятайте своє мiсце...
     Ну, гаразд,-- сказав пан штаб-лiкар.-- I що ви збираєтеся з
ним робити, Тооте?
     Це залежить од  вашого дiагнозу,  Зогу,-- вiдповiв пан ротмiстр.-- Якщо
вiн симулянт, я  передам його до прокуратури,  там  розберуться. А  якщо вiн
божевiльний...
     Вiн  не   симулянт,  Тооте,--   з   великим  пiднесенням  вимовив   пан
штаб-лiкар.--  Йому абсолютно нiчого  робити у прокуратурi. Але  я знаю одне
мiсце, де ним дуже зацiкавляться. Де бригадир?
     Бригадир на трасi.
     Втiм,  це  не  суттєво. Адже  ви черговий,  Тооте? От i вiдправте
цього надзвичайно  цiкавого молодчика за  такою  адресою...-- Пан штаб-лiкар
примостився на бар'єрi, закрився вiд усiх плечима i лiктями, i написав
щось на зворотi останнього малюнка.
     А що це таке? -- спитав пан ротмiстр.
     Це?  Це одна установа,  яка буде нам вдячна, Тооте,  за  нашого  психа.
Можете бути певнi.
     Пан ротмiстр  недовiрливо  повертiв  у пальцях бланк, затим вiдiйшов  у
найдальший куток канцелярiї i поманив до себе пана штаб-лiкаря. Якийсь
час  вони гомонiли там  упiвголоса, а тому розiбрати можна було  лише окремi
реплiки пана Зогу: "...Департамент пропаганди... Вiдправте з довiреним... Не
така це  вже  таємниця...  Я  вас запевняю... Накажiть  йому забути...
Нехай йому бiс, та шмаркач однаково нiчого не второпає!.."
     -- Гаразд,-- сказав нарештi пан ротмiстр.-- Пишiть су
     провiдного листа. Капрале Варибобу!
     Капрал пiдвiвся.
     Проїзнi документи на рядового Гаала готовi?
     Так точно.
     Впишiть у проїзнi документи пiдконвойного Махсима. Рядовий Гаале!
     Гаал клацнув пiдборами i виструнчився:
     Слухаю, пане ротмiстр!
     Перше  нiж з'явитися на нове мiсце служби  у  нашiй  столицi,  доправте
затриманого за адресою,  вказаною на оцьому папiрцi. Пiсля  виконання наказу
папiрець здати черговому офiцеровi на новому мiсцi служби. Адресу забути. Це
ваше останнє завдання, Гаале, i ви, звiсно, виконаєте його, як i
належить молодцю-легiонеру.
     Буде виконано! -- вигукнув Гай, пойнятий невимовним захватом.
     Гаряча хвиля оглушливого екстазу захлюпнула його, пiдхопила, понесла до
неба. О, цi солодкi  хвилини  захвату,  незабутнi  хвилини,  коли виростають
крила,  хвилини лагiдного презирства  до  всього брутального, матерiального,
тiлесного... Хвилини,  коли прагнеш, щоб наказ  поєднав тебе з вогнем,
жбурнув тебе  у  вогонь, на тисячi ворогiв, у скописько диких орд,  навстрiч
мiльйонам куль,  i  це  ще  не  все,  буде  ще  солодше, захват  ослiпить  i
спалить... О вогонь!
     О полум'яО лють! I ось воно, ось воно!.. Вiн пiдводиться,
     цей гiнкий, дужий красень, гордiсть бригади, наш капрал
     Варибобу, як вогненний смолоскип, як статуя слави i вiр
     ностi, i вiн заспiвує, а ми всi пiдхоплюємо, всi як один...
     Вперед, легiонери, залiзнiї хлоп'ята!  Вперед, крiзь мури й вежi,
з  вогнем  в  очах!  Залiзною  п'ятою  розчавим  супостата!  Краплини  кровi
свiжої хай сяють на мечах...
     I  всi  спiвали.  Спiвав  найяснiший  пан  ротмiстр Тоот,  зразок
легiонера,  зразок помiж зразкiв,  за якого так  хочеться негайно, пiд  оцей
марш, вiддати життя, душу, все.
     1 пан штаб-лiкар Зогу, зразок брата-жалiбника, бруталь
     ний, як справжнiй солдат, i лагiдний, як руки матерi...
     I наш капрал Варибобу, до самох кiсток наш, старий вояка,
     ветеран, посивiлий у боях... О, як сяють ґудзики i нашивки
     на його потертому, заслуженому мундирi, для нього не
     iснує нiчого, крiм служби, нiчого, крiм слугування!..
     Залiзний  наш  кулак  всi перепони  зносить.  Радiють Вогненоснiї
Творцi!
     О, як голосить ворог! Пощади хай не просить! Вперед, легiонери-молодцi!
     ...Але  що  це?  Вiн  не  спiває, вiн  стовбичить,  зiпершись  на
бар'єр,  i  вертить  своєю  дурною   коричневою   довбешкою,   i
бiгає очима, i скалить зуби,  шкiриться... На  кого вишкiряєшся,
мерзотнику?  О, як  хочеться пiдiйти  важким  кроком --  i  з  усього  маху,
залiзним  кулаком  по цьому мерзенному  бiлому вищиру...  Але не  можна,  не
можна,  легiонеровi  це  не  личить: адже вiн  усього лише  псих, жалюгiдний
калiка,  справжнє  щастя  неприступне  йому,  вiн  слiпий,  нiкчемний,
жалюгiдний уламок  людини... А  цей рудий  бандит  скоцюрбився  у  кутку вiд
нестерпного болю...  Каторжник, злочинна  пика, за  петельки тебе,  за  твою
паскудну  бороду! Встати, мерзото!  Стояти  струнко, коли легiонери спiвають
свiй марш! I по довбешцi,  по  довбешцi, по бруднiй  пицi, по нахабних
рачачих очицях... Ось так, ось так...
     Гай вiдшпурнув каторжника  i,  клацнувши  пiдборами,  обернувся до пана
ротмiстра. Як завжди, пiсля нападу екзальтованого  збудження щось дзвенiло у
вухах i свiт солодко плив i погойдувався перед очима.
     Капрал Варибобу, сизий вiд натуги,  кволо пирхав, тримаючись  за груди.
Пан штаб-лiкар, упрiлий  i буряковий  на виду, жадiбно  цмулив воду прямо  з
карафки  i  смикав з кишенi носовичок.  Пан ротмiстр  супився з  непритомним
виразом, нiби намагався щось пригадати. Коло  порога брудною купою картатого
ганчiр'я ворушився  рудий  Зеф.  У нього  було  розбите обличчя,  вiн хлюпав
кров'ю i стиха постогнував крiзь зуби. А Мах-сим вже не усмiхався. Обличчя у
нього скам'янiло,  зробилося  зовсiм як людське,  i  вiн незмигними круглими
очима, трохи вiдкривши рота, дивився на Гая.
     --  Рядовий  Гаале,--  надтрiснутим  голосом проказав  пан  ротмiстр.--
Е-е...  Щось  я хотiв  вам сказати... Почекайте,  Зогу, залиште  менi  бодай
ковток води...



     Максим  прокинувся й  ураз  вiдчув, що  голова важка.  У  кiмнатi  було
задушливо. Знов уночi зачинили  вiкно.  Втiм, i вiд одчиненого вiкна користi
мало -- мiсто занадто близько,  вдень виднiється над ним нерухома бура
шапка бридких  випарiв, вiтер  жене їх сюди, i не рятують нi вiдстань,
нi п'ятий поверх, нi парк унизу. "Зараз  би принаймнi  iонний душ,-- подумав
Максим,-- та  вискочити голяка в сад,  та не  в оцей  паршивий, напiвгнилий,
сiрий вiд гарива, а  в наш, де-небудь пiд Гладбахом, на  березi  срiблистого
Нiрсу, та пробiгти кругом озера кiлометрiв з  п'ятнадцять що є духу, з
усiєї  сили,  та  переплисти  озеро, а потiм хвилин  з  двадцять
походити по дну, аби повправля-ти легенi,  полазити помiж слизьких пiдводних
валунiв..." Вiн  пiдхопився, вiдчинив  вiкно, висунувся  пiд мжичку, глибоко
вдихнув сире повiтря, закашлявся -- у  повiтрi було  повно зайвого, а дощовi
краплини  залишали  на язицi металевий присмак. По автострадi з  шипiнням  i
свистом  проносилися авто. Унизу пiд вiкном жовтiло мокре листя, на високому
мурi щось блищало. По парку ходив чоловiчок у мокрiй накидцi, згрiбав докупи
облетiле листя. За завiсою  дощу невиразно бовванiли цеглянi будiвлi якогось
заводу  на  околицi. З  двох  високих труб,  як  завжди,  лiниво соталися  i
хилилися до землi товстi струменi отруйного диму.
     Задушливий  свiт.  Неблагополучний,  хворобливий свiт. Увесь вiн якийсь
незатишний i  тоскний,  як  те  казенне  примiщення,  де  люди  зi  свiтлими
ґудзиками  i  зiпсутими зубами  раптом  нi  сiло  нi  впало заходилися
лементувати, надсаджуючись  до  хрипу,  i Гай,  такий симпатичний, вродливий
парубiйко, цiлком несподiвано заходився товкти до кровi рудобородого Зефа, а
той  навiть  не  опирався...  Неблагополучний   свiт...  Радiоактивна  рiка,
безглуздий  залiзний  дракон,  забруднене  повiтря  i  неохайнi  пасажири  у
незграбнiй  триповерховiй  металевiй коробцi на  колесах, що плю-ється
навсiбiч сизими чадними димами... I  ще одна дика сцена -- коли  якiсь
брутальнi люди  довели реготом i жестами до слiз лiтню жiнку, i нiхто за нею
не  обстав, у вагонi  яблуку нiде впасти  i  всi вiдводять очi,  i  лише Гай
раптом зiрвався з мiсця,  блiдий вiд злостi,  а можливо, вiд страху,  i щось
крикнув їм, i  вони  пiшли  геть... Проте i  сам Гай,  вочевидь добра,
симпатична   людина,   iнодi   раптом  зовсiм   незрозумiло  розлютовувався,
заходжувався осатанiло сваритися з сусiдами по купе, дивився звiром, а потiм
так само зненацька поринав у глибоку прострацiю. I всi iншi поводилися
не краще. Годинами вони сидiли i лежали цiлком мирно, стиха гомонiли, навiть
усмiхалися один до одного, i враз  хто-небудь починав  сварливо  бурчати  на
сусiда,  сусiд  нервово  огризався,  навколишнi,   замiсть  заспокоїти
їх, уст-, рявали в суперечку, чвара ширшала, i от уже всi гримають
     одне на одного,  погрожують, штовхаються,  i  хтось лiзе через  голови,
розмахуючи кулаками,  i когось тримають  за барки, на  повний  голос плачуть
малюки,  їм  роздратовано  обривають  вуха,  а  вiдтак  усе  поступово
завмирає,  всi вовком дивляться  одне на одного, розмовляють  знехотя,
вiдвертаються... А iнодi чвара перетворюється на щось украй неподобне:
очi  вилазять   з   орбiт,  обличчя   беруться  червоними   плямами,  голоси
пiдвищуються  до   нестямного  вереску,  i  хтось  iстерично  регоче,  хтось
спiває,  хтось   молиться,  здiймаючи  над  головою  тремтячi  руки...
Божевiльня...
     Максим  вiдiйшов од  вiкна, пристояв  посерединi тiсної кiмнатки,
розслабившись, вiдчуваючи  апатiю  i душевну  втому,  потому  примусив  себе
зiбратися на  силi  i розiм'явся трохи,  використовуючи як снаряд громiздкий
дерев'яний стiлець. "Так  i занепасти можна,-- подумав  вiн стурбовано.-- Ще
день-два я, мабуть, стерплю, а тодi доведеться дати драла, поникати трохи по
лiсах...  У гори добре було  б втекти --  гори у  них тут  на  вигляд гарнi,
дикi...  Далеченько,  щоправда,  за  нiч  не  обернешся... Як  їх  Гай
називав?  Зар-так...  Цiкаво,  це власне iм'я чи гори взагалi? Втiм, якi там
гори, не до гiр менi. Десять дiб я тут, а нiчого ще не
     зроблено..."
     Вiн протиснувся  в  душову  i  кiлька хвилин  фиркав  i розтирався  пiд
тужавим   штучним  дощиком,  таким  самим  бридким,  як   природний,--  дещо
холоднiшим, щоправда,-- але жорстким, вапнистим.
     Вiн обтерся продезинфiкованим рушником i  всiм  незадо-волений:  i  цим
каламутним  ранком,  i  цим  задушливим  свiтом,  i  своїм  безглуздим
становищем,   i  занадто  жирним  снiданком,   що  його   доведеться   зараз
з'їсти,--  повернувся  до кiмнати, щоб  застелити  лiжко. Снiданок уже
принесли -- вiн парував i смердiв на столi. Риба зачиняла вiкно.
     -- Здрастуйте,-- сказав їй Максим мiсцевою мовою.--
     Не треба. Вiкно.
     -- Здрастуйте,-- вiдповiла вона, клацаючи численними
     засувками.-- Треба. Дощ. Погано.
     -- Рибо,-- сказав Максим на лiнкосi. Власне, її звали
     Нолу, одначе Максим iз самого початку охрестив її Рибою
     за невиразнiсть обличчя i незворушнiсть.
     Вона  обернулася i подивилась на  нього  незмигними  очима. Потому, уже
вкотре, приставила палець до кiнчика носа i зронила: "Жiнка", потiм тицьнула
в Максима  пальцем: "Чоловiк", потiм у бiк остогидлого балахона, що висiв на
бильцi стiльця: "Одяг.  Треба". Не могла вона чомусь бачити чоловiка в самих
шортах. Потрiбно було їй, щоб чоловiк закутувався з нiг до шиї.
     Вiн  заходився вдягатися,  а вона  застелила його  лiжко,  хоча  Максим
завжди  говорив,  що робитиме це  сам, посунула на середину кiмнати стiл, що
його Максим  завжди вiдсовував до стiни, рiшуче вiдкрутила кран опалення, що
його Максим  завжди завертав до краю, i всi одноманiтнi Максимовi "не треба"
розбивалися об її не менш одноманiтнi "треба".
     Максим   застебнув   пiд    шиєю   на   єдиного   зламаного
ґудзика  балахон, пiдiйшов  до  столу  i  поколупав  снiданок двозубою
виделкою. Вiдбувся звичний дiалог:
     Не хочу. Не треба.
     Треба. їжа. Снiданок.
     Не хочу снiданок. Несмачно.
     Треба снiданок. Смачно.
     Рибо,--  сказав  їй  Максим  проникливо,--  жорстока  ви  людина.
Потрапили б ви до мене на Землю,  я б ущент  розбився,  але  знайшов би  вам
їжу до смаку.
     Не розумiю,-- сказала вона незворушно.-- Що таке "риба"?
     З огидою прожовуючи жирний шматок, Максим узяв  папiр  i зобразив  ляща
анфас. Вона уважно вивчила  малюнок i поклала до кишенi халата. Всi малюнки,
якi робив Максим, вона забирала  i кудись вiдносила.  Максим малював багато,
охоче i з задоволенням: у вiльний час i ночами,  коли не спалося, робити тут
було зовсiм  нiчого. Вiн малював тварин i людей, креслив таблицi й дiаграми,
вiдтворював  анатомiчнi  розрiзи. Вiн  зображав  професора  Мегу  схожим  на
бегемота i бегемотiв, схожих на професора Мегу; вiн викреслював унiверсальнi
таблицi  лiнкосу,  схеми  машин та дiаграми iсторичних  послiдовностей;  вiн
переводив страшенно багато паперу, i все це щезало у кишенi Риби  без жодних
видимих наслiдкiв для процедури контакту. У  професора Мегу, вiн же Бегемот,
була своя метода, i вiн не збирався од неї вiдмовлятися.
     Унiверсальна таблиця лiнкосу, з  вивчення  якої мусив  починатися
будь-який  контакт, Бегемота анiтрохи не цiкавила. Мiсцевiй  мовi  прибульця
навчала  тiльки Риба, та й то  лише  для  зручностi спiлкування, щоб зачиняв
вiкно i не вештався без балахона. Експерти до контакту не залучалися зовсiм,
Максимом займався Бегемот, i тiльки Бегемот.
     Щоправда, в його розпорядженнi був доволi потужний засiб дослiдження --
ментоскопiчна  технiка,  i  Максим   вiдсиджував  у   стендовому  крiслi  по
чотирнадцять -- шiстна-
     дцять  годин на  добу. До того ж ментоскоп у  Бегемота був  гарний. Вiн
дозволяв  досить  глибоко  проникати  у спогади  i  вiдзначався дуже високою
здатнiстю до розв'язання. Маючи таку машину, можна було,  мабуть, обiйтися i
без  знання  мови.  Але  Бегемот   використовував  ментоскоп   якось  дивно.
Свої ментограми вiн  вiдмовлявся демонструвати категорично  i навiть з
деяким обуренням, а до Максимових ментограм ставився своєрiдно. Максим
спецiально розробив
     цiлу  програму спогадiв, якi мали дати аборигенам доволi повне уявлення
про соцiальне,  економiчне i культурне  життя Землi. Проте ментограми такого
роду  не викликали у Бегемота нiякого  ентузiазму. Бегемот  кривив  обличчя,
мугикав,  вiдходив, заходжувався  телефонувати  або, сiвши до столу, починав
нудотно  гризти  голову  асистентовi,  часто  повторюючи при  цьому соковите
слiвце "масаракш". Зате  коли на екранi Максим  висаджував у повiтря крижану
скелю, що причавила корабель,  або  скорчером  трощив  на шматки  панцерного
вовка,   або   вiдбирав    експрес-лабораторiю   у   велетенського   дурного
псевдоспрута, Бегемота було  за вуха не  вiдтягнути од ментоскопа. Вiн стиха
повискував, радiсно поплескував  себе долонями по лисинi й грiзно  горлав на
знесиленого  асистента,  який  стежив  за   записом   зображення.   Видовище
хромосферного протуберанця породжувало у професора такий захват,
     нiби  вiн  нiколи в життi  не бачив  нiчого подiбного i дуже до вподоби
йому  були  любовнi  сцени,  що  їх  Максим  запозичував  переважно  з
кiнофiльмiв  спецiально  для того, щоб  дати аборигенам  певне  уявлення про
емоцiональне життя людства.
     Таке безглузде ставлення  до  матерiалу наштовхувало  Максима на  сумнi
роздуми.   Складалося   враження,  що   Бегемот   нiякий  не   професор,   а
звичайнiсiнький   iнженер-ментоскопiст,   який   готує  матерiал   для
справжньої комiсiї з контактiв, що з нею Максимовi ще доведеться
зустрiтися, а коли це станеться -- невiдомо.  Тодi  виходило, що Бегемот  --
iстота  досить  примiтивна,  на кшталт хлопчиська, якого  у  "Вiйнi i  мирi"
цiкавлять лише батальнi сцени. Це ображало: Максим репрезентував Землю i  --
слово  честi!  --  мав  пiдстави  розраховувати на  серйознiшого партнера  з
контакту.
     Щоправда, можна було припустити, що цей свiт розташований на перехрестi
невiдомих мiжзоряних трас i  прибульцi  тут  не  в  дивину.  Настiльки  не в
дивину,  що  заради  кожного  прибульця  тут  уже  не  збирають  спецiальних
авторитетних комiсiй, а просто викачують з нього найбiльш ефектну iнформацiю
i цим обмежуються. На користь  такого припущення  свiдчила оперативнiсть,  з
якою люди  зi свiтлими  ґудзиками, вочевидь  не фахiвцi, розiбралися в
ситуацiї  i без жодних  ахiв  та  охiв направили  прибульця  точно  за
призначенням.  А  можливо, якi-небудь негуманоїди, котрi  побували тут
ранiше, залишили  по  собi настiльки  поганий  спогад,  що  тепер  аборигени
ставляться до всього iнопланетного з певною i  виправданою недовiрою, i тодi
уся  метушня,  що  її   розводить  навколо  ментоскопа  професор
Бегемот,--  лише  видимiсть  контакту,  гайнування  часу, поки певнi  високi
iнстанцiї вирiшують його долю.
     "Так чи  iнак, а справи мої кепськi,--  вирiшив Максим, давлячись
останнiм шматком.-- Треба швидше вчити мову, i тодi все з'ясується..."
     -- Добре,-- сказала Риба i забрала в нього тарiлку.--
     Ходiмо.
     Максим зiтхнув i пiдвiвся. Вони  вийшли у коридор.  Коридор був довгий,
брудно-блакитний,  праворуч  i  лiворуч  тягнулися  ряди  зачинених  дверей,
точнiсiнько  таких, як  дверi до Максимової кiмнати. Максим нiколи тут
нiкого не зустрiчав, але разiв  зо два чув за дверима якiсь дивнi,  збудженi
голоси.  Можливо, там  також  утримувалися  прибульцi, якi чекали  вирiшення
своєї долi.
     Риба крокувала попереду широким чоловiчим  кроком, пряма, як палиця,  i
Максимовi зненацька стало дуже шкода її. Ця країна, схоже,
ще не знала  промисловостi  краси, i  бiдолашна Риба була  полишена  на саму
себе.  З  цим рiдким  безбарвним  волоссям,  що  стирчало з-пiд  бiлої
шапочки,  з цими  величезними лопатками, що випирали пiд халатом, з потворно
худючими ногами абсолютно неможливо було,  мабуть,  вiдчувати себе на висотi
--  хiба  що з  iнопланетними iстотами,  та  й  то  з  негуманоїдними.
Асистент  професора ставився до  неї  зневажливо, а  Бегемот  i зовсiм
її не помiчав i звертався до неї не iнакше як "И-и-и", що,
очевидно, вiдповiдало у  нього  iнтеркосмiчному  "Е-е-е"...  Максим пригадав
своє  власне,  бозна-яке  до  неї  ставлення  i   вiдчув  докори
сумлiння. Вiн наздогнав її, погладив по кощавому плечу i сказав:
     -- Нолу молодець, хороша.
     Вона звела до нього сухе  обличчя  i  зробилася, як нiколи,  схожою  на
здивованого ляща анфас. Потiм вiдвела його руку, насупила ледь помiтнi брови
i суворо проказала:
     -- Максим поганий. Чоловiк. Жiнка. Не треба.
     Максим засоромився i знову трохи вiдстав.
     Так вони дiсталися кiнця коридора. Риба штовхнула дверi, i
     вони  опинилися у  великiй свiтлiй кiмнатi, яку Максим називав про себе
приймальнею. Вiкна тут були без смаку декорованi прямокутними  ґратами
з  товстого  залiзного  пруття,  i   високi,  оббитi  шкiрою  дверi  вели  у
лабораторiю  Бегемота,  а бiля дверей  завжди  чомусь сидiли двоє дуже
високих,  малорухливих  аборигенiв,  якi  не  вiдповiдали  на  привiтання  i
перебували начебто у постiйному трансi.
     Риба,  як  завжди,  вiдразу  пройшла  до  лабораторiї,  залишивши
-Максима у  приймальнi. Максим, як завжди, привiтався;  йому, як завжди,  не
вiдповiли.  Дверi  в  лабораторiю  лишилися  прочиненими;  звiдтiля  долинав
гучний,  роздратований   голос  Бегемота   i  дзвiнке  клацання  ввiмкненого
мен-тоскопа. Максим  пiдiйшов  до  вiкна,  якийсь час дивився  на  туманний,
мокрий краєвид, на лiсисту  рiвнину, розсiчену стрiчкою автостради, на
високу металеву  башту,  що ледь виднiла в туманi, вiдтак занудьгував i,  не
чекаючи запрошення, зайшов у лабораторiю.
     Тут, як завше, приємно  пахло озоном, мерехтiли  дублюючi екрани,
голомозий  заморений  асистент  (iм'я  мав  таке,  що  його  неможливо  було
запам'ятати, а  прiзвисько -- Торшер) вдавав, нiби настроює апаратуру,
i з цiкавiстю прислухався до чвари. У лабораторiї мала мiсце чвара.
     У крiслi Бегемота,  за столом Бегемота, сидiв  незнайомець з квадратним
обличчям, що помiтно лущилося, i  червоними набряклими очима.  Бегемот стояв
перед  ним, розчепiривши ноги, впершись руками в  боки i трохи  пригнувшись.
Вiн горлав.  Шия у нього була сиза, лисина пломенiла  захiдним  пурпуром,  з
рота навсiбiч  летiла слина. Намагаючись не привертати до себе уваги, Максим
тихенько  пройшов  до  свого  робочого  мiсця  i   неголосно   привiтався  з
асистентом. Торшер -- особа нервова, засмикана -- пойнятий жахом вiдскочив i
пiдсковзнувся на  товстому  кабелi.  Максим  ледве встиг пiдхопити  його  за
плечi, i бiдолашний Торшер обважнiв, закотивши очi. Нi кровинки не зосталося
в його  обличчi.  Дивна  це  була  людина:  вiн  до  судом  боявся  Максима.
Звiдкiлясь  нечутно вродилася Риба з  вiдкоркованим  флакончиком,  який вона
миттю  пiднесла до Торшерового носа.  Торшер  гикнув i ожив. Перше  нiж  вiн
знову  впав  у  небуття, Максим  приставив  його до  залiзної  шафи  i
квапливо вiдiйшов.
     Вiн сiв  у стендове крiсло i спостерiг, що незнайомець  облишив слухати
Бегемота  й  уважно  роздивляється   його,  Максима.  Максим  привiтно
усмiхнувся. Незнайомець  злегенька нахилив голову. Нараз  Бегемот з жахливим
трiском   гепнув  кулаком  по  столу  i   схопився   за  телефонний  апарат.
Скориставшись паузою, незнайомець зронив кiлька слiв,
     з  яких  Максим розiбрав лише "треба" i "не треба", взяв зi столу аркуш
цупкого блакитнуватого паперу з яскраво-зеленим краєчком i помахав ним
у повiтрi перед обличчям Бегемота. Бегемот досадливо вiдмахнувся i тої
ж митi  заходився  гавкати  в  телефон. "Треба",  "не треба"  i  незрозумiле
"масаракш" сипалися  з нього  як  з рога достатку,  i ще Максим уловив слово
"вiкно".  Все скiнчилося тим, що Бегемот роздратовано  пожбурив навушник, ще
кiлька разiв  гаркнув на незнайомця,  заплювавши його  з голови  до  нiг,  i
викотився, хряснувши дверима.
     Тодi незнайомець обтер обличчя носовичком,  пiдвiвся  з крiсла, вiдкрив
довгу пласку коробку, що лежала на  пiдвiконнi, i видобув з неї якийсь
темний одяг.
     Iдiть   сюди,--  сказав   вiн   Максимовi.--  Вдягайтесь.  Максим
озирнувся на Рибу.
     Iдiть,-- сказала Риба.-- Вдягайтесь. Треба. Максим  збагнув, що в
його долi вiдбувається нарештi
     довгожданий  поворот,  що  десь  хтось  щось  вирiшив.  Вiн  забув  про
настанови Риби,  миттю скинув потворний  балахон i  за допомогою  незнайомця
убрався  в новi шати. Шати  цi, на думку Максима, не вiдзначалися нi красою,
нi зручнiстю, але вони були точнiсiнько такi, як на незнайомцевi. Можна було
припустити навiть,  що  незнайомець  пожертвував  свої  власнi запаснi
шати, бо  рукава  куртки  були  закороткi,  а штани  висiли  ззаду  мiшком i
спадали. Втiм, рештi присутнiх вигляд Максима у новому одязi припав до душi.
Незнайомець бурчав  щось схвальне; Риба, пом'якшивши риси обличчя, наскiльки
це можливо для ляща, гладила Максимовi плечi та обсмикувала на ньому куртку,
i навiть Торшер блiдо усмiхався, сховавшись за пультом.
     Ходiмо,--  сказав  незнайомець i попрямував  до  дверей,  за якими зник
розлючений Бегемот.
     До побачення,-- сказав Максим Рибi.-- Дякую,-- додав вiн на лiнкосi.
     До побачення,-- вiдповiла Риба.-- Максим гарний.
     Здоровий. Треба.
     Здається, вона була розчулена. А може,  стурбована тим, що костюм
кепсько сидить. Максим  махнув рукою блiдому Торшеровi й поспiшив  слiдом за
незнайомцем.   Вони  проминули   кiлька   кiмнат,   захаращених  незграбною,
архаїчною  апаратурою,  спустилися  у гуркотливому  i  дзень-кiтливому
лiфтi на перший  поверх i опинилися у  просторому  низькому  вестибюлi, куди
кiлька днiв тому Гай привiв  Максима.  I  як кiлька  днiв тому,  знову
довелося  чекати,  поки  пишуться якiсь  папери,  поки  смiшний  чоловiчок у
безглуздому  головному уборi  дряпає  щось  на  рожевих  картонках,  а
червоноокий незнайомець дряпає щось на зелених,  а дiвчина з оптичними
пiдсилювачами на очах робить на цих  картонках фiгурнi вирiзи,  а  потiм усi
обмiнюються  картонками, причому  заплутуються, i кричать  одне на одного, i
хапаються за телефонний апарат, i нарештi чоловiчок у безглуздому  головному
уборi забирає собi  двi зелених i одну рожеву картонку, причому рожеву
картонку  вiн рве навпiл i половину вiддає дiвчинi, яка робила вирiзи,
а  незнайомець  одержує двi рожевi картонки, синю товсту картонку i ще
круглий  металевий  жетон  з  вибитим на ньому написом i все  це  за хвилину
вiддає   високому  чолов'язi   зi  свiтлими  ґудзиками,   котрий
стоїть бiля  виходу, за двадцять крокiв  вiд чоловiчка  у  безглуздому
головному  уборi,  i  коли  вони  вже виходять  на  вулицю,  високий  раптом
починає   сипло    кричати,    i    червоноокий    незнайомець   знову
повертається, i  з'ясовується, що вiн  забув забрати собi  синiй
картонний квадратик, i вiн забирає собi синiй картонний квадратик i  з
глибоким зiтханням запихає  кудись за пазуху. Лише пiсля цього Максим,
який встиг  уже змокнути,  має можливiсть сiсти  у нерацiонально довге
авто   право-бiч  вiд   червоноокого.  Той  роздратований,  сопе   i   часто
повторює улюблене заклинання Бегемота: "Масаракш". Машина завуркотiла,
м'яко  рушила з  мiсця,  вибралася  з  нерухомої череди  iнших  машин,
порожнiх i мокрих,  прокотилася по  великому асфальтованому майданчику перед
будiвлею, проминула величезну клумбу з в'ялими  квiтами,  мимо високої
жовтої стiни викотилася до повороту на шосе i рiзко загальмувала.
     -- Масаракш,-- знову просичав червоноокий i вимкнув
     двигун.
     По шосе  повзла довга колона однакових плямистих  вантажiвок з кузовами
iз  криво склепаного,  гнутого залiза. Над залiзними  бортами стирчали  ряди
нерухомих  округлих предметiв, що  волого  вiдсвiчували металом.  Вантажiвки
рухалися  неквапом, дотримуючись  правильних iнтервалiв, розмiрено клекочучи
моторами i поширюючи жахливий сморiд органiчного перегару.
     Максим обдивився дверцята  зi свого  боку, розiбрався, що й до  чого, i
пiдняв  скло. Червоноокий, не  дивлячись на нього, вимовив  довгу  фразу, що
виявилася абсолютно незрозумiлою.
     -- Не розумiю,-- сказав Максим.
     Червоноокий
     повернув до нього здивоване обличчя i,
     якщо зважати на iнтонацiю, запитав щось. Максим похитав головою.
     -- Не розумiю,-- повторив вiн.
     Червоноокий  начебто здивувався  ще дужче, полiз  до  кишенi,  витягнув
пласку коробочку,  набиту довгими бiлими паличками, одну паличку сунув  собi
до  рота,  а  решту  запропонував  Максимовi.  Максим  iз  ввiчливостi  взяв
коробочку i почав її роздивлятися. Коробочка  була картонна, вiд
неї гостро пахло якимись сухими рослинами. Максим взяв одну з паличок,
вiдкусив шматочок i пожував. Потiм  вiн швиденько  опустив скло, висунувся i
сплюнув. Це була не їжа.
     -- Не треба,-- сказав вiн, повертаючи коробочку чер
     воноокому.-- Несмачно.
     Червоноокий  дивився  на нього  з  напiввiдкритим ротом.  Бiла паличка,
прилипнувши,  висiла  в  нього  на  губi.  Максим  згадав  мiсцевi  правила,
торкнувся пальцем кiнчика свого носа i назвався:
     -- Максим.
     Червоноокий промимрив щось, в руцi у  нього раптом з'явився вогник, вiн
опустив  у  нього  кiнець  бiлої  палички,  i  авто вмить  наповнилося
нудотним димом.
     -- Масаракш! -- скрикнув Максим з обуренням i розчи
     нив дверцята.-- Не треба!
     Вiн утямив, що це за палички; коли вони їхали з Гаєм, майже
всi  чоловiки  отруювали повiтря  таким  самим димом,  але  для  цього  вони
використовували не бiлi палички,  а  короткi  та довгi  дерев'янi  предмети,
схожi на  дитячi  свистунцi  давнiх часiв. Вони  вдихали якийсь  наркотик --
звичай, безсумнiвно, найшкiдливiший,-- i  тодi Максим втiшався лише  тим, що
симпатичний Гай був, здається, також категорично проти цього звичаю.
     Незнайомець хватькома викинув наркотичну  паличку  за  вiконце i чомусь
помахав долонею перед своїм обличчям. Максим про  всяк  випадок  також
помахав долонею,  вiдтак  знову  назвався.  Виявилося, що червоноокого звати
Фанком, на чому розмова й урвалася. Хвилин з п'ять вони сидiли, доброзичливо
перезиркуючись,  i,  по  черзi вказуючи  один одному  на нескiнченну  колону
вантажiвок, повторювали: "Масаракш".  Потiм нескiнченна колона скiнчилася, i
Фанк вибрався на шосе.
     Мабуть, вiн дуже поспiшав. Принаймнi вiн  негайно зробив так, що двигун
заревiв оксамитовим ревiнням, затим увiмкнув якийсь  бридко виючий  пристрiй
i, не  дотримуючись,  на  думку  Максима, жодних правил  безпеки, погнав  по
автострадi в  обгiн  колони, ледве встигаючи  ухилитися вiд  машин, що мчали
назустрiч.
     Вони  випередили  колону  вантажiвок; перегнали,  мало не вилетiвши  на
узбочину, широкий  червоний екiпаж iз самотнiм,  дуже  мокрим  водiєм;
проскочили  мимо   дерев'яного  вiзка  на  величезних,  заввишки  з  людину,
розхитаних колесах, якого тягнула безхвоста викопна тварина; виттям  загнали
до  рiвчака  групу пiшоходiв у брезентових плащах; влетiли пiд крони мокрих,
крислатих дерев,  рiвними рядами висаджених  обабiч  дороги,--  Фанк  дедалi
збiльшував   швидкiсть,   зустрiчний  потiк   повiтря  ревiв  в  обтiчниках,
настраханi  виттям екiпажi  попереду  притискалися до  узбочин, поступаючись
дорогою.  Машина  здавалась Максимовi не пристосованою  до таких швидкостей,
занадто хисткою, i йому було трохи неприємно.
     Невдовзi  дорогу обступили будинки, авто увiрвалося в мiсто, i Фанк був
змушений рiзко зменшити швидкiсть.
     Вулицi були непропорцiйно вузькi й буквально захаращенi екiпажами. Авто
Фанка ледве пленталося, стиснуте зусе-бiч  найрiзноманiтнiшими  механiзмами.
Попереду,  затуляючи пiвнеба,  громадилася задня стiнка фургона, помальована
недоладними рiзнокольоровими написами  i  неоковирними зображеннями  людей i
тварин. Лiворуч,  не переганяючи i не вiдстаючи, повзли  два однакових авто,
напханi чоловiками  i  жiнками. Всi вони енергiйно жестикулювали. Жiнки були
вродливi,  яскравi,   не   те  що  Риба.  Ще   лiвiше,  залiзно  грим-кочучи
єдиним  колесом,  дибуляв  такий   собi  рiзновид  гiро-мату.  Начорно
заповнений пасажирами, вiн щохвилини розсипав синi та зеленi iскри. Праворуч
був хiдник -- нерухома смуга асфальту, заборонена для транспорту. По хiднику
густим потоком  пливли  люди  у дивних  вдяганках фiалкових i  чорних тонiв,
зiштовхувалися,  переганяли   одне  одного,  ухилялися   одне  вiд   одного,
протискувалися  плечем вперед, знай забiгали у розчиненi, яскраво  освiтленi
дверi й  змiшувалися  з  натовпами,  що  кишiли за  величезними, запiтнiлими
вiтринами, а iнодi раптом  збиралися великими групами,  створювали пробки  i
водоверти, витягували шиї, зазираючи кудись. Тут було безлiч  худих  i
блiдих  облич,  дуже  схожих на обличчя  Риби;  майже всi люди були негарнi,
надмiрно, хворобливо сухорлявi, надмiрно  блiдi, незграбнi,  вугластi. Проте
вони справляли враження людей задоволених: вони часто i охоче смiялися, вони
поводилися  розкуто, їхнi  очi  сяяли,  повсюди  лунали  гучнi,  жвавi
голоси.  Мабуть,  це швидше все-таки  достатньо  органiзований  свiт,  думав
Максим. Будинки на вигляд досить життєрадiснi --
     майже в  усiх вiкнах  горить  свiтло з огляду на  присмерковий  день, а
отже, електроенергiї їм у всякому разi не бракує. Напрочуд
весело переморгуються  рiзнокольоровi вогнi над дахами, вулицi чисто вимитi,
майже всi люди вдягнутi зграбно, а  щодо змарнiлих облич, що ж, свiт бiдний,
не зовсiм здоровий... i все ж таки досить щасливий
     з виду.
     I  раптом на  вулицi щось змiнилося.  Пролунали  збудженi  крики.
Якась  людина  полiзла на скляний кiоск  i,  повиснувши на ньому, заходилася
енергiйно  кричати, розмахуючи  вiльною рукою.  На  хiднику заспiвали.  Люди
зупинялися, зривали  головнi  убори, вилуплювали  очi й спiвали,  горлали до
хрипу, задираючи вузькi обличчя до велетенських рiзнокольорових  написiв, що
спалахнули впоперек вулицi.
     -- Масаракш...-- просичав Фанк, i машина вильнула.
     Максим глянув на нього. Фанк був смертельно блiдий,
     обличчя його перекривилося.
     Хитаючи  головою,  вiн насилу  вiдiрвав  руку  од  керма  i  втупився у
годинник.
     -- Масаракш...-- простогнав вiн i вимовив ще кiлька
     слiв, з-помiж яких Максим упiзнав тiльки "не розумiю".
     Потiм вiн обернувся через плече, i обличчя його перекривилося ще дужче.
Максим також озирнувся, однак позаду не було нiчого особливого.
     Там рухалося закрите яскраво-жовте авто, квадратне, мов коробка.
     На вулицi кричали зовсiм уже нестерпно, але Максимовi було не  до того.
Фанк вочевидь втрачав свiдомiсть,  а  машина продовжувала рухатися, i фургон
попереду загальмував,  спалахнули  його  яскравi сигнальнi вогнi,  i  раптом
розмальована стiнка насунулася, почувся вiдразливий скрегiт,  глухий удар, i
сторчма встав понiвечений капот.
     -- Фанку! -- крикнув Максим.-- Фанку! Не треба!
     Фанк лежав, опустивши руку i голову на овальне кермо,
     i голосно,  часто  стогнав.  Довкола  вищали  гальма, рух завмер,  вили
сигнали.  Максим  поторсав  Фанка  за  плече, облишив, прочинив  дверцята i,
висунувшись, закричав:
     -- СюдиЙому зле!
     Бiля  авто  вже  вирувала  юрба.  Вона  спiвала,  горлала,  репетувала.
Енергiйно злiтали руки,  тряслися над головами здiйнятi  кулаки, десятки пар
набряклих  кров'ю,  вирячених  очей  шалено  оберталися  в  орбiтах.  Максим
нiчогiсiнько не  розумiв:  чи то  цi люди  були обуренi аварiєю, чи то
вони чомусь без пам'ятi радiли, чи то комусь погрожували. Кричати було марно
-- не чути було  самого себе, i Максим знову повернувся до Фанка.  Тепер той
лежав, вiдкинувшись на  спину, задерши обличчя,  i скiльки сили тер долонями
скронi, щоки, череп, на його губах пухирилася слина. Максим збагнув, що його
мордує  нестерпний  бiль,   i  мiцно  взяв  його  за  лiктi,  квапливо
напружився, приготувався перелити бiль у себе. Вiн не був переконаний, що це
вийде  з iстотою  iншої планети;  вiн шукав i  не  мiг знайти нервовий
контакт,  а тут  ще на додачу Фанк вiдiрвав руки од  скронь  i почав  з усiх
своїх кволих сил штурхати Максима в  груди, щось вiдчайдушно мурмочучи
плаксивим  голосом.  Максим  розумiв   лише:  "Iдiть,  iдiть..."  Було
очевидно, що Фанк сам не свiй.
     Нараз  дверцята  з  боку  Фанка  розчинилися,  до  машини  просун}'лися
двоє розгарячiлих облич пiд чорними беретами, зблиснули ряди металевих
ґудзикiв,  i зараз же  безлiч  твердих, мiцних  рук  узяли  Максима за
плечi,  за боки, за шию,  вiдiрвали  од  Фанка i витягли  з  машини. Вiн  не
опирався -- в цих руках  не було загрози  чи лихого намiру,  швидше навпаки.
Посунутий  у  галасливий натовп, вiн бачив, як двоє  в беретах  повели
зiгнутого, скарлюченого Фанка до  жовтої квадратної машини, а ще
троє  в  беретах вiдтиснули вiд  нього  людей, що розмахували  руками.
Потiм  натовп з  ревiнням зiмкнувся кругом понiвеченої  машини, машина
незграбно рухнулася, трохи пiднеслася, повернулась боком, майнули в повiтрi,
мляво прокручуючись,  гумовi  колеса, i  от вона  вже лежить  дахом  униз, а
натовп  видряпується  на  неї, i  всi  кричать,  спiвають, i всi
перейнятi якимись нестямними, шаленими веселощами.
     Максима   вiдтрутили  до  стiни  будiвлi,  притиснули  до  мокрої
скляної  вiтрини,  i, витягнувши  шию, вiн  побачив  поверх  голiв, як
жовтий  квадратний автомобiль мiдно  заклекотав, зрушив з мiсця, заблискотiв
безлiччю яскравих вогнiв,  протиснувся крiзь товписько людей та машин i зник
з очей.



     Пiзно ввечерi Максим збагнув, що  ситий по саму зав'язку цим мiстом, що
йому бiльше  нiчого не хочеться бачити, а  хочеться  що-небудь з'їсти.
Вiн перебув на ногах увесь день, побачив надзвичайно багато, майже нiчого не
зрозу-
     мiв,  дiзнався  простим пiдслуховуванням  кiлька нових слiв i ототожнив
кiлька  мiсцевих  лiтер на  вивiсках  та афiшах. Нещасний  випадок  з Фанком
збентежив  i здивував його, але загалом вiн був навiть задоволений, що знову
дiстав  змогу  дiяти  самостiйно.  Вiн  любив  самостiйнiсть,  i  йому  дуже
бракувало  самостiйностi  увесь  цей  час, поки  вiн  сидiв  у  Бегемотовому
п'ятиповерховому  термiтнику з  поганою вентиляцiєю. Помiркувавши, вiн
вирiшив   тимчасово  загубитися.   Ввiчливiсть  ввiчливiстю,  а   iнформацiя
iнформацiєю.   Процедура   контакту,   звiсно,   справа   свята,   але
кращої нагоди одержати незалежну iнформацiю вiн, напевне, не матиме...
     Мiсто вразило його. Воно тиснулося до землi, увесь рух тут вiдбувався
     або  по землi,  або пiд землею; величезнi  обшири  мiж  будинками i над
будинками були  вiльнi,  їх  вiддали диму,  дощу i  туману. Мiсто було
сiре,   курне,  безбарвне,  якесь   повсюдно  однакове   --   не   будiвлями
своїми,  помiж   яких  траплялися  досить  зграбнi,  не   одноманiтним
роїнням натовпiв на  вулицях, не нескiнченною своєю вогкiстю, не
дивовижною мертвотнiстю суцiльного каменю  та  асфальту,-- однакове в чомусь
найзагальнiшому,   найголовнiшому.   Воно   було   схоже   на   велетенський
годинниковий механiзм, в якому
     немає  деталей, що повторювалися  б,  проте  все рухається,
обертається,  з'єднується  й  роз'єднується  в
єдиному   вiчному  ритмi,  змiна  якого   означає   лише   одне:
несправнiсть, поломку, зупинку. Дивний,  нi на що не схожий, небачений свiт!
Мабуть, вiн  був достатньо складний i правувався багатьма законами, але один
-- i  головний  -- закон  Максим  уже вiдкрив для себе: роби те  ж саме,  що
роблять усi, i так само, як  роблять усi. Вперше у життi йому хотiлося бути,
як  усi.  I Максим  робив, як  усi. Разом з  натовпом вiн увалювався в
лункi громадськi склади пiд брудними скляними дахами, разом  з усiма залишав
цi склади,  разом  з  усiма спускався  пiд  землю, втискувався у переповненi
електричнi   потяги,  мчав  кудись  у   неймовiрному   гуркотi  й  брязкотi,
пiдхоплений  потоком,  знову  пiднiмався  на  поверхню,  на  якiсь   вулицi,
точнiсiнько такi самi, як попереднi...
     Потому настав вечiр, загорiлися несильнi лiхтарi, що висiли  високо над
землею i майже нiчого не освiтлювали, на великих вулицях запанувала тiснява,
i,  вiдступаючи  перед  цiєю   тiснявою,  Максим  опинився  в  якомусь
напiвпорожньому й напiвтемному провулку. Тут вiн  утямив, що  на сьогоднi  з
нього досить, i зупинився.
     Вiн  завважив три свiтлянi золотавi кулi,  мигтючий синiй напис, звитий
iз  скляних  газосвiтних  трубок,  i  дверi,  що  вели  до  напiвпiдвального
примiщення.  Вiн уже знав,  що  трьома  золотавими кулями  позначаються,  як
правило, мiсця,  де харчують. Вiн спустився по  щербатих сходинках i побачив
маленьку  залу з низькою стелею,  десяток порожнiх столикiв, пiдлогу, товсто
посипану  доволi чистою  тирсою,  скляний  буфет,  захаращений  пiдсвiченими
пляшками  з  райдужними рiдинами. У цiй  кав'ярнi майже  нiкого  не було. За
нiкельованим  бар'єром  коло  буфета мляво  рухалася  крихкотiла лiтня
жiнка у бiлiй куртцi з закасаними рукавами; вiддалеки, за круглим  столиком,
сидiв  у  недбалiй позi  малий  на зрiст, одначе мiцний  чолов'яга з  блiдим
квадратним обличчям i пишними чорними вусами.
     Максим зайшов,  вибрав  собi столик  у нiшi  подалi вiд  буфета  i сiв.
Крихкотiла жiнка за бар'єром глипнула у його бiк i щось хрипко голосно
сказала. Вусань  також зиркнув на нього порожнiми очима,  вiдвернувся,  узяв
високу склянку з прозорим трунком, що стояла перед ним, пригубив i  поставив
на мiсце. Десь грюкнули  дверi,  i в  залi з'явилася  молоденька  приваблива
дiвчина у  бiлому мереживному  фартусi,  знайшла  Максима  очима,  пiдiйшла,
сперлася  пальцями  на  стiлець  i задивилася кудись  поверх його  голови. У
неї була чиста, нiжна шкiра, легкий пушок на  верхнiй  губi i  красивi
сiрi очi.  Максим  галантно доторкнувся  пальцем до  кiнчика  свого  носа  i
проказав:
     -- Максим.
     Дiвчина зачудовано втупилася у нього, мовби  лише в оцю мить  побачила.
Вона  була настiльки мила, що Максим мимоволi усмiхнувся до вух, i тодi вона
також усмiхнулася, вказала собi на нiс i мовила:
     Рада.
     Добре,-- сказав Максим.-- Вечерю.
     Вона кивнула i щось спитала. Максим про всяк випадок також кивнув.
     Усмiхаючись, вiн подивився їй услiд -- вона була тоненька, легка,
i приємно було згадати, що в цьому свiтi також є вродливi люди.
     Крихкотiла  жiнка  коло  буфета виголосила  довгу  буркотливу  фразу  i
сховалася за  своїм бар'єром.  Нараз Максим  виявив,  що  вусань
дивиться на нього. Неприємно  дивиться, недоброзичливо.  I  коли
придивитися, то й сам вiн якийсь неприємний.
     Важко сказати,  у чiм тут рiч, але вiн асоцiюється чомусь чи то з
вовком, чи то з мавпою. Ну й нехай. Не будемо про нього...
     Рада  знову  з'явилася i  поставила  перед  Максимом  тарiлку,  в  якiй
парувала каша з м'яса та овочiв i грубий скляний кухоль з пiнистою рiдиною.
     -- Добре,-- сказав Максим i жестом вказав на стiлець поруч iз собою.
     Йому  дуже  хотiлося,   щоб  Рада  посидiла   бiля  нього,   поки   вiн
їстиме, розповiла йому що-небудь,  а  вiн  послухав  би її
голос, i  щоб вона  вiдчула, як  вона йому подобається i як йому добре
поруч iз нею.
     Але Рада  тiльки усмiхнулася i похитала головою. Вона проказала щось --
Максим розiбрав  слово "сидiти" -- i  вiдiйшла  до бар'єра. "Шкода",--
подумав Максим.  Вiн узяв двозубу виделку i заходився їсти, силкуючись
iз   тридцяти   вiдомих  йому   слiв  стулити   фразу,   що   передавала   б
доброзичливiсть, симпатiю i потребу в спiлкуваннi.
     Рада, зiпершись  спиною  на бар'єр,  стояла, схрестивши  руки  на
грудях, i позиркувала  на  нього. Щоразу, коли  їхнi очi зустрiчалися,
вони усмiхалися  одне  одному,  i  Максима  трохи  дивувало, що усмiшка Ради
робилася  дедалi блiдiшою та невпевненiшою. Вiн  переживав доволi рiзнорiднi
почуття.  Йому  було приємно дивитися на Раду, хоча до цього  вiдчуття
приплутувалася  наростаюча  тривога. Вiн дiставав насолоду вiд їжi, що
виявилася  несподiвано смачною  i доволi поживною. Водночас  вiн чув на собi
косий  гнiтючий   погляд  вусаня   i   безпомилково  вловлював  невдоволення
крихкотiлої жiнки за бар'єром... Вiн  обережно надпив з кухля --
це було  пиво,  холодне,  свiже,  але,  здається,  занадто  мiцне.  На
любителя.
     Вусань  щось  сказав,  i  Рада  пiдiйшла  до  його  столика.  Мiж  ними
розпочалася  якась притишена балачка, неприємна i неприязна, але в  цю
мить на  Максима напосiлася муха, i  йому довелося вступити у боротьбу. Муха
була могутня, синя, нахабна:  вона наскакувала, здавалося, вiдразу зусе-бiч,
вона гула i завивала, наче освiдчувалася Максимовi у коханнi, вона не хотiла
вiдлiтати, вона хотiла бути тут, з  ним i  з його тарiлкою, ходити  по  них,
облизувати  їх, вона була  надокучлива  i багатослiвна. Скiнчилося все
тим,  що  Максим зробив незграбний  рух, i вона впала у пиво. Максим гидливо
переставив кухоль на iнший столик i заходився доїдати рагу.
     Пiдiйшла Рада i вже без усмiшки, дивлячись убiк, запитала щось.
     -- Так,-- сказав Максим про всяк випадок.-- Рада хо
     роша.
     Вона глянула на  нього з вiдвертим переляком, вiдiйшла до бар'єра
i повернулася, несучи на блюдечку маленьку чарку з коричневою рiдиною.
     -- Смачно,-- сказав Максим, дивлячись на дiвчину ла
     гiдно й стурбовано.-- Що погано? Радо, сядьте тут говори
     ти. Треба говорити. Не треба йти.
     Ця  ретельно  обмiркована  промова справила на Раду несподiвано  погане
враження. Максимовi  здалося навiть,  що  вона  от-от  заплаче. Принаймнi  у
неї задрижали  губи, вона прошепотiла щось i втекла з зали. Крихкотiла
жiнка за  бар'єром  зронила  кiлька обурених  слiв.  "Щось  я  не  так
роблю",-- занепокоєно подумав Максим. Вiн абсолютно не мiг собi уявити
-- що. Вiн тiльки  розумiв: нi вусань, нi  крихкотiла жiнка не  хочуть,  щоб
Рада  з  ним  "сидiти"  i  "говорити".  Та  оскiльки  вони  аж нiяк не  були
представниками  адмiнiстрацiї i охоронцями законностi i оскiльки  вiн,
Максим, здається, не порушував жодних законiв, думку цих роздратованих
людей не варто було, мабуть, брати до уваги.
     Вусань  процiдив   щось  крiзь  зуби,  неголосно,  але  з   цiлком  уже
неприємною iнтонацiєю, одним духом допив свою склянку,  витягнув
з-пiд  столу  замашного  чорного  полiрованого  цiпка,  пiдвiвся i  неквапом
наблизився  до Максима. Вiн сiв навпроти,  поклав цiпок упоперек столу i, не
дивлячись на Максима, проте звертаючись вочевидь  до нього, заходився цiдити
повiльнi,  важкi  слова,   часто  повторюючи  "ма-саракш",  i  балачка  його
здавалась   Максимовi   такою  ж  чорною  та  вiдполiрованою  вiд  тривалого
використання, як його вiдразливий цiпок, i в балачцi цiй була чорна погроза,
i  виклик,  i  неприязнь,  i  все  це  якось  дивно   замивалося  байдужiстю
iнтонацiї, байдужiстю  на обличчi та порожнечею безбарвних, осклянiлих
очей.
     -- Не розумiю,-- сказав Максим сердито.
     Тодi  вусань  поволi  обернув  до  нього бiле  обличчя,  зиркнув  мовби
наскрiзь, поволi, нарiзно поставив якесь запитання i  раптом спритно вихопив
з цiпка довгого блискучого ножа з вузьким лезом. Максим  навiть  розгубився.
Не знаючи, що  сказати i як реагувати,  вiн узяв зi столу виделку й повертiв
її  у пальцях. Це вплинуло на вусаня несподiвано.  Вiн м'яко, не
встаючи, вiдскочив, звалив стiлець, безглуздо  присiв, виставив  перед  себе
свiй  нiж,  вуса  його  вiдстовбурчилися,  i  оголилися  жовтi  довгi  зуби.
Крихкотiла  жiнка  за  бар'єром  оглушливо   заверещала.   Максим  вiд
несподiванки пiдстрибнув. Вусань раптом опинився зовсiм поруч, але тої
ж  митi звiдкiлясь з'явилася Рада i стала  мiж  ним i Максимом  й заходилася
голосно  й  дзвiнко  кричати. -- спершу  на вусаня,  вiдтак, обернувшись, на
Максима.  Максим  нiчогiсiнько  не   розумiв,  а   вусань,   неприємно
ошкiряючись,  взяв свiй цiпок, заховав у  нього нiж i спокiйно попрямував до
виходу.
     У дверях вiн обернувся, зронив кiлька неголосних слiв i зник.
     Рада, блiда,  з тремтячими губами,  пiдняла звалений  стiлець,  витерла
серветкою пролиту на стiл коричневу рiдину, забрала брудний посуд, вiднесла,
повернулася  i  щось  сказала  Максимовi.  Максим вiдповiв  "так", але це не
допомогло. Рада повторила те ж саме, i  голос у неї був роздратований,
хоча Максим вiдчував, що вона не стiльки розгнiвана, скiльки налякана.
     "Нi",--  сказав  Максим,  i  враз   жiнка  за  бар'єром   жахливо
загорлала, затрясла щоками, i тодi Максим нарештi признався: "Не розумiю".
     Жiнка вискочила з-за  бар'єра, анi на мить не припиняючи кричати,
пiдлетiла до Максима, стала перед  ним, уперши руки в боки,  i лементувала й
далi,  а потiм  вчепилася за його вдяганку i  заходилася грубо  нишпорити по
кишенях.  Приголомшений  Максим  не  опирався.  Вiн  лише  повторював:   "Не
треба",-- i  жалiбно  позиркував на Раду. Крихкотiла жiнка штурхнула  його в
груди i, нiби дiйшовши  якогось страшного рiшення,  помчала назад до себе за
бар'єр i там ухопила телефонний навушник.
     Фанк! -- мовив Максим проникливо.-- Фанк погано! Iти. Погано.
     Потiм усе якось несподiвано  розрядилося. Рада сказала щось крихкотiлiй
жiнцi, та кинула навушник, поклекотiла  ще трохи i заспокоїлася.  Рада
посадила Максима на попереднє мiсце, поставила перед ним нового  кухля
з пивом i, на його неймовiрну втiху й полегшення, сiла поруч. Якийсь час усе
було напрочуд добре. Рада ставила  запитання, Максим, сяючи вiд задоволення,
вiдповiдав на  них:  "Не  розумiю",  крихкотiла  жiнка  бурчала на  вiддалi.
Максим, посилкувавшись, вибудував ще  одну фразу й оголосив,  що "дощ ходить
масаракш погано туман".  Рада зайшлася вiд  смiху. А  потiм прийшла ще  одна
молоденька i доволi сим-
     патична  дiвчина,  привiталася з  усiма,  вони з Радою  вийшли, i через
деякий час Рада з'явилася вже без фартушка,  у блискучому  червоному плащi з
вiдлогою i з великою картатою сумкою в руцi.
     Ходiмо,-- сказала вона, i Максим пiдхопився.
     Одначе вiдразу пiти не вдалося. Крихкотiла жiнка знову
     зiрвалася на  крик. Знову  їй щось було  не до шмиги, знову  вона
чогось вимагала. Цього разу вона розмахувала пером i якимсь папiрцем. Деякий
час  Рада сперечалася з нею, та пiдiйшла друга дiвчина i стала на бiк жiнки.
Йшлося  про  щось очевидне, i  Рада врештi-решт  поступилася. Тодi вони  усi
втрьох причепилися  до Максима. Спершу вони по черзi i хором  ставили одне й
те саме запитання, якого  Максим,  природно,  не розумiв. Вiн  лише розводив
руками. Потiм Рада наказала усiм замовкнути, злегенька торкнулася Максимових
грудей i запитала:
     Мак Сим?
     Максим,-- поправив вiн.
     Мак? Сим?
     Максим. Мак -- не треба. Сим -- не треба. Максим. Тодi  Рада приставила
палець до свого носика i мовила:
     Рада Гаал. Максим...
     Максим  збагнув  нарештi,  що  їм  для  чогось  знадобилося  його
прiзвище,-- це було дивно, але набагато дужче його здивувало iнше.
     Гаал? -- проказав вiн.-- Гай Гаал?
     Запанувала тиша. Усi були враженi.
     Гай Гаал,-- повторив Максим зрадiло.-- Гай хоро
     ший.
     Здiйнявся  галас.  Усi жiнки говорили  разом. Рада  термосила Максима i
щось запитувала.  Видно було,  що її страшенно  цiкавить, звiдки
Максим знає Гая. Гай, Гай,  Гай  -- лунало у потоцi незрозумiлих слiв.
Питання про прiзвище Максима забулося.
     Масаракш! -- озвалася нарештi крихкотiла жiнка i
     зареготала, i дiвчата також засмiялися, i Рада вручила
     Максимовi свою картату сумку, взяла його пiд руку, i вони
     вийшли пiд дощ.
     Вони пройшли до кiнця погано освiтлену вуличку i звернули у ще темнiший
провулок   з  дерев'яними  перехняблени-ми  будинками  обабiч  брудної
брукiвки, нерiвно мощеної булижником; потiм звернули ще раз  i ще раз;
кривi вулички були порожнi, жодна людина не траплялася їм на шляху.
     Попервах Рада жваво теревенила, часто повторюючи iм'я Гая, а Максим раз
у раз пiдтверджував, що Гай хороший,  однак додавав по-нiмецьки, що не можна
бити людей по обличчю, що це дивно i що вiн, Максим, цього не розумiє.
Але що далi, то вулицi робилися вужчi,  темнiшi та сльотавiшi, мова Ради все
частiше уривалася.  Iнодi  вона зупинялася i вдивлялася  в темряву,  i
Максим гадав, що вона вибирає сухiшу дорогу, але вона шукала у темрявi
щось iнше, бо калюж вона не помiчала, i Максимовi доводилося щоразу легенько
вiдтягувати її на сухi мiсця, а там, де сухих мiсць не було, вiн
брав її пiд пахви i переносив  -- їй це подобалося, щоразу
вона завмирала вiд задоволення, але миттю забувала про це, тому що боялася.
     Що далi вони вiдходили вiд кав'ярнi,  тим дужче  вона боялася. Попервах
Максим намагався  знайти з нею нервовий контакт, щоб передати їй трохи
бадьоростi  i впевненостi, але, як i з Фанком, це  не виходило. I коли
вони вийшли з нетрiв i опинилися на  винятково бруднiй, немощенiй дорозi, де
праворуч  тягнувся нескiнченний  мокрий паркан з  iржавим дротом  нагорi,  а
лiворуч -- непроникливо-чорний, сморiдний пустир без  жодного  вогника, Рада
геть пiдупала духом -- вона мало не  плакала, i Максим, з метою  бодай трохи
пiднести настрiй,  заходився на все горло спiвати найвеселiшi з вiдомих йому
пiсень;  i це допомогло, та ненадовго, лише  до кiнця паркана. А потiм знову
потягнулися будинки, довгi,  жовтi,  двоповерховi,  з темними вiкнами; з них
несло холонучим металом,  органiчним мастилом, ще чимсь задушливим i чадним,
рiдко  й  каламутно  горiли лiхтарi, а  вдалинi, пiд  якоюсь  глухою  аркою,
стояли, наїжачившись, мокрi люди, i Рада зупинилася.
     Вона вчепилася в  його руку й уривчасто зашепотiла, вона  була сповнена
страху за себе  i ще бiльше за нього. Шепочучи, вона потягнула його назад, i
вiн пiдкорився,  гадаючи,  що  їй  вiд  цього  буде краще,  але  потiм
збагнув, що це просто нерозсудливий акт вiдчаю, i затявся.
     -- Ходiмо,--  сказав  вiн  їй  лагiдно.--  Ходiмо,  Радо.  Погано
немає. Добре.
     Вона послухалася, як дитина. Вiн  повiв її, хоча  й не знав
дороги, i раптом збагнув, що  вона боїться цих мокрих постатей, i дуже
здивувався, оскiльки  в них не  було  нiчого страшного i небезпечного -- так
собi, звичайнi, скоцюрбле-нi пiд дощем аборигени,  стоять  i ловлять дрижаки
вiд вiльгостi.
     Спершу  їх  було  двоє, потiм звiдкiлясь з'явилися третiй i
четвертий з вогниками наркотичних паличок.
     Максим простував безлюдною вулицею помiж жовтих
     будинкiв прямо на цi фiгури, а Рада все ближче тулилася до нього, i вiн
обняв  її за плечi.  Йому  зненацька  спало  на  думку,  що  вiн
помиляється, що Рада тремтить не вiд страху, а вiд  холоду. Мокрi люди
не  становили   небезпеки,  вiн   пройшов  мимо  них,   мимо  цих   сутулих,
довгообразих,  змерзлих,  а вони,  з  руками,  схованими у  глибокi  кишенi,
тупцювали,   щоб  зiгрiтися,   жалюгiднi,   отруєнi  наркотиками,   i,
здається, навiть не помiтили його з Радою, навiть не звели  очей, хоча
вiн пройшов так близько, що чув їхнє нездорове, нерiвне дихання.
Вiн гадав,  що  Рада хоча  б тепер заспокоїться,-- вони  були  вже пiд
аркою,-- i раптом попереду, наче з-пiд землi, наче  вiдокремившись од жовтих
стiн, з'явилися i  стали впоперек дороги  ще  четверо, таких самих мокрих  i
жалюгiдних, проте один з  них був  з довгим товстим цiпком, i Максим упiзнав
його.
     Пiд облупленим куполом незугарної арки розгойдувалася вiд протягу
гола  лампочка,   стiни  вкривала   плiснява  i  трiщини,   пiд  ногами  був
розтрiсканий брудний цемент з брудними слiдами багатьох нiг та автомобiльних
шин. Ззаду гучно  загупотiли. Максим  озирнувся  -- тi четверо  наздоганяли,
уривчасто  й нерiвно дихаючи, не виймаючи рук iз кишень, випльовуючи на ходу
свої  гидкi  наркотичнi  палички... Рада  здушено зойкнула, вiдпустила
його руку, i зненацька стало тiсно. Максима  притиснули до стiни, упритул до
нього кружка  стояли люди;  вони  не  торкалися  його,  вони тримали  руки в
кишенях,  вони навiть не  дивилися на нього,  просто стояли i не давали йому
ворухнутися, i над їхнiми головами вiн побачив, що двоє тримають
Раду  за  руки, а вусань пiдiйшов до неї, неквапливо переклав  цiпок у
лiву руку i правою так само  неквапливо i нiби нехотя ляснув  її
по щоцi.
     Це  було  настiльки  дико  i  неймовiрно,  що  Максим  утратив вiдчуття
реальностi. Щось зрушилося  в його свiдомостi.  Люди зникли. Тут було тiльки
двоє людей --  вiн i  Рада,  а  iншi зникли. Замiсть  них  вайлувато i
страшно  тупцяли по багнюцi моторошнi й небезпечнi  тварини. Не стало мiста,
не  стало  арки  i  лампочки  над  головою  --  був  край  непрохiдних  гiр,
країна Оз-на-Пандорi, була печера, мерзотна  пастка, влаштована голими
плямистими  мавпами, i  в печеру байдуже зазирав розмитий, жовтий  мiсяць, i
необхiдно було битися, щоб вижити. I вiн став битися, як бився тодi на
Пандорi.
     Час   слухняно   загальмувався,  секунди   зробилися  довги-ми-довгими,
протягом кожної можна було виконати дуже багато рiзних  рухiв, завдати
багато ударiв  i бачити всiх  зразу. Вони були  неповороткi, цi мавпи,  вони
звикли  мати  справу  з  iншою  дичиною,  мабуть,  вони  просто  не  встигли
второпати,  що  помилилися у виборi, що лiпше всього їм було б тiкати,
але вони також намагалися битися...  Максим хапав  чергового  звiра за нижню
щелепу, посмиком  пiдiймав пiддатливу голову i бив ребром долонi  по  блiдiй
пульсуючiй   шиї,  i  негайно  обертався  до  наступної,  хапав,
пiдiймав, рубав i знову хапав, пiдiймав, рубав -- у хмарi смердючого, хижого
дихання, у лункiй тишi печери, у жовтiй, сльозавiй  пiвтемрявi,-- i  бруднi,
кривi пазурi шарпнули його за шию i зiсковзнули, жовтi iкла глибоко уп'ялися
в плече i також зiсковзнули... Поруч уже нiкого  не  було,  а  до  виходу  з
печери поспiшав ватажок  з  дрюком,  бо вiн, як i всi ватажки; мав найшвидшу
реакцiю  i першим  дотумкав,  що вiдбувається. Максимовi на мить стало
шкода його,  наскiльки сповiльнена його швидка  реакцiя -- секунди  спливали
дедалi повiльнiше, i прудконогий ватажок ледве переставляв ноги -- i Максим,
прослизнувши помiж секунд, порiвнявся з ним  i зарубав  його на бiгу i вмить
зупинився... Час знову  набув нормального плину, печера стала  аркою, мiсяць
-- лампочкою, а країна Оз-на-Пандорi знову перетворилася в незрозумiле
мiсто на незрозумiлiй планетi, бiльш незрозумiлiй, нiж Пандора...
     Максим стояв, вiдпочиваючи, опустивши руки, що горiли вогнем.  Бiля нiг
його  тяжко   куйовдився  вусатий  ватажок.  Кров   цебенiла  з   пораненого
Максимового плеча. I  в цю мить Рада взяла  його  руку  i, схлипнувши,
провела його долонею  по своєму  мокрому обличчю.  Вiн роззирнувся. На
бруднiй  цементнiй пiдлозi  мiшками  лежали тiла. Вiн  машинально  порахував
їх -- шестеро вкупi  з  ватажком --  i подумав, що  двоє устигли
втекти.  Доторк Ради  принiс йому невимовну насолоду, i вiн знав, що  вчинив
так,  як  зобов'язаний  був  учинити,  i  зробив  те,  що  зобов'язаний  був
зробити,--  нi  на йоту  бiльше, нi  на йоту  менше.  Тi,  хто встиг утекти,
втекли, вiн не  наздоганяв  їх, хоча мiг би наздогнати -- навiть зараз
вiн чув, як панiчно цокотять пiдбори їхнiх черевикiв у кiнцi тунелю. А
тi, хто не встиг утекти,-- тi лежать, i декотрi з них помруть, а декотрi вже
мертвi, i вiн  розумiв тепер, що це все-таки люди,  а не мавпи i не панцирнi
вовки,  хоча  дихання  їхнє було  смердюче, дотики --  бруднi, а
намiри --  хижi  й  бридкi.  I  все-таки  вiн  вiдчував  якийсь жаль i
пiзнавав втрату, наче загубив якусь чистоту,  наче  загубив невiд'ємну
часточку душi колишнього
     Максима,  i  знав, що колишнiй Максим зник назавжди,  i вiд цього  йому
було трохи гiрко, i це будило у ньому якусь незнайому гордiсть...
     Ходiмо, Максиме,-- тихенько мовила Рада.  I вiн слухняно пiшов за
нею.
     Коротше кажучи, ви його проґавили.
     Я нiчого не мiг вдiяти... Ви самi знаєте, як це буває...


     Хай йому бiс, Фанку! Вам i  не слiд було нiчого робити. Вам досить було
взяти з собою водiя.
     Я знаю, що винен. Але хто мiг сподiватися...
     Годi про це. Яких заходiв вжито?
     Щойно мене випустили, я зателефонував Мегу. Мегу нiчого  не знає.
Якщо  вiн  повернеться, Мегу вiдразу сповiстить  мене...  Далi:  я встановив
спостереження за всiма божевiльнями... Вiн не може зайти далеко, йому просто
не дозволять, вiн занадто впадає в око...
     Далi.
     Я пiдняв на ноги своїх людей  у  полiцiї. Я наказав стежити
за всiма випадками порушення порядку, включно до порушення  правил вуличного
руху. У  нього немає документiв. Я розпорядився повiдомляти  менi  про
всiх  затриманих  без  документiв...  У   нього  немає  жодного  шансу
зникнути, навiть якщо вiн захоче... Як на мене, це справа двох-трьох днiв...
Проста справа.
     "Проста"...  Що  могло бути простiше:  сiсти в  авто,  з'їздити у
телецентр i привезти сюди людину... Одначе ви навiть з цим не впоралися.
     Винен. Але такий збiг обставин.
     Я сказав, годi про обставини. Вiн справдi схожий на божевiльного?
     Важко сказати...  Бiльше  всього  вiн,  мабуть,  схожий  на дикуна.  На
ретельно вiдмитого i доглянутого горця. Проте я легко  уявляю собi ситуацiю,
у  якiй  вiн  виглядає  божевiльним...   I  потiм,  ця  постiйна
iдiотська  усмiшка,  кре-тиноїдне белькотання замiсть нормальної
мови... I весь вiн якийсь дурень...
     Зрозумiло.  Я  схвалюю  вашi  заходи...   I  ще  таке,   Фанку...
Зв'яжiться з пiдпiллям.
     Що?
     Якщо ви не знайдете  його найближчими днями, вiн  неодмiнно з'явиться у
пiдпiллi.
     Не розумiю, що робити дикуновi у пiдпiллi.
     У пiдпiллi багато дикунiв. I не ставте дурних запитань, а робiть,
що я вам кажу. Якщо ви проґавите його ще раз, я вас звiльню.
     Вдруге я його не проґавлю.
     Радий за вас... Що ще?
     Цiкава чутка про Пухиря.
     Про Пухиря? Що саме?
     Вибачте, Мандрiвче...  Якщо дозволите,  я  волiв би  про це пошепки, на
вухо...








     Пiсля  iнструктажу  пан   ротмiстр  Чачу   наказав:  --  Капрале  Гаал,
залиштесь.  Решта вiльнi.  Коли  iншi командири  секцiй  вийшли,  низкою,  в
потилицю один одному, пан  ротмiстр якийсь  час роздивлявся Гая, похитуючись
на стiльцi i насвистуючи старовинну солдатську пiсню "Вгамуйсь, матусю". Пан
ротмiстр  Чачу  був  зовсiм  не  схожий  на пана  ротмiстра Тоота.  Вiн  був
опецькуватий, темнолиций, з чималенькою лисиною, вiн був  значно старший вiд
Тоота,  в  недалекому  минулому -- учасник  восьми  приморських  iнцидентiв,
володар Вогненного Хреста i трьох значкiв "За лють у вогнi"; розповiдали про
його фантастичний двобiй з бiлою субмариною, коли  його машина дiстала пряме
влучення  й  загорiлася,  а   вiн  продовжував  стрiляти,  поки  не  втратив
свiдомiсть вiд страшних  опiкiв; говорили,  що  на тiлi  у нього немає
живого мiсця,  суцiль  чужа,  пересаджена  шкiра,  а на  лiвiй руцi у  нього
бракувало трьох пальцiв. Вiн був прямий i брутальний,  як справжнiй вояк, i,
на  вiдмiну од  стриманого  ротмiстра  Тоота,  нiколи не  вважав за потрiбне
приховувати свiй настрiй нi вiд  пiдлеглих,  нi вiд начальства. Якщо вiн був
веселий, уся бригада  знала, що пан ротмiстр Чачу нинi веселий; але якщо вже
вiн був не в гуморi i насвистував "Вгамуйсь, матусю",..
     Гай  дивився йому в очi статутним поглядом i впадав у вiдчай при думцi,
що  йому якимсь невiдомим поки що  чином довелося засмутити i розгнiвати  цю
незвичайну  людину.  Вiн  квапливо  перебирав  у  пам'ятi свої  власнi
провини i провини  легiонерiв своєї секцiї, але нiчого  не
мiг пригадати такого, що вже не було вiдсунуто недбалим рухом безпалої
руки i хрипкуватим, буркотливим: "Гаразд, на те й Легiон. Плювати..."
     Пан ротмiстр облишив свистiти i похитуватися.
     Не люблю базiкання i писанини, капрале,-- сказав
     вiн.-- Або ти рекомендуєш кандидата Сима, або ти його не
     рекомендуєш. Що саме?
     -* Так  точно,  рекомендую, пане ротмiстр,-- поквапливо  сказав  Гай.--
Але...
     Без "але", капрале! Рекомендуєш чи не рекомендуєш?
     Так точно, рекомендую.
     Тодi як я повинен розумiти оцi два папiрцi? -- Пан ротмiстр нетерплячим
рухом витягнув з нагрудної кишенi складенi папери i розгорнув їх
на  столi, притримуючи скалiченою рукою.-- Читаю: "Рекомендую вищеозначеного
Ма-ка  Сима  як  вiдданого  i здiбного..."  Н-ну,  це  зрозумiло...  "...для
затвердження у високому званнi кандидата в  рядовi Бойового  Легiону". А ось
твоя друга цидулка, капрале: "...У зв'язку  з  вищевикладеним вважаю за свiй
обов'язок  звернути  увагу  командування  на  необхiднiсть   ретельної
перевiрки означеного кандидата в рядовi Бойового Легiону М. Сима". Масаракш!
Чого ж ти, врештi-решт, хочеш, капрале?
     Пане ротмiстр! -- схвильовано сказав  Гай.-- Але я справдi у  скрутному
становищi! Я знаю кандидата Сима  як здiбного i вiдданого  завданням Легiону
громадянина.  Я певен, що вiн принесе  багато користi.  Але,  вважаючи, що у
Легiонi мiсце лише винятково чистим...
     Авжеж,  авжеж! -- нетерпляче сказав  пан ротмiстр.-- Коротше кажучи, от
що,  капрале. Один iз  цих  папiрцiв  ти  негайно забереш  i порвеш. Треба ж
думати. Я не можу з'явитися до бригадира з двома папiрцями. Або так, або нi.
Ми в  Легiонi,  а не на  фiлософському факультетi, капрале!  Двi  хвилини на
роздуми.
     Пан ротмiстр видобув iз стола грубу теку зi справами i з огидою жбурнув
її перед  себе.  Гай понуро глянув на годинник.  Було  страшенно
важко зробити цей вибiр. Ганебно i негiдно для  легiонера було приховати вiд
командування
     своє  недостатнє знання людини,  навiть якщо мова  йшла про
Максима. Але з iншого боку, ганебно  i негiдно для легiонера було  ухилятися
од  вiдповiдальностi,  перекладаючи рiшення на  пана  ротмiстра, який  бачив
Максима лише двiчi та  й то у ротному шику. Ну, добре. Ще раз. За: гаряче  i
близько до серця сприйняв  завдання Легiону; чисто --  голки не пiдточиш  --
пройшов огляд у Департаментi громадського здоров'я; коли пан ротмiстр Тоот i
пан штаб-лiкар Зогу направили його в  якусь секретну установу, очевидно, для
перевiрки, перевiрку цю  витримав. (Щоправда, це  свiдчення  самого Максима,
документи вiн загубив, але як же iнакше вiн мiг опинитися не пiд наглядом?);
зрештою, вiдважний, природжений боєць -- власними силами розправився з
бандою Щуролова,--  симпатичний, простий у  спiлкуваннi, добродушний, вповнi
безкорисливий.  I  взагалi  людина   незвичайних  здiбностей.   Проти:
абсолютно невiдомо, хто вiн  i звiдки; про минуле своє  або нiчого  не
пам'ятає, або  не хоче  повiдомляти...  i  в  нього немає нiяких
документiв. Але чи ж так усе це пiдозрiло? Уряд контролює лише кордони
i центральний район. Двi третини територiї країни досi потопають
в анархiї, там голод, епiдемiя, народ звiдтiля втiкає, i всi без
документiв,  а  молодi навiть не знають,  що таке документи. I скiльки
серед них хворих, таких, що утратили пам'ять, навiть виродкiв... Врештi-решт
головне -- що Максим не виродок...
     Ну, капрале? -- спитав пан ротмiстр.
     Так  точно,  пане  ротмiстр!  --  розпачливим   голосом  сказав  Гай.--
Дозвольте...
     Вiн узяв свiй рапорт з проханням перевiрити Максима i повiльно розiрвав
його.
     Пр-равильне рiшення! --  гаркнув пан  ротмiстр.-- Молодець,  легiонере!
Папери, чорнила, перевiрки... Усе перевiрить бiй! От коли ми сядемо  в  нашi
машини i вирушимо у зону атомних пасток, тодi ми вiдразу  побачимо, хто наш,
а хто -- нi.
     Так  точно,--  без особливої  впевненостi  сказав  Гай. Вiн добре
розумiв  старого  вояка,  але  незгiрше  вiн  бачив,  що  герой  приморських
iнцидентiв трохи помиляється. Бiй,  звiсно,  боєм, але i чистота
чистотою. Втiм, Максима це не стосується. Максим якраз чистий.
     Масаракш!  --  проказав  пан  ротмiстр.--   Департамент  здоров'я  його
пропустив, а все iнше -- справа наша.--  Вимовивши цю загадкову  фразу,  вiн
сердито блимнув на Гая i додав: -- Легiонер друговi довiряє цiлковито,
а  якщо не довiряє, значить, це не  друг, гнати його  утришия. Ти мене
здивував, капрале. Ну гаразд, марш  у свою секцiю, часу залишилося обмаль...
На операцiї я сам простежу за цим кандидатом.
     Гай   клацнув   пiдборами  i  вийшов.  За  дверима  вiн  дозволив  собi
усмiхнутися. Все-таки старий  вовк не втримався i  перебрав вiдповiдальнiсть
на себе. Добре завжди залишається добрим. Тепер можна з чистою совiстю
вважати Максима  своїм другом. Мака Сима. Справжнє його прiзвище
не вимовити. Чи то вiн його вигадав, поки марив,  чи то справдi вiн усе-таки
родом  з  цих горцiв...  Як там  звали їхнього  стародавнього  царя?..
Заремчiчакбешмусарайї...
     Гай вийшов на плац i пошукав очима свою  секцiю. Невтомний Пандi  ганяв
хлопцiв крiзь горiшнє вiкно макета триповерхової будiвлi. Хлопцi
змокли, i це було зле, бо до операцiї залишалася лише година.
     Вiд-ста-вити! -- гукнув Гай iще здаля.
     Вiд-ставити!  -- загорлав Пандi.-- Шикуйсь!  Секцiя хутко вишикувалась.
Пандi скомандував:


     Струнко!  -- шиковим кроком пiдiйшов  до Гая i доповiв: -- Пане капрал,
секцiя опановує подолання штурмового мiстечка.
     Станьте до  шику,--  наказав  Гай, прагнучи  iнтонацiєю  передати
осуд, як це  чудово вмiв робити капрал Серембеш.  Вiн пройшовся перед шиком,
заклавши руки за спину, вдивляючись у знайомi обличчя.
     Сiрi, блакитнi й синi очi, сповненi готовностi виконати будь-який наказ
i тому  трохи виряченi, стежили за кожним його рухом. Вiн  вiдчув, наскiльки
вони близькi й любi йому, цi  дванадцятеро здоровезних молодикiв  -- шестеро
дiйсних рядових Легiону на правому  фланзi i шестеро  кандидатiв у рядовi на
лiвому,--   всi   у   доладних   чорних   комбiнезонах  з   надраєними
ґудзиками, всi  у  блискучих  чоботах  з  короткими  халявами,  всi  у
беретах, хвацько зсунутих  на лiву  брову... Нi, не всi. Посерединi шику, на
правому фланзi  кандидатiв, баштою височiв кандидат Мак  Сим, дуже  зграбний
молодик, мазун, хоч як прикро для командира мати мазунiв,  але...  гм... Те,
що  у нього  не виряченi його дивнi коричневi очi, нехай, навчиться  згодом.
Але от... гм...
     Гай  пiдiйшов до Максима  i  застебнув  йому  верхнього  ґудзика.
Вiдтак зiп'явся навшпиньки  i  поправив берет. Здається,  все... Знову
вiн  у  шику  розтягнув  рот  аж  до вух... Ну та  нехай. Вiдвикне. Кандидат
усе-таки, наймолодший у секцiї...
     Щоб  зберегти   видимiсть   справедливостi,  Гай   поправив   пряжку  у
Максимового сусiди, хоча потреби в тiм не було.
     Потiм  вiн вiдступив на три кроки назад  i скомандував "вiльно". Секцiя
стала "вiльно" -- трохи вiдставила праву ногу i заклала руки за спину.
     -- Хлопцi,-- сказав Гай,-- сьогоднi ми у складi роти
     вирушаємо на регулярну операцiю по знешкодженню аген
     тури потенцiйного ворога. Операцiя провадиться за схемою
     тридцять три. Пани дiйснi рядовi, безперечно, пам'ятають
     свої обов'язки за цiєю схемою, панам же кандидатам, якi
     забувають застiбати ґудзики, я вважаю за доцiльне нагада
     ти. На секцiю доводиться один пiд'їзд. Секцiя подiляється
     на чотири групи: три трiйки i зовнiшнiй резерв. Трiйки
     у складi двох дiйсних рядових i одного кандидата, не
     здiймаючи галасу, послiдовно обходять квартири. У квар
     тирi кожна трiйка дiє таким чином: кандидат охороняє
     парадний вхiд, другий рядовий, нi на що не вiдволiкаючись,
     займає чорний хiд, старший здiйснює огляд примiщень.
     Резерв iз трьох кандидатiв на чолi з командиром секцiї --
     в даному випадку зi мною -- залишається внизу у пiд'їздi
     з завданням негайно надати допомогу тiй трiйцi, яка її
     потребуватиме. Склад трiйок i резерву вам вiдомий... Ува
     га! -- сказав вiн, вiдступаючи ще на крок.-- На трiйки
     i резерв розберись!
     Вiдбулося  коротке  множинне посування. Секцiя  розiбралася.  Нiхто  не
помилився мiсцем, нiхто  не зчепився автоматами, нiхто не пiдсковзнувся i не
загубив берета,  як  це  траплялося на  минулих заняттях.  На правому фланзi
резерву  височiв  Максим i знов  усмiхався на повен  рот.  У  Гая  зненацька
промайнула  дика думка, що  Максим дивиться на все це  як на потiшну гру. Це
було, звiсно,  не так, тому що так це  бути  не могло. У  всьому була винна,
безперечно, ця безглузда усмiшечка...
     -- Незле,-- пробурчав Гай, наслiдуючи капрала Серем-
     беша, i прихильно позирнув на Пандi: молодець старий,
     вимуштрував хлопцiв.-- Увага! -- сказав вiн.-- Секцiя, ши
     куйсь!
     Знову  коротке  множинне  посування,  чудове  своєю  чiткiстю  та
бездоганнiстю, i знову секцiя стояла  перед ним однiєю шерегою. Добре!
Просто  чудово! Навiть всерединi  усе якось холоне. Гай знову заклав руки за
спину i пройшовся.
     Легiонери! -- сказав вiн.-- Ми -- опора i єдина надiя
     Вогненосних Творцiв. Тiльки на нас вони можуть смiливо
     покластися у своїй великiй справi. (Це була правда, найiс-
     тиннiша правда, i було в цьому зачарування i вiдчуженiсть.)
     Бойовий  Легiон  --  це залiзний кулак  iсторiї.  Вiн  закликаний
змести   всi  перепони  на  нашому  гордому   шляху.  Меч  Бойового  Легiону
загартований у вогнях бойовиськ, вiн пече нам  руки, i вистудити його можуть
лише потоки  ворожої кровi  Ворог хитрий. Вiн полохливий, але впертий.
Вогненоснi  Творцi наказали  нам зламати цю пiдступну впертiсть,  з корiнням
вирвати  те, що  тягне  нас  назад, до хаосу  та  анархiї.  Такий  наш
обов'язок, i ми щасливi  виконувати його. Ми йдемо  на  численнi  жертви, ми
позбавляємо   заслуженого   вiдпочинку   чесного  робiтника,   чесного
чиновника,  чесного  крамаря  i промисловця.  Вони  знають, чому  ми змушенi
вдиратися в  їхнi домiвки,  i  зустрiчають нас  як  своїх кращих
друзiв,  як  своїх  захисникiв. Пам'ятайте це  i  не  дозволяйте  собi
захопитися, коли з благородним завзяттям виконуватимете своє завдання.
Друг -- це друг, а ворог -- це ворог... Запитання є?
     Нi! -- гаркнула секцiя у дванадцять горлянок.
     Стр-рункоТридцять  хвилин  на   вiдпочинок  i   перевiрку  спорядження.
Р-розiйдись!
     Секцiя кинулася врозтiч, а  затим легiонери групами  по двоє i по
троє  попрямували  до  казарми. Гай неквапом  рушив слiдом, вiдчуваючи
приємну  спустошенiсть.  Максим  чекав  на  нього   осторонь,  наперед
усмiхаючись.
     Давай пограємо в слова,-- запропонував вiн.
     Гай  подумки  застогнав.  Осмикнути  б його, осмикнути!  Що  може  бути
протиприроднiшого,  нiж  кандидат,  шмаркач, який  за  пiвгодини  до початку
операцiї лiзе з панiбратством до капрала!
     Зараз не час,-- якомога сухiше сказав вiн.
     Ти хвилюєшся? -- спитав Максим спiвчутливо.
     Гай  зупинився  i   звiв  очi  до  неба.  Ну  що  робити,  що   робити?
Виявляється,  абсолютно  неможливо  повчати  такого  ось  добродушного
наївного велетня, та  ще рятiвника твоєї сестри,  та ще --
чого грiха  таїти -- людину, з усякого iншого  погляду, крiм шикового,
набагато вищу вiд тебе самого... Гай роззирнувся i сказав прохально:
     Послухай, Маку, ти ставиш мене у незручне становище. Коли ми в казармi,
я  твiй начальник,  я  наказую --  ти пiдкоряєшся. Я  тобi  сто  разiв
казав...
     Але ж я готовий пiдкорятися, наказуй! -- заперечив Максим.-- Я знаю, що
таке дисциплiна. Наказуй.
     Я вже наказав. Займись пригонкою спорядження.
     Нi,  вибач  менi, Гаю,  ти  наказав  не  так. Ти наказав  вiдпочивати i
приганяти  спорядження. Ти забув? Спорядження я  пригнав,  тепер вiдпочиваю.
Давай пограємо, я вигадав гарне слово...


     Маку,  зрозумiй: пiдлеглий  має право  звертатися  до начальника,
по-перше, тiльки  за встановленою формою,  а по-друге,  виключно у службових
справах.
     Так, я пам'ятаю. Параграф дев'ятий... Але ж це пiд час служби.  А зараз
ми з тобою вiдпочиваємо...
     З чого ти взяв, що я вiдпочиваю? --  спитав Гай. Вони стояли за макетом
огорожi  з  колючим дротом, i тут їх, дякувати богу, нiхто  не  бачив:
нiхто не  бачить,  як ця  башта прихилилася  плечем до  огорожi  i повсякчас
поривається узяти свого капрала за  ґудзик.-- Я вiдпочиваю  лише
вдома,  але  навiть вдома я жодному пiдлеглому не дозволив  би...  Послухай,
вiдпусти мого ґудзика i застебни свого...
     Максим застебнувся i сказав:
     На службi -- одне, вдома -- iнше. Навiщо?
     Давай не будемо  про це говорити. Менi набридло повторювати тобi одне й
те саме... До речi, коли ти кинеш усмiхатися в шику?
     У  статутi  про  це  не  сказано,--  негайно  вiдповiв Максим.--  А  що
стосується "повторювати  одне й те  саме", то от що.  Ти не ображайся,
Гаю, я знаю: ти не говорець... не промовик...
     Хто?
     Ти не людина, яка вмiє доладно говорити.
     Промовець?
     Промовець... Так, не промовець. Але все одно.  Ти сьогоднi звернувся до
нас з промовою.  Слова правильнi, гарнi. Одначе коли  ти вдома говорив  менi
про завдання  Легiону i про становище  країни, це було дуже цiкаво. Це
було дуже по-твоєму.  А тут ти всьоме говориш одне й те саме, i все не
по-твоєму.  Дуже   правильно.  Дуже  однаково.   Дуже  нудно.  Га?  Не
образився?
     Гай   не  образився.   Тобто   якась   холодна  голочка  кольнула  його
самолюбство: досi йому здавалося,  що  вiн  говорить так  само переконливо й
гладенько, як капрал Серембеш  чи навiть  пан  ротмiстр  Тоот.  Проте,  якщо
подумати, капрал Серембеш i  пан ротмiстр також повторювали одне  й  те саме
впродовж трьох рокiв.  I  в  цьому  немає нiчого  дивного  i тим
бiльше  ганебного  --  адже  за  три  роки  жодних  суттєвих   змiн  у
внутрiшньому i в зовнiшньому становищi не сталося...
     А де це сказано  у статутi,--  спитав Гай, усмiхаючись,-- щоб пiдлеглий
робив зауваження своєму начальниковi?
     Там сказано протилежне,-- iз зiтханням  визнав Максим.-- Як на мене, то
це   неправильно.   Адже   ти   слухаєш    мої    поради,   коли
розв'язуєш   задачi   з  балiстики,  i   ти  слухаєш   мої
зауваження, коли помиляєшся в обчисленнях.
     Це вдома! -- проникливо сказав Гай.-- Вдома усе можна.
     А  коли  на стрiльбах ти  неправильно вказуєш  нам прицiл? Погано
врахував поправку на вiтер. Га?
     Нi в якому разi,-- твердо сказав Гай.
     Стрiляти неправильно? -- зчудувався Максим.
     Стрiляти як наказано,-- суворо сказав Гай.-- За цi десять хвилин, Маку,
ти набалакав дiб на п'ятдесят карцеру. Розумiєш?
     Нi, не розумiю... А якщо в бою?
     Що -- в бою?
     Ти вказуєш неправильний прицiл. Га?
     Гм...-- сказав  Гай,  який ще  нiколи у бою  не  командував. Вiн раптом
згадав, як капрал  Бахту пiд  час  розвiдки  боєм заплутався  у картi,
загнав секцiю пiд кинджальний вогонь сусiдньої роти, сам там залишився
i пiвсекцiї поклав,  а ми ж знали,  що вiн заплутався, одначе нiхто не
зважився його поправити.
     "Боже,-- збагнув зненацька Гай,-- таж нам i на думку не спало, що можна
його поправити.  А от  Максим цього не розумiє i навiть  не  те  що не
розумiє -- розумiти тут нiчого,--  а навiть  не  визнає. Скiльки
разiв уже так було: бере самоочевидну рiч i вiдкидає її, i
нiяк  його  не переконаєш,  i навiть  навпаки  --  сам  починаєш
сумнiватися,  голова йде обертом, i впадаєш у  цiлковите  очманiння...
Нi, вiн  усе-таки  не  рядова людина...  рiдкiсна,  небувала людина...  Мову
опанував  за мiсяць. Грамоту упорав за два днi. Ще за два днi перечитав усе,
що я маю. Математику i  механiку знає краще вiд панiв  викладачiв, а в
нас  на курсах  викладають справжнi фахiвцi. Чи узяти, для прикладу, дядечка
Ка-ана..."
     Останнiм  часом  старий  усi  свої  монологи  за  столом  звертав
виключно до Максима. Бiльше того, вiн не раз уже давав зрозумiти, що Максим,
схоже, єдина людина, яка у наш час виявляє такi здiбностi й таку
цiкавiсть  до  викопних  тварин. Вiн малював  Максимовi на  папiрцi  якихось
жахливих  звiрiв,  i  Максим малював йому на папiрцi  якихось iще жахливiших
звiрiв,  i вони сперечалися, який  iз цих звiрiв  давнiший,  i хто вiд  кого
походить, i чому  це сталося; в хiд iшли науковi  книжки  з дядечкової
бiблiотеки, i  все  одно бувало, що Максим не давав старому  рота  вiдкрити,
причому Гай з Радою не розумiли жодного слова
     з того, що  говорилося,  а дядечко то  кричав до хрипоти,  то  шматував
малюнки  i топтав їх  ногами, обзивав  Максима невiгласом,  гiршим вiд
дурня Шапшу,  то раптом заходжувався люто чухати обома  руками  обрiдне сиве
волосся на потилицi й мурмотiв з приголомшеною усмiшкою: "Смiливо, масаракш,
смiливо... Ви маєте фантазiю, молодий чоловiче!" Особливо запам'ятався
Гаю один вечiр, коли старигана громом вдарила заява Максима, буцiмто деякi з
цих викопних тварин пересувалися  на заднiх кiнцiвках, заява ця, певно, дуже
просто i природно розв'язувала якусь давню наукову суперечку...
     Математику вiн знає, механiку вiн знає, вiйськову хiмiю вiн
знає  блискуче, палеонтологiю  -- боже,  ну  кому  в  наш  час  вiдома
палеонтологiя!  --  палеонтологiю вiн  також знає...  Малює,  як
художник, спiває, як артист... i добрий, неприродно добрий. Розiгнав i
перебив  бандитiв,  один  --  вiсьмох,  голiруч,  iнший  би  на  його  мiсцi
козирився, на всiх попльовував, а вiн  мучився, ночей не спав, карався, коли
його хвалили та дякували, а вiдтак одного разу розлютувався: увесь побiлiв i
крикнув, що  це нечесно -- хвалити  за вбивство...  Боже, це  ж яка проблема
була -- умовити його до Легiону! Все розумiє, з усiм згоден, хоче, але
ж там, каже,  доведеться стрiляти. В людей. Я йому кажу: у  виродкiв, а не в
людей,  у потолоч,  гiршу  вiд  бандитiв... Домовились,  дякувати  богу,  що
попервах,  поки  не звикне, буде  просто роззброювати... I  смiшно,  i
страшно  якось.  Нi,  недаремно  вiн  постiйно  пробовкується,  нiбито
прийшов з  iншого  свiту. Знаю я  цей  свiт. Навiть книжка про це  є у
дядечка  --  "Туманна Країна Зартак". Лежить, мовляв,  в  Алебастрових
горах долина Зартак, де живуть щасливi люди... З опису всi вони там такi, як
Максим.  I ось  яка  дивовижа: коли  хто-небудь  iз  них залишить свою
долину, то вмить забуває, звiдкiля вiн  родом i що з ним  було ранiше,
пам'ятає лише,  що  з  iншого  свiту...  Дядечко,  щоправда, каже,  що
нiякої такої долини немає,  все це вигадка, є тiльки
хребет  Зартак, а  потiм, каже, за тiєї вiйни довбонули по цьому
хребту супербомбами, отож у горцiв там на все життя памороки забило...
     -- Ти чого мовчиш? -- спитав Максим.-- Ти про мене
     думаєш?
     Гай вiдвiв очi.
     Ти от що...-- сказав вiн.-- Я тебе тiльки про одне
     прошу: в iнтересах дисциплiни нiколи не подавай виду, що
     ти бiльше вiд мене знаєш. Дивись, як поводяться iншi,
     i поводься точнiсiнько так само.
     Я стараюсь,-- сумно сказав Максим. Вiн подумав трохи i додав: --  Важко
звикнути. У нас все це не так.
     А як твоя рана? -- спитав Гай, аби змiнити тему.
     Мої рани  гояться  швидко,-- неуважно  сказав Максим.-- Послухай,
Гаю, давай пiсля операцiї  поїдемо прямо додому.  Ну чого ти так
дивишся? Я дуже  скучив за Радою. А ти нi? Хлопцiв ми вiдвеземо у казарму, а
потiм вантажiвкою поїдемо додому. Водiя вiдпустимо...
     Гай  набрав  у  груди  щонайбiльше  повiтря,  але  тут  срiблястий ящик
гучномовця  на  стовпi майже над  їхнiми головами  загарчав,  i  голос
чергового по бригадi скомандував:
     Шоста рото, виходь шикуватися на плац! Увага, шос
     та рото...
     I Гай лише гаркнув:
     Кандидате Сим! Припинити розмови, марш на шику
     вання! -- Максим шарпнувся, однак Гай спiймав його за
     ствол автомата.-- Я тебе дуже прошу...-- сказав вiн.-- Як
     усiТримайся, як усi! Сьогоднi сам ротмiстр буде за тобою
     спостерiгати...
     За  три хвилини рота вишикуваїася.  Вже  посутенiло,  над  плацом
спалахнули прожектори. Позаду  шику м'яко вуркотали  двигуни вантажiвок.  Як
завжди перед оп-ерацiєю, пан бригадир у  супроводi пана ротмiстра Чачу
мовчки обiйшов шик, роздивляючись  кожного легiонера. Вiн був спокiйний. Очi
у нього були прищуленi, кутики вуст привiтно пiдтисну-тi. Потiм,  так нiчого
i  не сказавши, вiн  кивнув  пановi ротмiстру i  пiшов  геть. Пан  ротмiстр,
перевалюючись i  помахуючи скалiченою рукою, вийшов перед шиком i обернув до
легiонерiв своє темне, майже чорне обличчя.
     Легiонери! -- каркнув вiн голосом, вiд якого в Гая
     побiгли  мурашки  по  шкiрi.--  Маємо   роботу.   Виконаємо
її
     належно... Увага, рото! По машинах! Капрале Гаал, до мене!
     Коли  Гай  пiдбiг i  виструнчився  перед  ним,  пан  ротмiстр  проказав
неголосно:
     У вашої секцiї спецiальне завдання. Пiсля прибуття
на мiсце з машини не виходити. Командуватиму я сам.





     У  вантажiвки були нiкудишнi амортизатори,  i це  дуже  вiдчувалося  на
нiкудишнiй  брукiвцi.   Кандидат  Максим,  затиснувши  автомат  межи  колiн,
турботливо  притримував Гая  за пасок: капраловi, який так побивається
за> свiй  авторитет,  не личить майорiти над лавицями,  наче  якомусь там
кандидатовi  Зойзi.  Гай  не  заперечував,  а  можливо,  вiн  i  не  помiчав
запопадливостi  свого  пiдлеглого.  Пiсля розмови з ротмiстром Гай був чимсь
дуже стурбований, i Максим радiв,  що за розкладом їм доведеться  бути
разом i вiн зможе допомогти, якщо в тому виникне потреба.
     Вантажiвки проминули Центральний  театр, тривалий  час  котилися вздовж
смердючого Iмператорського каналу, потiм звернули по довгiй, безлюднiй
о  цiй   порi  Чоботарськiй  вулицi  й  почали   роз'їжджати   кривими
провулочками якогось передмiстя, де Максим нiколи ще не бував. А побував вiн
останнiм часом у багатьох  мiсцях i вивчив мiсто грунтовно, по-господарськи.
Вiн узагалi багато дiзнався за цi сорок з лишком днiв i розiбрався нарештi в
становищi. Становище виявилося  куди менш утiшливим i  химернiшим,  нiж  вiн
гадав.
     Вiн iще скнiв над граматкою, коли Гай причепився до нього з запитанням,
звiдки вiн, Максим, узявся. Малюнки не допомагали: Гай сприймав  їх  з
якоюсь дивною усмiшкою i продовжував повторювати  одне  й те саме запитання:
"Звiдки ти?" Тодi Максим у роздратуваннi  тицьнув пальцем у стелю i  сказав:
"З неба". На його подив, Гай визнав пояснення  цiлком природним  i заходився
iз  запитальною  iнтонацiєю   чесати  якимись  словами,  якi  попервах
видалися  Максимовi   назвами   планет  мiсцевої  системи.  Проте  Гай
розгорнув карту свiту у меркаторськiй проекцiї, i вiдразу з'ясувалося,
що це зовсiм не  назви планет,  а назви країн-антиподiв. Максим стенув
плечима, виголосив усi вiдомi йому вирази заперечення i почав вивчати карту,
отож розмова на цьому тимчасово урвалася.
     Увечерi  днiв за два Максим i Рада дивилися телевiзор.  Йшла якась дуже
дивна  передача,  щось  на  кшталт  кiнофiльму  без  початку  i  кiнця,  без
визначеного  сюжету,  з  незлiченною  кiлькiстю  дiйових   осiб  --   доволi
моторошних  осiб,  якi  поводилися  доволi  дико,  з точки  зору  будь-якого
гуманоїда. Рада  дивилася  з цiкавiстю, скрикувала, хапала  Максима за
рукав,  двiчi  розплакалася, а  Максим  невдовзi  занудьгував i навiть  було
задрiмав пiд хмурно-загрозливу музику, коли раптом на екранi промайнуло щось
знайоме.  Вiн навiть  очi  протер. На  екранi була Пандора,  понурий  тахорг
сурганився крiзь джунглi, чавлячи дерева, i раптом з'явився Петер з ваблячим
пищиком у руках; дуже зосереджений i серйозний, вiн задкував, перечепився об
корч  i  беркицьнувся  спиною прямо у  болото. З  величезним подивом  Максим
упiзнав  власну  ментограму,  а потому ще одну  i  ще,  але  не  було нiяких
коментарiв,  грала та сама музика,  i  Пандора  щезла,  поступившись  мiсцем
слiпому  худому  чолов'язi,  який повз по стелi, густо поснованiй порохнявим
павутинням.  "Що  це?"  --  спитав  Максим,  тицяючи в  екран.  "Передача,--
нетерпеливо сказала  Рада.-- Цiкаво. Дивись". Вiн так i  не добився толку, i
до  голови  йому  запала  думка  про  десятки рiзноманiтних прибульцiв,  якi
сумлiнно згадують свої свiти. Але вiн швидко вiдкинув цю думку:  свiти
були занадто  страшнi  й одноманiтнi.  Глухi задушливi кiмнатки, нескiнченнi
коридори,   захаращенi  меблями,  що   зненацька   проростали  велетенськими
колючками; спiральнi  сходи, що угвинчувалися  в  непрозiрний морок  вузьких
колодязiв; заґратованi пiдвали, де зглуха  кублилися тiла, помiж  яких
виднiлися  хворобливо-нерухомi  лиця, наче  на картинах Iєронiма
Босха,-- усе це  бiльше скидалося на маячну фантазiю, нiж на реальнi  свiти.
На тлi цих видiнь Максимовi ментограми яскраво сяяли реалiзмом, що переходив
завдяки  властивому  йому  темпераментовi  у  романтичний  натуралiзм.  Такi
передачi повторювалися майже щодня, називалися  вони "Чарiвна  подорож", але
Максим так  до кiнця i не второпав, у чому  тут  сiль.  У вiдповiдь на  його
запитання  Гай i Рада розгублено стенали плечима i говорили: "Передача.  Щоб
було  цiкаво. Чарiвна подорож. Казка. Ти дивись, дивись! Буває смiшно,
буває страшно". I у Максима зародилися якнайсерйознiшi сумнiви в
тому,  що метою  дослiджень професора Бегемота  був контакт  i що взагалi цi
дослiдження були дослiдженнями.
     Цей  iнтуїтивний висновок  побiчно пiдтвердився ще десятьма днями
пiзнiше, коли Гай витримав конкурс  до  заочної школи  претендентiв на
перше офiцерське звання i заповзявся зубрити математику та механiку. Схеми i
формули з елементарного курсу балiстики здивували Максима. Вiн причепився до
Гая; Гай спершу не зрозумiв, вiдтак,  поблажливо  усмiхаючись, пояснив  йому
космографiю свого  свiту. I тодi з'ясувалося, що його населений острiв
не куля, не геоїд i, взагалi, не планета.
     Населений острiв був свiтом, єдиним свiтом у Всесвiтi.
     Пiд ногами аборигенiв була тверда поверхня  Сфери  Свiту. Над  головами
аборигенiв перебувала велетенська,  але скiнченного об'єму газова куля
невiдомого  поки  що   складу  i  з  не   до  кiнця   зрозумiлими  фiзичними
властивостями.  Iснувала теорiя  про  те, нiбито густина  газу  швидко
наростає   до  центра  газового  пухиря,  i  там  вiдбуваються   якiсь
таємничi процеси, що викликають регулярну змiну яскравостi так званого
Свiтового Свiтла, зумовлюють  змiну  дня  i ночi.  Крiм  короткоперiодичних,
добових   змiн   стану   Свiтового  Свiтла,  iснували  довгоперiодичнi,   що
породжували серйознi коливання температури i  змiну пiр року. Сила ваги була
спрямована  вiд   центра  Сфери  Свiту  перпендикулярно   до  її
поверхнi.  Коротше кажучи,  населений острiв  iснував на внутрiшнiй поверхнi
велетенського пухиря у нескiнченнiй твердiнi, що виповнювала решту Всесвiту.
     Максим  цiлковито очманiв  вiд несподiванки  i почав було  сперечатися,
однак  дуже швидко  виявилося,  що  вони  з  Гаєм розмовляють  рiзними
мовами,   що   порозумiтися   їм  набагато  важче,  нiж   переконаному
копернiканцю  зрозумiти переконаного послiдовника Птолемея.  А  пояснювалося
все дивовижними  властивостями атмосфери цiєї планети. По-перше,
незвичайно  сильна  рефракцiя   надмiрно  задирала  виднокрай  i  споконвiку
навiювала  аборигенам,  що їхня земля  не  пласка i  вже  принаймнi не
опукла  --  вона  увiгнута. "Станьте  на  морському березi,--  рекомендували
шкiльнi пiдручники,-- i простежте за рухом корабля, що вiдiйшов од пристанi.
Спершу  вiн  рухатиметься  начебто  по  площинi,  але  що  бiльше  вiн  буде
вiддалятися, тим вище здiйматиметься, поки не сховається в атмосфернiй
iмлi,  яка затуляє решту Свiту". По-друге,  атмосфера  ця  була вельми
щiльна i фосфорилася вдень i  вночi, отож нiхто нiколи тут не бачив зоряного
неба,  а випадки  спостереження сонця  були  записанi у  хронiках  i служили
основою для незлiченних спроб створити теорiю Свiтового Свiтла.
     Максим  збагнув, що  перебуває у велетенськiй пастцi, що  контакт
зробиться  можливим  лише  тодi,  коли  йому  вдасться  буквально  вивернути
навиворiт природнi  уявлення,  котрi складалися впродовж тисячолiть. Мабуть,
це  вже   намагалися   тут  зробити,  якщо   зважити  на  поширений  проклiн
"ма-саракш", що  дослiвно означав "свiт навиворiт"; окрiм того, Гай розповiв
про суто абстрактну математичну теорiю, яка розглядала  Свiт iнакше.  Теорiя
ця   виникла   ще  в  стародавнi   часи,  переслiдувалася  колись  офiцiйною
релiгiєю, мала своїх мученикiв, одержала  математичну стрункiсть
у працях генiальних математикiв минулого столiття, але так i залишилася суто
абстрактною, хоча, як  i бiльшiсть абстрактних теорiй, знайшла собi  нарештi
практичне застосування  -- зовсiм недавно, коли були створенi наддалекобiйнi
снаряди.
     Пiсля  того, як Максим  обмiркував  та порiвняв усе  йому  вiдоме,  вiн
збагнув,  по-перше,  що  ввесь  цей  час  мав тут  вигляд  божевiльного i що
недаремно  його ментограми включенi до шизоїдної "Чарiвної
подорожi".  По-друге, вiн зрозумiв,  що до  пори до часу мусить  мовчати про
своє чужопланетне походження, якщо не хоче повернутися до Бегемота. Це
означало, що населений острiв не прийде йому на допомогу,  що  розраховувати
вiн може тiльки  на себе, що спорудження нуль-передавача вiдкладається
на невизначений  час,  а сам вiн застряв  тут,  здається,  надовго  i,
можливо,--  масаракш!  --  назавжди.  Безнадiйнiсть  ситуацiї  мало не
звалила його з  нiг,  але вiн  зцiпив зуби  i  примусив себе  мiркувати суто
логiчно. Матерi доведеться пережити  тяжкi часи. їй буде без мiри зле,
i вже сама ця  думка вiдбиває будь-яку охоту  мiркувати логiчно.  "Хай
йому грець, цьому нездарному замкненому свiтовi!.. Проте у мене є лише
два  виходи: або тужити  за неможливим i безсило гризти лiктi, або зiбратися
на силi й чекати. По-справжньому  жити, як  я хотiв  жити  завжди,--  любити
друзiв, домагатися мети, битися, перемагати, зазнавати поразки, дiставати по
носi, давати здачi -- все, що завгодно, тiльки  не заламувати у вiдчаї
руки..." Вiн припинив розмови  про  будову Всесвiту  i заходився розпитувати
Гая про iсторiю та соцiальний устрiй населеного острова.
     З  iсторiєю  справи  були  кепськi.  Гай  мав  з  неї  лише
уривчастi  вiдомостi,  i  серйозних  книжок  у  нього  не  було.  У  мiськiй
бiблiотецi серйозних книжок також не виявилося. Але можна було зрозумiти, що
країна,  де  знайшов  притулок  Максим,  була ранiше значно  бiльшою i
володiла  величезною кiлькiстю  заморських колонiй, через якi  врештi-решт i
спалахнула  руїнницька вiйна з нинi  вже забутими сусiднiми державами.
Вiйна  ця охопила увесь  свiт, загинули мiльйони i мiльйони, були зруйнованi
тисячi  мiст,  десятки  малих i великих держав  виявилися зметеними  з  лиця
землi,  у  свiтi i  в країнi запанував  хаос.  Настали днi  жорстокого
голоду   та   епiдемiй.  Спроби  народних   повстань   купка  експлуататорiв
придушувала  ядерними  снарядами.  Країна  i свiт  йшли  до  загибелi.
Становище врятували Вогненоснi Творцi. Схоже, це була анонiмна група молодих
офiцерiв Генерального штабу, якi  одного чудового дня, маючи  у своєму
розпорядженнi лише двi дивiзiї, страшенно невдоволенi
     тим,  що їх  направляють в атомну м'ясорубку, органiзували путч i
захопили владу. Вiдтодi  становище  значною  мiрою стабiлiзувалося, i  вiйна
ущухла якось сама собою, хоча миру нiхто нi з ким не укладав.
     Максим розумiв, що полiтичний  устрiй країни далеко не iдеальний.
Проте  очевидно  було,  що  популярнiсть  Вогне-носних  Творцiв  надзвичайно
велика,   до   того  ж  в  усiх  прошарках  суспiльства.  Економiчна  основа
цiєї  популярностi залишалася для Максима незрозумiлою, але  рiч
була,  певно,  в  тiм,  що  вiйськова  верхiвка  зумiла  приборкати  апетити
промисловцiв,   чим  завоювала   популярнiсть   у  робiтникiв,  i  впокорила
робiтникiв,  чим  завоювала популярнiсть у промисловцiв.  Утiм, це були самi
лише  здогади.  Гаю, наприклад, така  постановка  питання  взагалi здавалася
дивоглядною:  такого   поняття,  як  "клас",  для  нього   не   iснувало,  i
суперечливостей мiж соцiальними групами вiн уявити собi не мiг...
     Зовнiшнє  становище країни  залишалося вкрай напруженим. На
пiвночi вiд неї лежали двi великi держави -- Хонтi i Пандея,-- колишнi
чи то провiнцiї, чи то колонiї. Про цi країни нiхто нiчого
не знав,  але було  вiдомо, що обидвi  країни виношують найагресивнiшi
намiри,  безперервно  засилають   диверсантiв   та  шпигунiв,  органiзовують
iнциденти на кордонах  i готують вiйну.  Мети цiєї вiйни  Гай не
розумiв, та вiн нiколи i не ставив перед собою  такого запитання. На пiвночi
були вороги, з агентурою  вiн бився  на  смерть,  i  цього  йому було цiлком
досить.
     На  пiвднi,  за прикордонними  лiсами, була випалена  ядерними вибухами
пустеля, що утворилася на мiсцi цiлої групи  країн, якi брали  у
вiйськових дiях найбiльш активну участь.  Про  те,  що вiдбувається на
цих мiльйонах  квадратних  кiлометрiв, також не було  вiдомо  нiчого, та  це
нiкого  й  не  цiкавило.   Пiвденнi  кордони   зазнавали  безперервних  атак
колосальних орд напiвдикунiв-виродкiв, якими кишiли лiси  за  рiкою Блакитна
Змiя. Проблема пiвденних кордонiв вважалася  чи не  найголовнiшою.  Там було
дуже важко, i саме там концентрувалися добiрнi частини Бойового Легiону. Гай
прослужив у цих частинах три роки i розповiдав неймовiрнi речi.
     Пiвденнiше  пустелi, на  другому  краю єдиного  материка планети,
також могли вцiлiти  якiсь держави,, але вони не  подавали про себе звiстки.
Зате постiйно i неприємно подавала про себе звiстку так звана Острiвна
Iмперiя,    що    розташувалася    на   трьох   великих    архiпелагах
антарктичної зони. Свiтовий Океан належав їй.

     Радiоактивнi  води  борознив величезний флот пiдводних  човнiв, визивно
пофарбованих  у  снiжно-бiлий  колiр,  оснащених   найновiшою  винищувальною
технiкою, з бандами спецiально вимуштруваних горлорiзiв на борту. Моторошнi,
як привиди, бiлi субмарини  тримали  у страшнiй  напрузi  прибережнi райони,
учиняючи неспровокованi обстрiли та висаджуючи пiратськi десанти. Цiй  бiлiй
загрозi також протистояв Легiон.
     Картина всесвiтнього хаосу i руйнувань тяжко вразила Максима. Перед ним
була планета-могильник,  планета, на якiй ледве-ледве жеврiло розумне життя,
i це життя готове було остаточно загасити себе будь-якої митi.
     Максим слухав Раду, її спокiйнi i страшнi розповiдi про те,
як  мати  одержала звiстку про батькову смерть  (батько,  лiкар-епiдемiолог,
вiдмовився покинути заражений район, а держава в тi роки не мала нi часу, нi
можливостей боротися  з  епiдемiєю  регулярними засобами,  i  на район
просто скинули  бомбу);  про  те,  як  пiсля смертi  матерi вона,  Рада, щоб
прогодувати   маленького  Гая   i  вкрай  безпорадного   дядечка  Каана,  по
вiсiмнадцять  годин на добу  працювала посудницею  на  пересильному  пунктi,
затим  прибиральницею у  розкiшному кублi для спекулянтiв, потiм виступала у
"жiночих  гонах з тоталiзатором", згодом сидiла в тюрмi, щоправда,  недовго,
але залишилася без роботи i впродовж кiлькох мiсяцiв жебрала...
     Максим слухав розповiдь дядечка Каана, у минулому вiдомого вченого, про
те,  як  першого  ж  року  вiйни  розiгнали  Академiю наук,  сформували його
Iмператорської  Величностi Академiї батальйон; як пiд  час
голоду збожеволiв  i  повiсився творець еволюцiйної  теорiї;  як
варили  юшку з коникiв i бур'янiв; як голодний натовп  розтрощив зоологiчний
музей i захопив у їжу заспиртованi препарати...
     Максим  слухав  Гая,  його  немудрi  розповiдi   про  будiвництво  башт
протибалiстичного захисту, як ночами людожери  пiдкрадаються  до будiвельних
майданчикiв i  викрадають виховуваних та легiонерiв з охорони;  як у темрявi
нечутними   привидами  нападають   нещаднi  упирi,  напiвлюди,   напiвзвiрi,
напiвсобаки;  слухав  його екзальтовану хвалу системi ПБЗ,  яка створювалася
цiною  неймовiрних втрат в  останнi роки вiйни,  яка, по сутi,  i  припинила
вiйськовi дiї,  захистивши  країну  з повiтря,  яка i  тепер  --
єдина  гарантiя безпеки вiд агресiї з пiвночi... А цi мерзотники
учиняють напади на башти -- продажнi шкури, убивцi жiнок i дiтей, купленi за
бруднi  грошi  Хонтi  й  Пандеї,  виродки, нiкчеми, гiршi  вiд усякого
Щуролова... Нервове обличчя Гая викривлялося ненавистю. "Тут найголовнiше,--
говорив  вiн i постукував кулаком  по столу,-- i тому я пiшов до Легiону, не
на  завод,  не в поле,  не  в контору --  до Бойового  Легiону,  який  тепер
рятує все..."
     Максим слухав жадiбно, як страшну, неможливу казку, тим бiльш страшну i
неможливу, що  все це  було насправдi,  що багато  що  i  багато що з  цього
продовжувало  iснувати,  а  найстрашнiше  i  найнеможливiше  з  цього  могло
повторитися  будь-якої  хвилини.  Смiшно  i  соромно  було пiсля цього
думати  про власнi незлагоди, iграшковими зробилися його власнi  проблеми --
якийсь там контакт, нуль-передавач, ламання рук...
     Вантажiвки  круто   звернули  у  нешироку  вулицю  з  багатоповерховими
цегляними будинками, i  Пандi сказав: "Приїхали". Перехожi  на хiднику
сахнулися  до  стiн, затуляючись вiд свiтла фар.  Вантажiвка зупинилася, над
кабiною висунулася довга телескопiчна антена.
     Виходь!  --   в  один   голос   гаркнули  командири   другої   та
третьої секцiй, i легiонери посипалися через борти.
     Першiй секцiї залишитися на мiсцi! -- скомандував Гай.
     Пандi i Максим, якi було пiдхопилися, знову сiли.
     На трiйки розберись! -- горлали капрали на хiдни
     ку.-- Друга секцiя, вперед! Третя секцiя, за мною! Вперед
     марш!
     Прогупотiли пiдкованi чоботи, хтось палко вереснув:
     ПановеБойовий Легiон!
     Хай живе Бойовий Легiон!
     Ура!-- закричали блiдi люди, якi тиснулися до стiн, щоб не заважати. Цi
перехожi нiби чекали тут легiонерiв i  тепер, дочекавшись,  радiли їм,
як найкращим друзям.
     Кандидат Зойза, зовсiм iще  хлопчисько, довгий, мов жердина, з бiлястим
пухом  на щоках, штурхнув  Максима  гострим лiктем у правий  бiк  i  радiсно
пiдморгнув.  Максим  осмiхнувся  у  вiдповiдь.  Секцiї  вже  зникли  у
пiд'їздах;  бiля дверей стояли тiльки капрали, стояли твердо, надiйно,
iз застиглими  обличчями пiд беретами набакир.  Хряпнули  дверцята кабiни, i
голос ротмiстра Чачу прокаркав:
     Перша секцiя, виходь, шикуйся!
     Максим одним стрибком  перескочив через борт. Коли секцiя вишикувалася,
ротмiстр порухом руки зупинив Гая,  котрий кинувся було з рапортом, пiдiйшов
до шику впритул i скомандував:
     Надiти каски!
     Дiйснi рядовi нiби чекали на цю команду, а кандидати  трохи забарилися.
Ротмiстр, нетерпляче постукуючи пiдбо-
     ром, дочекався, поки  Зойза  впорається з  пiдборiдним рем-нем, i
скомандував   "направо"  та   "бiгом  вперед".   Вiн  сам   побiг   спереду,
незграбно-спритний,  дужо вiдмахуючи  скалiченою  рукою, ведучи  секцiю  пiд
темну  арку у  двiр, вузький i похмурий, як колодязь, звернув пiд iншу арку,
таку ж  похмуру  та  смердючу,  i  зупинився перед  облупленими дверима  пiд
тьмяною лампочкою.
     Увага! -- каркнув вiн.--  Перша  трiйка i кандидат Сим пiдуть зi  мною.
Решта залишиться тут. Капрале Гаал,  за  свистком трiйку  до мене нагору, на
четвертий  поверх.  Нiкого  не  випускати,  брати живими,  стрiляти  лише  у
крайньому випадку. Перша трiйка i кандидат Сим, за мною!
     Вiн  штовхнув облупленi дверi i щез. Максим, випередивши Пандi, кинувся
слiдом.  За  дверима  виявилися крутi  камiннi  сходи  з залiзним  поруччям,
вузькi, тьмяно освiтленi. Ротмiстр прудко,  через три сходинки, бiг  нагору.
Максим наздогнав  його i завважив у його руцi пiстолет. Тодi  Максим на бiгу
зняв з шиї автомат;  на  секунду  його занудило вiд  думки,  що зараз,
можливо, доведеться стрiляти в людей, але вiн прогнав цю думку -- це були не
люди,  це були тварини,  гiршi вiд  вусатого  Щуролова,  гiршi вiд плямистих
мавп.  Мерзенне   болото  пiд  ногами,  каламутне  свiтло,  захарканi  стiни
пiдтверджували i пiдтверджували це вiдчуття.
     Другий поверх. Кухоннi аромати, у шпаринi прочинених дверей перепуджене
баб'яче  лице. З  нявкотом  вихоплюється з-пiд  нiг знавiснiла  кiшка.
Третiй поверх. Якийсь йолоп  залишив на серединi  площадки  вiдро з помиями.
Ротмiстр звалює  вiдро, помиї летять у пролiт.  "Масаракш!.." --
гарчить знизу Пандi. Хлопець i дiвчина, обiйнявшись,  притиснулися в темному
кутку, обличчя у них злякано-радiснi. "Геть,  униз!" -- каркає на бiгу
ротмiстр. Четвертий  поверх.  Неоковирнi коричневi  дверi з облiзлою олiйною
фарбою, подряпана бляшана дощечка з  написом  "Гоббi,  зубний лiкар.  Прийом
будь-якої  пори".  За  дверима   хтось   протягло  кричить.   Ротмiстр
зупиняється i  хрипить: "Замок!" По його чорному обличчю котиться пiт.
Максим не розумiє.  Пандi вiдштовхує його, приставляє дуло
автомата до  дверей нижче ручки  i  дає чергу. Сипляться iскри, летять
куски дерева, i тої ж митi, нiби  у вiдповiдь, за дверима глухо, крiзь
протяглий  крик, бахкають пострiли,  знову з хрускотом  летять  трiски, щось
гаряче,  туге  з  огидливим  вищанням проноситься  у  Максима  над  головою.
Ротмiстр  розчахує  дверi  --  там   темно,  жовтi  спалахи  пострiлiв
висвiтлюють  клуби  диму. "За  мною!"  --  хрипить  ротмiстр  i пiрнає
головою вперед  назустрiч спалахам.  Максим i Пандi кидаються слiдом за ним;
дверi вузькi, притиснутий Пандi коротко скiмлить. Коридор, задуха, пороховий
дим.  Загроза  злiва.  Максим  викидає  руку,  ловить  гарячий  ствол,
шарпає зброю вiд себе i вгору. Тихо, але страхiтливо виразно хрускають
чиїсь   викрученi   суглоби,  велике  м'яке  тiло   заклякає   у
безвладному падiннi.  Попереду, в диму, ротмiстр каркає: "Не стрiляти!
Брати   живцем!"  Максим   кидає   автомат   i   удирається   до
великої освiтленої  кiмнати.  Тут  безлiч  книжок  i  картин,  i
стрiляти тут нема в кого.  На пiдлозi корчаться двоє чоловiкiв. Один з
них без  угаву кричить, вже захрип,  але  продовжує кричати. У крiслi,
вiдкинувши  голову,  лежить  зомлiла  жiнка  --  бiла, аж  прозора.  Кiмната
переповнена болем.  Ротмiстр стоїть над  крикуном  i озирається,
запихаючи  пiстолет  у  кобуру.  Вiдчутно  штовхнувши  Максима,  до  кiмнати
увалюється  Пандi,  за  ним легiонери  волочать важке  тiло того,  хто
стрiляв. Кандидат Зойза, мокрий i схвильований, без усмiшки  простягує
Максимовi кинутий автомат. Ротмiстр повертає до них своє страшне
чорне  обличчя.  "А де ще один?"  --  каркає  вiн,  i тої ж митi
падає   синя   портьєра,   з   пiдвiконня  важко   сплигує
довготелесий худий чолов'яга у бiлому заплямованому халатi. Вiн, як  слiпий,
суне на  ротмiстра,  повiльно здiймаючи два величезних  пiстолети на  рiвень
скляних вiд болю очей. "Ай!" -- кричить Зойза...
     Максим стояв боком, i в нього не залишалося часу, щоб  повернутися. Вiн
стрибнув щосили,  проте чолов'яга  усе-таки  встиг  один  раз  натиснути  на
спусковi гачки.  Максимовi  обпалило  обличчя, пороховий гар  забив  рот,  а
пальцi  його  вже зiмкнулися на  зап'ястках бiлого  халата, i  пiстолети  зi
стукотом впали  на пiдлогу. Чолов'яга опустився на колiна, похилив голову i,
коли Максим вiдпустив його, м'яко впав долiлиць.
     Ну-ну-ну,-- сказав ротмiстр iз незрозумiлою iнтонацiєю.-- Кладiть
i цього  сюди,-- наказав  вiн Пандi.-- А ти,--  сказав вiн блiдому i мокрому
Зойзi,-- бiжи  вниз  i  сповiсти  командирiв секцiй,  де я перебуваю.  Нехай
повiдомлять, як у них справи. (Зойза клацнув пiдборами i кинувся до дверей.)
До речiПерекажи Гаалу,  нехай пiднiмається  сюди... Замовкни, нiкчемо!
--  гаркнув вiн на чолов'ягу i  злегенька копнув його носком чобота у бiк.--
Ет, марна справа. Хирява погань, смiття... Обшукати! -- наказав вiн Пандi.--
I покладiть їх усiх в ряд. Отут, на пiдлозi. I цю також, а
то розсiлася в єдиному крiслi...
     Максим  вiдiйшов до жiнки, обережно  пiдняв її i перенiс на
лiжко. У нього було тривожно на душi. Не цього вiн чекав. Тепер вiн i сам не
знав,  чого чекав -- жовтих, вискалених  од ненавистi iклiв, злобного виття,
лютої сутички не на життя, а на смерть?.. Йому не було з чим порiвняти
свої  вiдчуття, але  вiн  чомусь  згадав,  як  одного  разу пiдстрiлив
тахорга  i як  ця  величезна,  грiзна з виду i нещадна, за чутками, тварина,
провалившись з перебитим хребтом у глибочезну яму, тихо, жалiсливо плакала i
щось бурмотiла у смертельнiй тузi, майже розбiрливо...
     Кандидате Сим! -- гаркнув ротмiстр.-- Я наказав --
     на пiдлогу!
     Вiн дивився на  Максима своїми  моторошними прозорими очима, губи
йому  нiби  зсудомило, i Максим збагнув: не йому  судити тут i визначати, що
правильно  i  що  неправильно.  Вiн  iще  чужинець,  вiн  iще не  знає
їхньої ненавистi i їхньої любовi... Вiн пiдняв жiнку
i поклав її поруч з гладким чолов'ягою, який стрiляв у коридорi.
Пандi i другий легiонер, сопучи, старанно вивертали кишенi  заарештованих. А
заарештованi були непритомнi. Усi п'ятеро.
     Ротмiстр  всiвся  у  крiсло, кинув на стiл  кашкета,  закурив i пальцем
поманив до себе Максима. Максим пiдiйшов, хвацько клацнув пiдборами.
     Чому кинув автомат? -- неголосно спитав ротмiстр.
     Ви наказали не стрiляти.
     Пане ротмiстр.
     -i-  Так  точно.  Ви  наказали  не стрiляти,  пане ротмiстр.  Ротмiстр,
прищулившись, пускав дим у стелю.
     Отже, якби я наказав не розмовляти, ти б вiдкусив
     собi язика?
     Максим  змовчав.  Розмова йому  не подобалася, але  вiн добре  пам'ятав
настанови Гая.
     Хто батько? -- спитав ротмiстр.
     Вчений, пане ротмiстр.
     Живий?
     Так точно, пане ротмiстр.
     Ротмiстр вийняв з рота сигарету i подивився на Максима.
     Де вiн?
     Максим збагнув, що бовкнув зайве. Треба було викручуватися.
     Не знаю, пане ротмiстр. Точнiше, не пам'ятаю.
     Але   те,   що  вiн  вчений,  ти   пам'ятаєш...  А   що   ти   ще
пам'ятаєш?
     Не  знаю,  пане  ротмiстр.  Пам'ятаю   багато  що,  проте  капрал  Гаал
вважає, що це несправжня пам'ять.
     У  коридорi  пролунали   квапливi   кроки,  до  кiмнати  зайшов  Гай  i
виструнчився перед ротмiстром.
     -- Займись цими напiвтрупами, капрале,-- сказав рот
     мiстр.-- Наручникiв вистачить?
     Гай зиркнув через плече на заарештованих.
     З вашого дозволу,  пане ротмiстр,  одну пару доведеться  взяти у другiй
секцiї.
     Дiй.
     Гай вибiг,  а у коридорi вже  знову  гупали чоботи, з'явилися командири
секцiй  i  доповiли,  що  операцiя  здiйснюється  успiшно,  двоє
пiдозрiлих  уже  схопленi, пожильцi, як завжди,  надають  активну  допомогу.
Ротмiстр наказав їм поквапитися, а пiсля закiнчення передати до  штабу
парольне  слово "Тамба".  Коли  командири  секцiй вийшли,  вiн  закурив нову
сигарету i  якийсь час мовчав,  дивлячись, як легiонери знiмають зi стелажiв
книжки, перегортають їх i жбурляють на лiжко.
     -- Пандi,-- проказав вiн неголосно,-- займись картина
     ми.   От   тiльки  з   цiєю   обережнiше,  не  ушкодь,  я  вiзьму
її
     собi...-- Вiдтак вiн знову повернувся до Максима.-- Якої ти
     думки про неї? -- спитав вiн.
     Максим  подивився.  На картинi  був морський берег, висока водна далина
без  виднокраю,  сутiнки i жiнка,  що  виходила з моря. Вiтер.  Холоднувато.
Жiнка змерзла.
     Гарна картина, пане ротмiстр,-- сказав Максим.
     Впiзнаєш мiсця?
     Аж нiяк. Цього моря я нiколи не бачив.
     А яке бачив?
     Зовсiм iнше, пане ротмiстр. Але це несправжня пам'ять.
     Дурницi. Саме це. Але  ти  дивився не з берега, а з мiстка, i пiд тобою
була  бiла  палуба, а  позаду,  на  кормi, був ще один мiсток, тiльки  трохи
нижче. А на березi була не ця  молодиця, а танк, i  ти  наводив пiд башту...
Знаєш ти, щеня, що  це означає, коли болванка поцiляє  пiд
башту? Масаракш...-- просичав вiн i роздавив недокурок об стiл.
     Не розумiю,-- сказав Максим холодно.-- Нiколи в життi  нiчого нiкуди не
наводив.
     Як же ти можеш знати? Ти ж нiчого не пам'ятаєш, кандидате Сим!
     Я пам'ятаю, що не наводив.
     Пане ротмiстр!
     Пам'ятаю, що не наводив, пане ротмiстр. I я не розумiю, про що ви
говорите.
     Зайшов  Гай  у супроводi  двох кандидатiв. Вони  заходилися надiвати на
затриманих важкi наручники.
     -- I вони люди,-- зненацька сказав ротмiстр.-- У них
     дружини, у них дiти. Вони когось любили, їх хтось любив...
     Вiн неприховано знущався, проте Максим сказав те, що
     думав:
     Так, пане ротмiстр. Вони, виявляється, також люди.
     Не сподiвався?
     Так,  пане  ротмiстр.  Я сподiвався на  iнше.-- Краєчком  ока вiн
бачив, що Гай злякано дивиться на нього.  Але йому вже остогидло  брехати, i
вiн  додав:  --  Я  гадав,  що це  справдi виродки.  Щось  на  зразок  голих
плямистих... тварин.
     Голий  плямистий дурень,-- ваговито  сказав ротмiстр.-- Село.  Ти не  в
лiсi...  Тут вони  як  люди.  Добрi  люб'язнi  люди,  у  яких  при  сильному
хвилюваннi  жахливо   болить  голiвка.  А  у  тебе  не  болить  голiвка  при
хвилюваннi? -- спитав вiн несподiвано.


     У мене нiколи нiчого не болить, пане ротмiстр,-- вiдповiв Максим.-- А у
вас?
     Що-о?
     У вас такий роздратований тон,-- сказав Максим,-- що я подумав...
     Пане ротмiстр! --  якимсь деренчливим голосом вигукнув Гай.-- Дозвольте
доповiсти... Заарештованi прийшли до тями.
     Ротмiстр глянув на нього i всмiхнувся.
     -- Не хвилюйся, капрале. Твiй дружок показав себе
     сьогоднi справжнiм легiонером. Якби не вiн, ротмiстр Чачу
     валявся б зараз з кулею у довбешцi...-- Вiн закурив третю
     сигарету, звiв очi до стелi i випустив товстий струмiнь
     диму.-- У тебе надiйний нюх, капрале. Я б хоч зараз
     надав цьому молодчику звання дiйсного рядового... Маса
     ракш, я б зробив його офiцером! У нього бригадирськi
     нахили, вiн дуже любить ставити запитання перед офiцера
     ми... Але я тепер дуже добре тебе розумiю, капрале. Твiй
     рапорт мав усi пiдстави. Отож... не будемо поки що пiдви
     щувати його...-- Ротмiстр пiдвiвся, важко ступаючи, обiй
     шов стiл i зупинився перед Максимом.-- Не будемо навiть
     робити його дiйсним рядовим. Вiн справжнiй боєць, але вiн
     ще молокосос... Ми займемось його вихованням... Увага! --
     загорлав вiн зненацька.-- Капрале Гаал, виведiть заареш-
     товатiхРядовий Пандi i кандидате Сим, забрати мою
     картину i все, що тут є паперового! Вiднести до мене
     в машину!
     Вiн крутнувся i вийшов з кiмнати. Гай докiрливо  глянув на Максима, але
нiчого  не  сказав.  Легiонери  пiдводили  затриманих,   штурханами  ставили
їх на ноги i вели до дверей. Затриманi не чинили опору. Вони були наче
з вати, вони хиталися, у них пiдгиналися ноги. Гладкий чолов'яга, що стрiляв
у  коридорi, голосно постогнував i  лаявся пошепки.  Жiнка безгучно ворушила
губами. У неї дивно свiтилися очi.
     Агов,  Маку,--  сказав Пандi,--  вiзьми  оту ковдру з лiжка, загорни  у
неї книжки, а якщо не вистачить, вiзьми ще й  простирадло. Як складеш,
тягни  усе вниз,  а  я картину понесу...  Та  не  забудь  автомат, дурню! Ти
думаєш,  чого на тебе пан  ротмiстр напосiвся? Бо  ж автомат  покинув.
Хiба можна зброю кидати? Та ще в бою... Ех, ти!..
     Облиш розмови, Пандi,-- сердито сказав Гай,-- бери картину i йди.
     У дверях вiн обернувся до  Максима,  постукав себе  пальцем  по  лобi i
зник.  Було  чути,  як   Пандi,  спускаючись   по  сходах,  на   все   горло
виспiвує "Вгамуйсь, матусю". Максим зiтхнув, поклав  автомат на стiл i
пiдiйшов до стосу  книжок, скинутих на лiжко та на  пiдлогу.  Його зненацька
осяяло, що вiн  тут нiде ще не бачив такої кiлькостi книжок, хiба що в
бiблiотецi.  У книжкових крамницях  книжок  було, звiсно, також  бiльше, але
тiльки за кiлькiстю, а не за назвами.
     Книжки  були  старi, з вижовклими сторiнками. Деякi  трохи  обгорiли, а
деякi, на подив Максима,  виявилися вiдчутно радiоактивними. Не було часу як
слiд роздивитися їх.
     Максим спакував два клунки i  кiлька секунд пристояв, озираючи кiмнату.
Порожнi,  перехнябленi  стелажi,  темнi  плями там,  де були  картини,  самi
картини, видертi з рам,  затоптанi... i жодних  слiдiв  зуболiкарської
технiки.  Вiн  узяв  клунки  i попрямував  до  дверей,  але  потiм  згадав i
повернувся за автоматом.  На столi пiд склом лежали двi фотокартки. На однiй
-- та сама прозора жiнка, i на колiнах у неї хлопчик рокiв чотирьох iз
здивовано вiдкритим ротом, а жiнка --  молода, вдоволена, горда... На другiй
фотокартцi  -- красива  мiсцевiсть  у горах, темнi  купи  дерев,  старовинна
напiвзруйнована вежа...  Максим  закинув автомат за  спину  i повернувся  до
клункiв.






     Щоранку пiсля снiдання  бригада  шикувалася  на плацу  для  зачитування
наказiв  та розводу на заняття. Це була найтяжча для Максима процедура, якщо
не   брати  до  уваги  вечiрнiх  перевiрок.  Зачитування  будь-яких  наказiв
завершувалося щоразу справжнiм пароксизмом захоплення. Максим  змушував себе
придушувати мимовiльну огиду до цього раптового божевiлля, що охоплювало всю
бригаду вiд командира до останнього кандидата; вiн сварив себе за скептицизм
iнородця i чужинця; намагався надихнутися сам, повторював подумки, що мусить
збагнути i перейнятися. Але йому було дуже важко.
     З дитинства вихований у  дусi стримано-iронiчного ставлення  до себе, у
неприязнi до гучних слiв, вiн аж злився на  товаришiв  по строю, на хлопцiв,
добрих,  простодушних, чудових  загалом хлопцiв, коли  вони зненацька, пiсля
зачитування наказу про покарання трьома добами карцеру кандидата  iм'ярек за
суперечку  з дiйсним  рядовим таким-то,  роззявляли  роти, втрачали властиву
їм добродушнiсть та  почуття гумору  i заходжувалися iз  запалом ревти
"ура", а потiм заспiвували  iз  сльозами на  очах  "Марш Бойового Легiону" i
повторювали  його  двiчi,  тричi,  а подеколи  й чотири  рази. При  цьому  з
бригадної   кухнi   вироювалися  навiть   кухарi   й   з   ентузiазмом
пiдхоплювали, шалено  розмахуючи  черпаками  та ножами, добре  що були  поза
строєм. Максим  пам'ятав, що  в цьому свiтi  слiд  бути, як  усi, тому
також спiвав i також намагався втратити почуття гумору, i це йому вдавалося,
але було гидко, бо сам вiн нiякого  пiднесення не вiдчував,  а вiдчував саму
лише нiяковiсть.
     Цього разу вибух ентузiазму стався пiсля наказу номер сто  двадцять сiм
про пiдвищення дiйсного рядового Димби в капрали, наказу номер сто  двадцять
вiсiм про оголошення подяки кандидатовi у дiйснi рядовi Симу за виявлену пiд
час  операцiї  вiдвагу  та  наказу  номер  сто  двадцять  дев'ять  про
переведення  казарми  четвертої  роти  на ремонт.  Не встиг  бригадний
ад'ютант  засунути  папiрцi  з  наказами до шкiряного планшета,  як бригадир
зiрвав  з  себе кашкет,  набрав повнi  груди повiтря i  скрипливим фальцетом
закричав:   "Вперед!..  Легiонери!..  Залiзнiї!.."  I  пiшло,  i
поїхало...  Сьогоднi  було особливо нiяково, бо  Максим бачив,  як  по
темних щоках  ротмiстра Чачу  покотилися  сльози.  Легiонери  ревли бугаями,
вiдбиваючи такт прикладами на масивних ремiнних пряжках. Щоб не бачити цього
i не чути, Максим щосили зажмурився i заревiв  розпаленим тахор-гом, i голос
його  заглушив   усi  голоси  --  принаймнi  так  йому  здавалося.  "Вперед,
безстрашнiї!.." -- ревiв вiн, нiкого  вже не чуючи, окрiм самого себе.
До чого ж iдiотськi слова... Мабуть, який-небудь капрал  написав. Треба дуже
любити  свою  справу, щоб ходити у бiй з такими словами. Вiн розплющив очi i
побачив  зграю  чорних птахiв,  що сполохано i  безгучно  роїлися  над
плацом... "Алмазний панцир не спасе тебе, о враже..."
     Потiм  усе скiнчилося так само раптово, як i  почалося. Бригадир  обвiв
стрiй  посоловiлими  очима,  згадав,  де  вiн  перебуває, i  ридаючим,
зiрваним голосом  скомандував: "Панам  офiцерам  розвести'роти на  заняття!"
Хлопцi   похитували  головами   i   сторопiло  косували   один  на   одного.
Здається,  вони нiчого не  тямили,  i  ротмiстровi Чачу довелося двiчi
крикнути:  "Шикуйсь!",  перш нiж ряди набули належного вигляду.  Потому роту
вiдвели до  казарми i ротмiстр наказав: "Перша секцiя призначається  у
конвой. Рештi секцiй стати до занять згiдно з розпорядком. Р-розiйдись!"
     Розiйшлись. Гай вишикував  свою  секцiю i розподiлив пости. Максимовi з
дiйсним  рядовим Пандi випав  пост  у допитнiй камерi. Гай нашвидку  пояснив
йому  обов'язки:  стояти  струнко  праворуч  i  позаду  заарештованого,  при
найменшiй спробi заарештованого  пiдвестися з лавицi -- перешкоджати  силою,
пiдкорятися безпосередньо командировi бригади,  старший  -- рядовий Пандi...
Коротше кажучи, дивись на Пандi.
     -- Я б тебе нiзащо не поставив на цей пост, кандидатiв
     туди не посилають, одначе пан ротмiстр наказав... Ти будь
     насторожi, Маку. Щось не збагну я пана ротмiстра. Чи то
     вiн тебе хоче просунути якнайскорiше -- дуже ти йому
     сподобався у справi; вчора на розглядi операцiї з команди
     рами секцiй вiн багато про тебе говорив, та й до наказу
     послав... Чи то вiн тебе перевiряє. Чому так -- не вiдаю.
     Можливо, я винен зi своїм рапортом, а може, ти сам зi
     своїми балачками...-- Вiн стурбовано оглянув Максима.--
     Почисть-но ще раз чоботи, пiдтягни пасок i надiнь параднi
     рукавицi... Ба, у тебе ж немає, кандидатам не видають...
     Гаразд, бiжи на склад, та хутчiше, за тридцять хвилин
     виходимо.
     На складi Максим застав Пандi, який мiняв трiснуту кокарду.
     -- Ось, капрале! -- сказав Пандi, звертаючись до началь
     ника складу i поплескуючи Максима по плечу.-- Бачив?
     Дев'ятий день хлопець у Легiонi -- i вже подяка. До камери його зi мною
поставили... Либонь, за бiлими рукавицями прибiг? Видай йому гарнi рукавицi,
капрале, вiн заслужив. Хлопець -- герой!
     Капрал  невдоволено  забурчав,  полiз  у стелажi, захаращенi вiйськовим
майном, кинув на прилавок перед Максимом кiлька пар бiлих нитяних рукавиць i
проказав зневажливо:
     -- Герой!.. Це ви тут з очманiлими герої. Звiсно, коли
     у нього вiд болю все- нутро потрiскалось, пiдходь i клади
     його до мiшка. Тут би i мiй дiд героєм був. Без рук, без
     нiг...
     Пандi образився.
     Твiй дiд без тями п'ятами накивав би,-- сказав вiн,-- якби на нього ось
так  з  двома  пiстолетами  наскочили...  Я,  було,  подумав,  край   пановi
ротмiстру...
     "Край, край..." -- буркотiв капрал.-- От запроторять  вас за пiвроку на
пiвденний кордон, тодi побачимо, хто без тями втiкатиме...
     Коли вони  вийшли зi  складу, Максим  спитав  якомога поштивiше (старий
Пандi полюбляв поштивiсть):
     Добродiю  Пандi,  чому  у  цих  виродкiв такi  болi?  Та  ще й  у  всiх
одночасно. Як це так?
     Вiд страху,-- вiдповiв Пандi й для  бiльшої ваги стишив голос: --
Виродки, розумiєш?  Читати тобi потрiбно  бiльше,  Маку.  Є така
брошура: "Виродки, хто вони i звiдки". Прочитай, а то як був  ти дурнем, так
ним  i  залишишся.  На  однiй  хоробростi  далеко  не поїдеш...--  Вiн
помовчав.--  От  ми  хвилюємося,  наприклад,  злостимося, скажiмо,  чи
перелякались --  у  нас нiчого, хiба що  спiтнiємо чи,  скажiмо, жижки
затремтять.  А в них органiзм ненормальний,  звироднiлий. Злоститься  вiн на
когось чи, примiром, перепудився, чи взагалi -^ у нього вiдразу  сильнi болi
в головi й у  всьому тiлi. До  непритомностi. Зрозумiв? За такою особливiстю
ми їх впiзнаємо i, звiсна  рiч, затримуємо... беремо...  А
гарнi в тебе рукавички, якраз на мене. Як гадаєш?
     Затiснi  вони  менi,  добродiю  Пандi,--  пожалiвся  Максим.--  Давайте
мiнятися: ви оцi вiзьмiть, а менi свої дайте, розношенi.
     Пандi  був дуже  задоволений.  I  Максим  був  дуже  задоволений.
Зненацька вiн згадав Фанка, як той карлючився у машинi,  качався вiд болю...
i  як  його забрали патрульнi  легiонери.  Але  що  могло настрахати  Фанка?
I на кого вiн мiг так злоститися? Адже вiн не хвилювався, спокiйно вiв
авто,  насвистував,  дуже йому чогось  хотiлося... Певне, курити. Втiм,  вiн
обернувся,  завважив патрульну машину... Чи це було вже  потому?.. Так,  вiн
дуже поспiшав, а  фургон  заступав  шлях... Може, вiн  розiзлився?.. "Та нi,
чого я  вигадую? Мало якi напади бувають  у  людей...  А  затримали  його за
аварiю. Цiкаво, проте, куди вiн мене вiз i хто вiн такий? Фанка варто було б
розшукати..."
     Вiн  надраяв  чоботи, дав  собi повний  лад  перед  великим  дзеркалом,
почепив на  шию автомат, знову глянув у дзеркало,  i в  цю  мить Гай наказав
шикуватися.
     Гай прискiпливо всiх обдивився,  перевiрив знання обов'язкiв i  побiг у
ротну канцелярiю доповiсти.  Поки його не  було, легiонери зiграли у "мило",
було розказано три iсторiї з вояцького життя, яких  Максим не зрозумiв
через незнання деяких  специфiчних  висловiв; потiм до Максима  причепилися,
щоб вiн розповiв, звiдкiля вiн такий здоровезний -- це зробилося вже звичним
жартом  у секцiї,-- й ублагали його скачати в рурочку пару монеток  на
згадку. Вiдтак iз канцелярiї вийшов ротмiстр Чачу у супроводi Гая. Вiн
також  прискiпливо   всiх  оглянув,  пiдiйшов,  сказав  Гаю:  "Веди  секцiю,
капрале", i секцiя попрямувала до штабу.
     У штабi ротмiстр наказав дiйсному рядовому Пандi i кандидатовi Симу йти
за ним, а Гай забрав решту. Вони зайшли до невеличкої кiмнати з щiльно
позапинаними   вiкнами,  пропахченої  димом  паличок  для  палiння.  У
дальньому   кiнцi  стояв   величезний  порожнiй  стiл,  кругом   столу  були
розставленi  триногi  стiльцi,  а на  стiнi  висiла  потьмянiла картина,  що
зображала старовинну  битву:  конi,  щетинястi  панцирi  з  дранки,  оголенi
пилкоподiбнi  мечi i цiлий лiс списiв,  схожих на вила. За  десять крокiв од
столу i правiше дверей Максим завважив залiзне дiрчасте сидiння. Єдина
нiжка пiд сидiнням була пригвинчена до пiдлоги здоровецькими болтами.
     -- Стати по мiсцях! -- скомандував ротмiстр, пройшов наперед i сiв бiля
столу.
     Пандi турботливо поставив  Максима праворуч i позаду залiзного сидiння,
сам  став  лiворуч i  пошепки  наказав  "струнко". I  вони  з Максимом
завмерли.  Ротмiстр сидiв,  закинувши  ногу на ногу, попихкував сигаретою  i
байдуже роздивлявся легiонерiв.  Вiн був пiдкреслено байдужий, проте  Максим
виразно вiдчував, що ротмiстр якнайуважнiше стежить за ним, i тiльки за ним.
     Потому за спиною Пандi розчинилися дверi.  Пандi вмить зробив два кроки
вперед, крок вправо i поворот налiво.
     Максим також  шарпнувся  було,  але  втямив, що  вiн не  заступає
дороги i його це не  стосується,  а  тому  просто щосили вирячив  очi.
Усе-таки було в цiй дорослiй грi щось заразливе, незважаючи на примiтивнiсть
її та  очевидну  недоречнiсть у  зв'язку з бiдуванням населеного
острова.
     -- Струнко! -- гаркнув Пандi.
     Ротмiстр пiдвiвся, загасив  сигарету  у попiльничцi i  легким клацанням
пiдборiв  привiтав бригадира, якогось  незнайомця у цивiльному i  бригадного
ад'ютанта  з  товстою текою  пiд пахвою, котрi прямували  до столу. Бригадир
всiвся за  стiл  посерединi,  обличчя  у нього було  кисле, невдоволене; вiн
застромив палець  пiд гаптований  комiр, вiдтягнув його i  покрутив головою.
Цивiльний миршавенький  маленький чоловiчок,  кепсько  поголений,  з  млявим
жовтуватим личком, нечутно пересуваючись, сiв поруч.
     Бригадний  ад'ютант,  не сiдаючи,  розкрив  теку  i  заходився  гортати
папери, передаючи деякi бригадировi.
     Пандi  пристояв  трохи  мовби  у нерiшучостi,  потiм такими  ж  чiткими
пересуваннями повернувся на мiсце. За столом неголосно розмовляли. "Ти будеш
сьогоднi у зiбраннi, Чачу?" --  запитав бригадир. "У мене справи",-- озвався
ротмiстр, закурюючи нову сигарету. "Даремно. Сьогоднi  там диспут".-- "Пiзно
спохопилися.  Я вже висловився з  цього  приводу".-- "Не найкращим  чином,--
м'яко зауважив ротмiстровi цивiльний.-- Крiм того,  змiнюються обставини  --
змiнюються думки".-- "У нас  у  Легiонi це  не так",-- сухо сказав ротмiстр.
"Справдi, панове,-- вередливим голосом проказав бригадир.-- Давайте усе-таки
зустрiнемося  сьогоднi  у  зiбраннi..."  --  "Я  чув,   свiжi  озернi  гриби
привезли",--  не  припиняючи  порпання  у  паперах,  повiдомив ад'ютант.  "У
власному  соку, ротмiстреНу?"  --  пiдтримав його  цивiльний. "Нi, панове,--
сказав ротмiстр.-- У мене одна  думка, i я вже висловив її. А що
стосується  озерних грибiв..."  Вiн додав  iще  щось  незрозумiле, вся
компанiя розреготалася, а ротмiстр Чачу iз вдоволеним виглядом вiдкинувся на
бильце  стiльця. Потiм  ад'ютант  облишив порпатися  у паперах, нахилився до
бригадира i щось шепнув йому. Бригадир покивав.
     Ад'ютант сiв i вимовив, звертаючись начебто до залiзного сидiння:
     -- Ноле Ренаду.
     Пандi штовхнув дверi, висунувся i голосно повторив У коридор:
     -- Ноле Ренаду!
     У коридорi  почувся рух, i до кiмнати  зайшов лiтнiй, гарно  вдягнутий,
одначе  якийсь  пом'ятий  i  розпатланий  чоловiк.  Ноги   у   нього   трохи
заплiталися.  Пандi  взяв його  за лiкоть  i посадив  на сидiння.  Хряпнули,
зачиняючись, дверi. Чолов'яга голосно  вiдкашлявся, вперся руками в колiна i
гордо звiв голову.
     -- Та-ак...-- протягнув бригадир, роздивляючись папери,
     i раптом заджеркотiв скоромовкою: -- Ноле Ренаду, п'ят
     десят шiсть рокiв, домовласник, член магiстратури... Та-ак...
     Член клубу "Ветеран"... (Цивiльний позiхнув, затуляючи
     рота рукою, витягнув з кишенi барвистий журнал, поклав
     собi на колiна i заходився гортати.) Затриманий тодi-то
     там-то... пiд час обшуку вилучено... та-ак... Що ви робили
     в будинку номер вiсiм на вулицi Сурмачiв?
     Я власник  цього будинку,-- з  гiднiстю  сказав Ренаду.-- Я радився  зi
своїм управителем.
     Документи перевiрено? -- звернувся бригадир до ад'ютанта.
     Так точно. Все гаразд.
     Та-ак,--   сказав  бригадир.--  Скажiть,   пане  Ренаду,  вам  знайомий
хто-небудь iз заарештованих?
     Нi,--  сказав  Ренаду.  Вiн  енергiйно похитав головою.-- Яким чином?..
Утiм, прiзвище одного з них... Кет-шеф...  По-моєму, у мене  в будинку
живе один  якийсь  Кетшеф... А  втiм, не  пам'ятаю. Можливо, я  помиляюсь, а
може, не в  цьому моєму будинку. У мене є ще два будинки, один з
них...


     Пробачте,-- перебив його цивiльний, не вiдриваючись од журналу.-- А про
що розмовляли в камерi решта заарештованих, ви не звернули уваги?
     Е-е-е...-- протягнув Ренаду.-- Мушу признатися... У вас там... е-е-е...
вошi... Отож ми в основному про них... Хтось шептався у кутку, та менi було,
признатися, не до того... Я волiв мати справу з вошами, хе-хе!..
     Природно,--  погодився бригадир.--  Ну  що ж,  ми не вибачаємося,
пане  Ренаду.  Ось вашi  документи, ви вiльнi...  Начальник  конвою!  -- вiн
пiдвищив голос.
     Пандi прочинив дверi i гукнув:
     Начальник конвою, до бригадира!
     Нi  про якi вибачення не  може бути й мови,-- поважно сказав  Ренаду.--
Винен тiльки я,  я сам... I  навiть не я, а триклята спадковiсть... Ви
дозволите?  --  звернувся  вiн  до  Максима, вказуючи  на  стiл,  де  лежали
документи.
     -- Сидiти,-- неголосно мовив Пандi.
     Зайшов Гай. Бригадир передав йому  документи, наказав  повернути пановi
Ренаду вилучене майно, i пана Ренаду було вiдпущено.
     Раше Мусаї,-- сказав ад'ютант залiзному сидiнню.
     Раше Мусаї,-- повторив Пандi у розчиненi  дверi. Раше Мусаї
виявився худим, геть замученим чолов'ягою
     у потрiпаному домашньому халатi i в одному  черевику. Ледве вiн сiв, як
бригадир, налившись кров'ю, загорлав: "Переховуєшся,  мерзотнику!"  --
на  що Раше Мусаї заходився багатослiвно й плутано пояснювати,  що вiн
зовсiм не переховується, що у нього  хвора дружина i троє дiтей,
що у  нього  за квартиру  не  сплачено,  що  його вже  двiчi  затримували  i
вiдпускали, що працює вiн  на фабрицi меблярем, що нi в чому не винен.
I Максим уже чекав, що  його випустять, але бригадир зненацька встав i
оголосив,  що Раше Мусаї, сорока  двох рокiв, одружений, що  має
два затримання,  засуджується, згiдно з  законом про  профiлактику, на
сiм рокiв. Близько хвилини Раше  Мусаї  усвiдомлював цей вирок, вiдтак
розiгралася  жахлива сцена. Нещасний  мебляр  плакав,  недоладно благав  про
помилування,  намагався падати на  колiна  i продовжував кричати i  плакати,
поки Пандi витягував  його  в коридор.  I Максим знову зловив  на собi
погляд ротмiстра Чачу.
     -- Кивi Попшу,-- сказав ад'ютант.
     У дверi  вштовхнули  плечистого хлопця з обличчям,  спотвореним  якоюсь
нашкiрною  хворобою. Хлопець виявився квартирним злодiєм-рецидивiстом,
був  спiйманий на  мiсцi  злочину i  тримався  нахабно-запобiгливо.  Вiн  то
починав  благати  панiв  начальникiв  не  заподiювати  йому  жорстокої
смертi,  то  зненацька iстерично  хiхiкав,  сипав  дотепами  i  заходжувався
розповiдати  iсторiї  зi  свого  життя,  якi   геть  усi  без  винятку
починалися однаково:  "Заходжу я  в  один  будинок..." Вiн  нiкому  не давав
говорити. Бригадир пiсля кiлькох марних спроб поставити запитання вiдкинувся
на бильце  стiльця й обурено подивився  у праву руч та у лiву руч вiд  себе.
Ротмiстр Чачу сказав рiвним голосом:
     -- Кандидате Сим, заткни йому пельку.
     Максим не знав, як затикають пельку, тому вiн просто взяв Кивi Попшу за
плече i трусонув. У Кивi Попшу клацнули щелепи, вiн прикусив язика i замовк.
Тодi  цивiльний,  який  давно вже з  цiкавiстю  спостерiгав  заарештованого,
мовив:
     -- Цього я вiзьму. Знадобиться.
     -- Чудово! -- сказав бригадир i наказав вiдправити Кивi
     Попшу назад у камеру.
     Коли хлопця вивели, ад'ютант сказав:
     Оце й усе смiття. Тепер пiде група.
     Починайте з керiвника,-- порадив цивiльний.-- Як там його -- Кетшеф?
     Ад'ютант зазирнув у папери i сказав залiзному сидiнню:
     -- Гел Кетшеф.
     Завели  знайомого -- чоловiка в бiлому халатi. Чоловiк був у наручниках
i тому  тримав руки перед себе, неприродно витягнувши їх.  Очi у нього
були червонi, обличчя набрякло. Вiн сiв  i почав  дивитися на картину поверх
голови бригадира.
     Ваше iм'я Гел Кетшеф? -- спитав бригадир.
     Так.
     Зубний лiкар?
     Був.
     У яких стосунках перебуваєте з зубним лiкарем
     Гоббi?
     Купив у нього практику.
     Чому ж не практикуєте?
     Продав кабiнет.
     Чому?
     Скрутне становище,-- сказав Кетшеф.
     У яких стосунках перебуваєте з Ордi Тадер?
     Вона моя дружина.
     Дiти є?
     Був. Син.
     Де вiн?
     Не знаю.
     Чим займалися пiд час вiйни?
     Воював.
     Чому вирiшили зайнятися антидержавною дiяльнiстю?
     Бо в свiтовiй iсторiї не було огиднiшої  держави,--  сказав
Кетшеф.--  Бо любив свою дружину  i своє дитя. Бо ви  вбили моїх
друзiв i розбестили мiй народ. Бо завжди ненавидiв вас. Вистачить?
     -- Вистачить,-- спокiйно сказав бригадир.-- Вистачить
     з гаком. Скажiть нам краще, скiльки вам платять хонтiйцi?
     Чи вам платить Пандея?
     Чоловiк у бiлому халатi розсмiявся. Моторошний це  був смiх, так мiг би
смiятися мертвяк.
     Кiнчайте цю комедiю, бригадире,-- сказав вiн.-- Навiщо це вам?
     Ви керiвник групи?
     Так. Був.


     Кого ви можете назвати з членiв органiзацiї?
     Нiкого.
     Ви впевненi? -- спитав раптом цивiльний.
     Так.
     Рiч у тiм, Кетшефе,-- м'яко сказав цивiльний,-- що
     ви  перебуваєте у вкрай  тяжкому  становищi. Ми  знаємо про
вашу  групу все. Ми  навiть знаємо дещо про зв'язки вашої групи.
Ви  повиннi розумiти, що  цю  iнфмацiю ми одержали вiд якоїсь особи, i
тепер тiльки  вiд вас залежить, яке  iм'я буде  у цiєї  особи --
Кетшеф чи яке-небудь iнше...
     Кетшеф мовчав, похиливши голову.
     -- Ви! -- каркнув ротмiстр Чачу.-- Ви, колишнiй бойо
     вий офiцер! Ви розумiєте, що вам пропонують? Не життя,
     масаракш! Честь!
     Кетшеф знову  розсмiявся,  закашлявся,  але  нiчого  не  сказав. Максим
вiдчував, що ця людина нiчого не боїться. Нi смертi, нi безчестя. Вона
уже  все  пережила.  Вона  уже  вважає  себе  мертвою i зганьбленою...
Бригадир здвигнув плечима, пiдвiвся й оголосив,  що  Гел Кетшеф,  п'ятдесяти
рокiв,  одружений,  зубний лiкар, засуджується  на пiдставi закону про
охорону  громадського здоров'я до страти. Термiн виконання  вироку  -- сорок
вiсiм годин.  Вирок  може  бути  змiнений  у  разi  згоди  засудженого  дати
свiдчення.
     Коли Кетшефа вивели,  бригадир  з незадоволенням сказав цивiльному: "Не
розумiю тебе. Як  на мене, вiн  розмовляв доволi охоче. Типовий базiка -- за
вашою ж класифiкацiєю. Не розумiю..." Цивiльний засмiявся: "Саме тому,
друже, ти командуєш бригадою, а я... а я --  у себе".--  "Все  одно,--
ображено  сказав бригадир.-- Керiвник групи... схильний пофiлософствувати...
Не розумiю".-- "Друже,-- сказав цивiльний.-- Ти бачив коли-небудь небiжчика,
який фiлософствує?"  -- "Ет, дурницi..." -- "А все-таки?" -- "Може, ти
бачив?"  --  спитав  бригадир. "Атож,  щойно,-- сказав Цивiльний ваговито.--
I зауваж,  не  вперше... Я живий, вiн мертвий -- про що  нам говорити?
Так,  здається, у  Верблi-бена?.."  Ротмiстр Чачу  зненацька пiдвiвся,
пiдiйшов  упритул  до  Максима  i просичав  йому  в обличчя знизу вгору: "Як
стоїш, кандидате? Куди дивишся? Стр-рунко!  Очi перед себе! Не  бiгати
очима!"  Кiлька  секунд вiн, голосно дихаючи, роздивлявся Максима --  зiницi
його   знавiснiло  звужувалися  i   розширювалися,--  вiдтак  повернувся  на
своє мiсце i закурив.
     -- Так,-- сказав ад'ютант.-- Залишилися: Ордi Тадер,
     Мемо Грамену i ще двоє, цi вiдмовилися назвати себе.


     От з них i почнемо,-- запропонував цивiльний.
     Номер сiмдесят три тринадцять,-- сказав ад'ютант.
     Номер сiмдесят три тринадцять зайшов i сiв  на табуретку. Вiн також був
у наручниках, хоча одна рука у нього була штучна, сухий, жилавий чолов'яга з
хворобливо товстими губами, що порозпухали вiд прокусiв.
     Ваше iм'я? -- спитав бригадир.
     Яке? -- весело спитав однорукий.
     Максим навiть здригнувся: вiн був переконаний, що однорукий мовчатиме.
     У вас їх багато? Тодi назвiть справжнє.
     Справжнє моє iм'я -- номер сiмдесят три тринадцять.
     Та-ак... Що ви робили у квартирi Кетшефа?
     Лежав  непритомний. До вашого  вiдома,  я  це дуже добре  вмiю. Хочете,
покажу?
     Не  клопочiться,--  сказав  цивiльний. Вiн  був  дуже  злий.--  Вам  ще
придасться це вмiння.
     Однорукий зненацька зареготав.  Вiн смiявся гучно, дзвiнко, як молодий,
i Максим  з жахом  збагнув, що вiн смiється щиро. Люди за столом, нiби
скам'янiвши, мовчки слухали цей смiх.
     Масаракш!  -- сказав нарештi однорукий, утираючи  сльози плечем.-- Ну й
погроза!.. Втiм, ви ще  молода людина... Вашу  роботу потрiбно виконувати по
змозi сухо, казенно --  за грошi. Це справляє на пiдслiдного величезне
враження. Жахливо,  коли тебе катує не ворог, а чиновник. Ви погляньте
на   мою   лiву   руку.   Менi   її   вiдпиляли   фахiвцi   його
iмператорської величностi  в три прийоми,  i кожен акт супроводжувався
великим листуванням... Кати виконували тяжку, невдячну роботу, їм було
нудно,  вони пиляли мою  руку  i лаяли злиденнi  оклади.  I  менi було
страшно. Тiльки величезним зусиллям  волi я втримався тодi вiд базiкання.  А
зараз... Я  ж бачу, як ви мене ненавидите. Ви -- мене, а я --  вас.  Чудово!
Але  ви мене ненавидите менше двадцяти рокiв, а я вас  -- понад тридцять. Ви
тодi ще пiшки пiд стiл ходили i мучили кiшок, молодий чоловiче...
     А-а,--  сказав  цивiльний.--  Стара  ворона.  Я  гадав,  вас  уже  всiх
перебили.
     I не сподiвайтесь,-- заперечив  однорукий.-- Слiд  усе-таки бодай
щось тямити в свiтi, де ви живете... А то й розмовляти з вами нема про що...
     По-моєму,   достатньо,--   сказав   бригадир,    звертаючись   до
цивiльного.
     Той  швидко написав  щось  на  журналi  i  дав  бригадировi  прочитати.
Бригадир вельми здивувався, потарабаним пальцями по пiдборiддю i  з сумнiвом
зиркнув  на цивiльного. Цивiльний усмiхнувся.  Тодi бригадир стенув плечима,
подумав i звернувся до ротмiстра:
     Свiдок Чачу, як поводився обвинувачений пiд час арешту?
     Валявся на пiдлозi,-- похмуро вiдповiв ротмiстр.
     Тобто  опору  вiн не  чинив...  Та-ак...--  Бригадир ще трохи  подумав,
пiдвiвся i  оголосив вирок: --  Обвинувачений номер сiмдесят  три тринадцять
засуджується на смерть, термiн виконання вироку не визначається,
аж  до  виконання  вироку  обвинувачений  мусить  перебувати у  засланнi  як
виховуваний.
     На  обличчi ротмiстра  Чачу  проступив  презирливий подив, а однорукий,
коли  його виводили, тихенько  смiявся i стрiпував головою, наче приказував:
"Оце так!"
     Потому був уведений номер сiмдесят три чотирнадцять.  Це  був той самий
чоловiк, який з криком корчився на пiдлозi.  Вiн був сповнений страху, однак
тримався виклично. Прямо з  порога вiн  вигукнув, що  вiдповiдати не  буде i
полегкостi  не бажає.  Вiн  справдi  мовчав i  не  вiдповiв  на  жодне
запитання, навiть  на запитання цивiльного: чи немає  скарг  на погане
поводження? Скiнчилося тим, що бригадир  глянув на цивiльного  i  запитально
гмукнув.  Цивiльний кивнув i сказав: "Еге  ж, до  мене".  Вiн здавався  дуже
вдоволеним.
     Потiм бригадир перебрав решту паперiв i сказав:
     -- Ходiмте, панове, поїмо... Неможливо...
     Суд  вийшов,  а  Максимовi  й  Пандi дозволили  стояти  "вiльно".  Коли
ротмiстр також залишив камеру, Пандi обурено сказав:
     -- Бачив гадiв? Гiршi вiд змiй, їй-богу. Адже головне
     що? Якби у них не болiли голови, ну як би ти дiзнався, що
     вони виродки? Подумати страшно, що б тодi було...
     Максим промовчав. Говорити йому не хотiлося. Картина свiту, яка ще добу
тому здавалася такою  логiчною  й чiткою, зараз розмилася, втратила  обриси.
Втiм, Пандi не потребував реплiк. Вiн стягнув, щоб не забруднити, рукавички,
витягнув з кишенi  пакетик  зi  смаженими  горiшками,  пригостив  Максима  i
заходився розповiдати,  як вiн не терпить  цей пост. По-перше,  страшно було
заразитися  вiд  виродкiв.  По-друге,  декотрi   з   них,  на  зразок  цього
однорукого, поводилися  ну до того нахабно, що сил немає, так хотiлося
дати по  шиї. Одного  разу  вiн отако  терпiв-терпiв, а потiм i дав --
мало в кандидати не розжалували. Спасибi ротмiст-
     ру,  вiдстояв. Засадив лише  на  двадцять  дiб  та  ще  сорок  дiб  без
звiльнення...
     Максим  гриз горiшки, вдавав, що слухає, i  мовчав. "Ненависть,--
думав вiн.--  Тi ненавидять  цих,  цi ненавидять  тих. За що? Найогиднiша  з
держав...  Чому? Звiдки вiн  це  взяв?.. Розбестили народ... Як?  Що це може
означати?.. I  цей  цивiльний...  Не  може  бути, щоб  вiн натякав  на
тортури.  Це  ж було  давно, за середньовiччя... Втiм,  фашизм. Так. Гiтлер.
Освенцiм. Расова теорiя, геноцид. Свiтове  панування. Гай -- фашист? I
Рада?  Нi,  не схоже...  Пан ротмiстр?  Гм... Добре  було б  збагнути,  який
iснує зв'язок мiж хворою головою i  пристрастю до непокори владi. Чому
систему ПБЗ  прагнуть зруйнувати тiльки виродки? I до того ж навiть не
всi виродки?"
     -- Добродiю Пандi,-- сказав вiн,-- а хонтiйцi -- це все
     виродки, ви не чули?
     Пандi глибоко замислився.
     Як  тобi...  розумiєш...--  мовив нарештi,-- Ми  в основному щодо
виродкiв  як мiських,  так  i диких,  якi  в лiсах. А  що там у  Хонтi,  чи,
скажiмо,  ще десь,--  цього, певно,  армiйцiв навчають. Головне, що ти мусиш
знати, то це те, що хонтiйцi -- лютi зовнiшнi вороги нашої держави. До
вiйни вони нам пiдкорялися, а тепер злiсно помщаються... От i все. Зрозумiв?
     Бiльш-менш,-- сказав  Максим,  i Пандi негайно учинив  йому  догану:  в
Легiонi  так  не вiдповiдають,  в Легiонi вiдповiдають  "так точно" або  "аж
нiяк", а "бiльш-менш" -- вираз цивiльний, це  капраловiй сестричцi можеш так
вiдповiдати, а тут служба, тут так не можна...
     Мабуть,  вiн ще  довго розпатякував би, тема була  вдячна, близька його
серцю,  i слухач був  уважний, поштивий,  але в  цю  мить  повернулися  пани
офiцери. Пандi  затнувся  на  пiвсловi,  прошепотiв  "струнко"  i, виконавши
належнi  еволюцiї  мiж  столом i  залiзною табуреткою, завмер.  Максим
також завмер.
     Пани офiцери були  в чудовому настрої. Ротмiстр Чачу голосно  i з
погордою розповiдав, як у дев'яносто шостому  вони лiпили сире  тiсто просто
на  розпечену   броню   i  пальчики^  облизували.   Бригадир   i   цивiльний
заперечували, що  бойовий дух бойовим духом, одначе кухня  Бойового  Легiону
мусить бути на висотi, i чим менше  консервiв, тим краще. Ад'ютант зненацька
зажмурив очi i заходився цитувати напам'ять якусь куховарську  книгу, i  всi
замовкли  i досить  довго слухали його з дивним  замилуванням  на  обличчях.
Потiм ад'ютант захлинувся i закашлявся, а бригадир зiтхнув i сказав:
     Авжеж... А проте слiд кiнчати.
     Ад'ютант, усе ще  кашляючи, розкрив теку,  попорпався в паперах i мовив
здушеним голосом:
     Ордi Тадер.
     I  зайшла  жiнка,  така  ж бiла i майже прозора, як i вчора, нiби
вона  усе  ще  була  непритомна:  одначе,   коли  Пандi,  за  звичаєм,
простягнув руку, щоб узяти її  за лiкоть i посадити, вона рвучко
вiдсторонилася од нього, як вiд гадини,  i Максимовi здалося,  що вона зараз
вдарить. Вона  не вдарила, у неї  були скутi руки, вона тiльки виразно
проказала:
     Не чiпай, негiднику! -- обминула Пандi й сiла.
     Бригадир поставив перед нею звичайнi запитання. Вона
     не вiдповiдала. Цивiльний нагадав  їй про дитину, про чоловiка, i
йому  вона також не вiдповiла.  Вона  сидiла випроставшись; Максим  не бачив
її  лиця,  бачив лише  напружену,  худу  шию пiд  розкуйовдженим
свiтлим волоссям. Потiм вона раптом сказала спокiйним низьким голосом:
     Ви всi жахливi мерзотники. Вбивцi. Ви всi помрете.
     Ти, бригадире, я тебе не знаю, я тебе бачу вперше i
     востаннє. Ти помреш поганою смертю. Не вiд моєї руки,
на
     жаль, але дуже, дуже поганою смертю. I ти, кривавий
     покидьку. Двох таких, як ти, я порiшила сама. Я зараз
     убила б тебе, я до тебе добралася б, якби не цi негiдники
     у мене за спиною...-- Вона перевела подих.-- I ти, чорно
     пикий, гарматне м'ясо, ти ще потрапиш до наших рук. Але
     ти помреш просто. Гел схибив, але я знаю людей, якi не
     схиблять...
     Вони  не  перебивали  її, вони  уважно слухали. Можна  було
подумати,  що  вони  ладнi слухати її  годинами, а  вона  раптом
встала i  ступнула до столу, проте Пандi спiймав  її за  плече i
швиргонув  назад  на  сидiння.  Тодi вона  плюнула щосили, одначе  плювок не
долетiв до  столу,  i вона  вмить  обважнiла  i заплакала. Якийсь  час  вони
дивилися, як  вона плаче. Вiдтак бригадир пiдвiвся  i засудив її
до  страти  протягом  сорока восьми  годин, i Пандi взяв  її  за
лiкоть  i  вишпурнув  за  дверi,  а цивiльний мiцно потер руки, осмiхнувся i
сказав:  "Це удача.  Чудове  прикриття". А бригадир  вiдповiв  йому:  "Дякуй
ротмiстровi". А ротмiстр Чачу сказав лише: "Язики",-- i всi замовкли.
     Потiм ад'ютант викликав Мемо Грамену, i з цим зовсiм уже не панькалися.
Це був чоловiк, який стрiляв у коридо-
     рi. З ним  усе було зрозумiло: пiд час арешту вiн учинив збройний опiр,
i  його  нi про що не запитували.  Вiн сидiв опасистий,  згорблений, i  поки
бригадир читав йому  смертний вирок, нiби байдуже дивився в стелю, колисаючи
лiвою рукою  праву, вивихнутi  пальцi якої  були обгорнутi  ганчiркою.
Максимовi привидiлися в  ньому якийсь протиприродний спокiй,  якась дiловита
впевненiсть,  холодна байдужiсть  до того, що вiдбувається, але вiн не
зумiв розiбратися у своїх вiдчуттях...
     Грамену ще  не  встигли вивести,  а ад'ютант  уже  з полегкiстю складав
папери в теку, бригадир розпочав з цивiльним розмову про порядок  чинування,
а ротмiстр  Чачу пiдiйшов до Пандi  й Максима i наказав їм iти. В його
прозорих очах Максим виразно завважив глум i  погрозу,  але не схотiв думати
про це. З  якоюсь вiдчуженою  допитливiстю i спiвчуттям вiн думав  про того,
кому доведеться вбити жiнку. Це було жахливо, це було  неможливо, але комусь
доведеться зробити це протягом найближчих сорока восьми годин.






     Гай  перевдягнувся  у  пiжаму, почепив  мундир  у шафу  й обернувся  до
Максима.  Кандидат  Сим  сидiв  на  своєму  диванчику,  що  його  Рада
поставила у вiльному  кутку; один  чобiт вiн  стягнув  i тримав у руцi, а за
другий ще не брався. Очi  його були втупленi у  стiну, рот  трохи вiдкритий.
Гай пiдкрався  збоку i ляснув  його по носi. I, як завше, схибив  -- в
останню мить Мак вiдсмикнув голову.
     -- Над чим замислився? -- грайливо спитав Гай.-- Жу
     ришся, що Ради немає? 'Тут тобi, братчику, не пощастило,
     у неї сьогоднi денна змiна.
     Мак мляво усмiхнувся i взявся за другий чобiт.
     Чому -- немає? -- сказав вiн неуважно.-- Ти мене  не обдуриш...--
Вiн знову завмер.-- Гаю,-- сказав вiн,-- ти завжди говорив, що вони працюють
за грошi...
     Хто? Виродки?
     Так. Ти  про це  часто говорив -- i менi,  i хлопцям...  Платнi  агенти
хонтiйцiв... I ротмiстр
     повсякчас про це
     чить, щодня одне  й  те  саме... -  Як  же  iнакше?  -- сказав Гай. Вiн
вирiшив,  що  Мак  знову  затiває  розмову  про  одноманiтнiсть.--  Ти
усе-таки  химерник, Маку. Звiдкiля у  нас можуть з'явитися якiсь новi слова,
якщо все залишається по-старому? Виродки як були виродками, так ними i
лишились.  Як вони одержували грошi  вiд ворога,  так  i  одержують.  Торiк,
наприклад,  заскочили одну компанiю  за  мiстом  -- у них  цiлий  пiдвал був
набитий грошовими мiшками. Звiдкiля у  чесної людини можуть бути  такi
грошi? Вони не промисловцi, не банкiри...
     Мак  акуратно  поставив  чоботи  бiля  стiни,   пiдвiвся  i   заходився
розстiбати комбiнезон.
     Гаю,--  сказав  вiн,-- у тебе  буває так, що  говорять  тобi  про
людину  одне, а ти дивишся  на цю  людину i вiдчуваєш:  не може  цього
бути. Помилка. Плутанина.
     Бувало,-- сказав Гай i спохмурнiв.-- Але якщо ти про виродкiв...
     Так, саме про них. Я сьогоднi на них дивився.  Це  люди як люди, рiзнi,
хорошi й поганi, смiливцi  й страхополохи, i зовсiм не звiрi, як  я гадав...
I як ви всi вважаєте... Зажди,  не перебивай. I не знаю я,
завдають  вони шкоди, чи не завдають, тобто, здається, завдають, але я
не вiрю, що вони купленi.
     Як це не вiриш?  -- сказав Гай i спохмурнiв ще дужче.-- Ну, припустiмо,
менi ти  можеш  не  вiрити, я людина маленька.  Ну,  а  пановi ротмiстру?  А
бригадировi?
     Максим скинув  комбiнезон, пiдiйшов до  вiкна  i  задивився на  вулицю,
притулившись лобом до шибки i тримаючись обома руками за раму.
     А якщо вони помиляються? -- мовив вiн нарештi.
     Помиляються...--  з  ваганням  повторив  Гай,  дивлячись  йому  у  голу
спину.-- Хто помиляється? Пан бригадир? От дивак...
     Ну, нехай,-- сказав Мак, обертаючись.-- Ми не про нього зараз говоримо.
Ми говоримо  про  виродкiв.  Ось  ти, наприклад...  Адже ти  помреш за  свою
справу?
     Помру,-- сказав Гай.-- I ти помреш.
     ПравильноПомремо. Але ж за справу помремо -- не за пайку легiонерську i
не за грошi. Дайте менi навiть тисячу мiльйонiв ваших папiрцiв, не погоджусь
я заради цього йти на смерть!.. Невже ти погодишся?
     Нi,  звичайно,--  сказав  Гай.  "Химерник  цей  Мак,  завжди  що-небудь
вигадає..."


     Ну?
     Що -- ну?
     Ну як же! -- сказав Мак нетерпляче.-- Ти за грошi
     не згоден помирати. Я за грошi не згоден помирати. А виродки, виходить,
згоднi. Що за нiсенiтниця!
     Так  то виродки! -- сказав  Гай  проникливо.--  На те  вони й  виродки!
їм грошi дорожчi  за все, у  них немає  нiчого святого. їм
нiчого  не  вартує  дитину  задушити  --  бували  такi  випадки...  Ти
зрозумiй: якщо людина намагається знищити систему ПБЗ, що це може бути
за людина? Це ж байдужий убивця!
     Не знаю, не знаю,-- сказав Мак.-- От їх сьогоднi допитували. Якби
вони  назвали спiльникiв, могли б залишитися живими, вiдбулися б каторгою...
А вони не назвали! Отже, спiльники їм дорожчi, нiж грошi? Дорожчi, нiж
життя?
     Це ще невiдомо,--  заперечив Гай.-- Згiдно з законом усi вони засудженi
на смерть, без усякого суду, ти ж бачив, як їх судять.
     Вiн  дивився  на  Мака  i   помiчав,  що  друг   його  вагається,
розгублений.  Добре  у  нього  серце,  зелений  iще,  не  розумiє,  що
жорстокiсть до ворога неминуча. Торохнути б  кулаком  по столу та цитькнути,
щоб мовчав, не базiкав марно, не молов би дурниць, а слухав старших, поки не
навчився розбиратися сам. Але ж Мак не бовдур який-небудь неос-вiчений, йому
треба лише пояснити як слiд, i вiн зрозумiє...
     Нi!  -- вперто  сказав  Мак.--  Ненавидiти за  грошi неможливо.  А вони
ненавидять...  Так ненавидять  нас, я навiть  не  знав,  що  люди можуть так
ненавидiти. Ти їх ненавидиш менше, нiж вони  тебе. I  от я хотiв
би знати: за вiщо?
     Ось послухай,--  сказав  Гай.-- Я  тобi  ще раз поясню. По-перше,  вони
виродки.  Вони  взагалi ненавидять усiх нормальних людей. Вони  вiд  природи
злобливi, як  щури.  А  потiм,  ми  їм заважаємо! Вони хотiли  б
зробити  свою  справу, одержати грошенята  i  жити  собi в  розкошах.  А  ми
їм кажемо: стоп! Руки за голову! Що ж вони, любити нас повиннi за це?
     Якщо вони усi  злобливi, як  щури, чому ж тодi цей... домовласник... не
злобливий? Чому його вiдпустили, якщо всi вони пiдкупленi?
     Гай засмiявся.
     Домовласник -- боягуз. Таких також вистачає. Нена
     видять нас, але бояться. Таким вигiднiше жити з нами
     в дружбi... А потiм, вiн домовласник, заможна людина,
     його так просто не пiдкупиш. Це тобi не зубний лiкар...
     Смiшний ти, Маку, як дитина! Адже люди не бувають
     однаковими, i виродки також не бувають однаковими...


     Це я вже знаю,--  нетерпляче обiрвав його  Мак.-- Але  от, до речi, про
зубного  лiкаря. Те, що вiн  непiдкупний,  за це я головою ручусь. Я не можу
тобi це довести, я це вiдчуваю. Це дуже смiлива i хороша людина...
     Виродок!
     Гаразд. Це смiливий i  гарний виродок. Я бачив його бiблiотеку. Це дуже
обiзнана   людина.  Вiн  знає  в  тисячу  разiв  бiльше,  нiж  ти  або
ротмiстр...  Чому  вiн проти нас? Якщо все  так, як ти  кажеш,  чому  вiн не
знає цього --  освiчена,  культурна людина? Чому вiн  на порозi смертi
каже нам в обличчя, що вiн за народ i проти нас?
     Освiчений виродок  -- це виродок у квадратi,-- сказав Гай  повчально.--
Як виродок вiн нас  ненавидить. А освiта  допомагає йому цю  ненависть
обгрунтувати i поширити.  Освiта -- це, голубе, також не завжди добро. Це як
автомат -- дивлячись у чиїх руках...
     Освiта -- завжди добро,-- сказав Мак.
     А от i нi. Я визнав би за краще, щоб хонтiйцi усi були неосвiченi. Тодi
б  ми  принаймнi могли  жити як люди, а не  ждати  повсякчасно  смертельного
удару. Ми б їх швиденько приборкали.
     Авжеж,-- сказав Мак з незрозумiлою  iнтонацiєю.-- Приборкувати ми
вмiємо. Жорстокостi нам не позичати.
     I знов ти, як дитина. Ми б i радi умовляннями обiйтися, i дешевше
це було б, i  кровопролиття уникли б. А що  накажеш? Коли  їх  нiяк не
переумиш...
     Отже, вони переконанi? -- перебив його  Мак.-- Отже, переконанi? А якщо
обiзнана  людина  переконана, що має рацiю, то до чого тут  хонтiйськi
грошi...
     Гаю  набридло. Вiн хотiв  уже, як  до  крайнього  засобу, звернутися до
Кодексу Творцiв i покiнчити з цiєю нескiнченною безглуздою суперечкою,
але Мак перебив сам себе, махнув рукою i гукнув:
     -- РадоГодi спати! Легiонери зголоднiли i нудяться за
     жiночим товариством!
     На величезний подив Гая, з-за ширми почувся голос Ради:
     А я давно не  сплю. Ви тут розкричалися, панове легiонери,  нiби в себе
на плацу.
     Ти чому вдома? -- гаркнув Гай.
     Рада, запинаючи халатик, вийшла з-за ширми.
     -- Мене звiльнили,-- повiдомила вона.-- Матiнка Тей
     закрила свiй заклад, спадщину одержала i збирається в
     село. Але вона мене вже рекомендувала у гарне мiсце...
     Маку,  чому  у  тебе все порозкидано?  Прибери до  шафи. Хлопчики,  я ж
просила  вас не заходити до  кiмнати у чоботах! Де твої чоботи, Гаю?..
Застеляйте стiл, зараз будемо обiдати...  Маку, ти схуд. Що вони там з тобою
роблять?
     -- Давай, давай! -- сказав Гай.-- Неси обiд...
     Вона показала  йому язик  i вийшла. Гай  зиркнув на  Мака.  Мак дивився
їй услiд зi своїм звичним лагiдним виразом.
     Що, гарна дiвчинка?  -- спитав Гай i злякався:  обличчя Мака  зненацька
скам'янiло.-- Ти чого?
     Слухай,-- сказав Мак.-- Усе можна. Навiть катувати, напевне, можна. Вам
виднiше.   Але   жiнок   розстрiлювати...  жiнок  катувати...--  Вiн  ухопив
свої чоботи i рушив з кiмнати.
     Гай  крякнув,  енергiйно  почухав  обома руками  потилицю  i  заходився
накривати  до столу. Вiд усiєї цiєї розмови у  нього
залишився  неприємний осад.  Якась роздвоєнiсть. Звiсно, Мак iще
зелений i несьогосвiтнiй.  Але якось знову у нього  все дивовижно  зiйшлося.
Логiк  вiн, от що, логiк чудовий. Ну от зараз -- адже казна-що молов, але як
у нього все логiчно вибудувалося!  Гай змушений був визнати, що, якби  не ця
розмова,  сам  вiн навряд чи дiстався б  до напрочуд простої, по сутi,
думки: головне у виродках те, що  вони виродки. Забери у них цю властивiсть,
i всi iншi звинувачення проти них обертаються на дурницi. Так, усе зводиться
до того, що вони виродки i ненавидять  усе нормальне. Цього досить,  i можна
обiйтися без  хонтiйсько-го  золота... А  хонтiйцi  що  -- також,  виходить,
виродки? Цього нам  не говорили.  А якщо вони  не виродки, тодi нашi виродки
повиннi їх ненавидiти, як i нас... Ет,  масаракш! Хай вона западеться,
ця логiка!..
     Коли Мак повернувся, Гай накинувся на нього:
     Звiдки ти знав, що Рада вдома?
     Ну як -- звiдки? Це й так було зрозумiло...
     А якщо тобi було зрозумiло, то чому ти мене  не попередив? I чому
ти,  масаракш,  розпускаєш  язика  при  стороннiх?  Тридцять  три рази
масаракш...
     Мак i собi розiзлився:
     Це  хто тут  стороннiй,  масаракш?  Рада?  Та  ви всi  зi  своїми
ротмiстрами для мене бiльше стороннi, анiж Рада!
     Масаракш! Що у статутi сказано про службову таємницю?
     Масаракш i масаракш! Чого ти до  мене причепився? Я ж не знав, що ти не
знаєш, що вона вдома! Я гадав, ти мене розiгруєш! I потiм,
про якi такi службовi таємницi ми тут говорили?
     Все, що стосується служби...
     Провалiться  ви  зi своєю службою,  яку потрiбно приховувати  вiд
рiдної сестри! I, взагалi,  вiд кого б  то  не  було,  масаракш!
Порозводили секрети в кожному кутку, повернутись нiде, рота не розкрити!
     I ти ж  на мене  ще й кричиш! Я тебе,  дурня,  вчу, а ти  на мене
кричиш!..
     Проте  Мак уже перестав  злитися. Вiн зненацька миттєво  опинився
поруч. Гай  не встиг  поворухнутися -- дужi руки здавили йому боки,  кiмната
завертiлася перед  очима, i стеля стрiмко насунулася.  Гай здушено  ахнув, а
Мак, обачливо несучи його над головою у  витягнутих руках, пiдiйшов до вiкна
i сказав:
     Ну, куди тебе подiти з твоїми таємницями? Хочеш за вiкно?
     Що за безглуздi жарти, масаракш! --  закричав Гай, судомливо розмахуючи
руками в пошуках опори.
     Не хочеш за вiкно? Ну гаразд, залишайся...
     Гая пiднесли до ширми  i  вивалили  на лiжко  Ради.  Вiн сiв,  поправив
пiдсмикнуту пiжаму i пробурчав:
     Звiр здоровезний...
     Вiн також уже не сердився.  Та й нi на  кого було сердитися, хiба що на
виродкiв...
     Вони  почали накривати до столу. Потiм прийшла Рада з каструлею супу, а
за  нею  дядечко  Каан  зi  своєю заповiтною фляжкою, котра  тiльки  й
рятувала  його,  як  вiн  запевняв,  вiд застуди  та  iнших старечих хророб.
Повсiдалися, заходилися коло  супу.  Дядечко  вихилив чарку,  втягнув  носом
повiтря i  почав  розповiдати  про свого  ворога, колегу Шапшу,  який  знову
написав  статтю  про  призначення  такої-то  кiстки  у  такої-то
древньої  ящiрки, причому  вся  стаття  була  побудована  на  глупотi,
нiчого, крiм глупоти, не мiстила у собi ^розрахована була на глупакiв...
     У  дядечка Каана всi були  глупаки. Колеги по кафедрi -- глупаки,  однi
стараннi, iншi  зледащiлi.  Асистенти --  бевзi вiд народження, що  їм
мiсце  у  горах випасати  худобу,  та й  то, вiдверто кажучи,  невiдомо,  чи
впораються. Що ж стосується студентiв, то молодь  нинi, взагалi, мовби
пiдмiнили, а в студенти до всього  йде найдобiрнiша  глупота, яку  дбайливий
пiдприємець не пiдпустив  до верстатiв, а  тямущий командир вiдмовився
прийняти у солдати. Отож доля науки про викопнi тварини наперед визначена...
Гай не
     дуже за  цим  шкодував,  бог з ними,  викопними,  не  до  них тепер,  i
взагалi, незрозумiло, навiщо  i  кому  ця  наука може коли-небудь придатися.
Однак Рада дядечка дуже  любила  i  завжди жахалася разом iз ним  з  приводу
глупоти   колеги  Шапшу   i  сумувала,  що   унiверситетське  начальство  не
видiляє коштiв, необхiдних для експедицiй...
     Сьогоднi,  утiм, розмова зайшла про iнше. Рада, яка, масаракш, усе-таки
все чула у себе за ширмою, запитала раптом дядька, чим виродки вiдрiзняються
од  звичайних  людей. Гай  грiзно  блимнув на  Мака i запропонував  Радi  не
псувати  рiдним i близьким апетит, а читати краще лiтературу.  Проте дядечко
повiдомив,  що  ця  лiтература  написана для  найдурнiших  з  дурнiв;  що  у
Департаментi громадської освiти вважають, нiбито усi такi ж невiгласи,
як вони самi; що питання про виродкiв зовсiм не таке просте i зовсiм не таке
дрiб'язкове,  як  його  намагаються  зобразити  для  створення  певної
громадської думки, i  що  або ми будемо тут як культурнi люди,  або як
нашi  хвацькi,  проте -- на жаль! --  малоосвiченi офiцери  в  казармах. Мак
запропонував  для рiзноманiтностi побути як  культурнi люди. Дядечко вихилив
ще чарку i почав  викладати вiдому нинi в наукових колах теорiю про  те,  що
виродки  є не  що  iнше,  як новий  бiологiчний вид,  який з'явився на
обличчi Свiту внаслiдок радiоактивного опромiнення.
     Виродки  безсумнiвно  небезпечнi,--  говорив  дядечко,   звiвши  догори
палець.--  Але  вони значно  небезпечнiшi,  анiж ти думаєш, Гаю.  Вони
борються  за мiсце в цьому свiтi, за iснування свого виду, i ця  боротьба не
залежить нi вiд  яких соцiальних  умов, а  скiнчиться вона лише  тодi,  коли
зiйде  з  арени  бiологiчної  iсторiї або  остання  людина,  або
останнiй  виродок-мутант.  Хонтiйське  золото  --   нiсенiтниця!  --  горлав
розшалiлий професор.-- Диверсiї проти системи ПБЗ -- дурниця! Дивiться
за Блакитну  Змiю, панове!  За Блакинту Змiю! Ось  звiдки  насувається
справжня    небезпека.   Ось   звiдки,   розмножившись,    вирушать   колони
людиноподiбних страховиськ, щоб розчавити нас i обернути на нiщо! Ти слiпак,
Гаю. I  командири  твої слiпаки!  Врятувати цивiлiзацiю! Не один
якийсь народ, не просто матерiв i дiтей наших, а все людство гамузом!..
     Гай  розiзлився  i сказав, що долi людства його хвилюють мало. Вiн у цю
кабiнетну  маячню  не  вiрить. I  коли  б  йому  сказали,  що  є
можливiсть нацькувати диких виродкiв на Хонтi, обминувши  нашу країну,
вiн би цьому все життя присвятив.  Професор знов нiби  здурiв i знов обiзвав
його  слiпим  слiпаком.  Вiн  сказав,  що  Вогненоснi  Творцi  -- достеменнi
страдники: їм доводиться вести  воiстину нерiвну  боротьбу, якщо  вони
мають лише таких жалюгiдних, слiпих виконавцiв, як Гай. Гай вирiшив з ним не
сперечатися.  Дядечко  нiчого  не тямив  у  полiтицi i сам був  певною мiрою
викопною  твариною.   Мак  спробував  утрутитися  i  почав  розповiдати  про
однорукого   виродка,   одначе   Гай   цим   намiрам   розголосити  службову
таємницю поклав край i загадав Радi другу страву. Маковi ж вiн наказав
увiмкнути телевiзор.
     -- Занадто багато розмов сьогоднi,-- сказав вiн.-- Дай
     те трохи вiдпочити солдатовi, який прибув у звiльнення...
     Проте уява його була збуджена, по телевiзору показували щось безглузде,
i Гай, не втримавшись, заходився розповiдати про диких виродкiв. Вiн про них
дещо знав -- слава богу, три роки воював  з ними, а не вiдсиджувався в тилу,
як деякi фiлософи... Рада образилася за старого i обiзвала Гая хвальком, але
дядечко i  Мак чомусь стали на його бiк i почали просити, щоб вiн розповiдав
далi. Гай  виголосив, що  не  вимовить бiльше  жодного слова. По-перше,  вiн
справдi був  трохи  ображений,  а по-друге,  покопавшись  у  пам'ятi, вiн не
спромiгся  знайти там нiчого, що спростувало б вигадки старого пияка. Вiдтак
його  осяяло  --   вiн  згадав,  що  розповiдав  одного  разу  старшина  сто
чотирнадцятої  групи  смертникiв Зеф, i  з  задоволенням  повiдомив цю
теорiю дядечковi.  Руда пика  Зеф говорив, що виродки тому  виявляють дедалi
сильнiшу активнiсть,  що на  них самих наступає радiоактивна пустеля i
подiтися цим бiдолахам нiкуди, опрiч як спробувати  з боєм пробитися у
райони, не ураженi радiоактивнiстю.
     -- Хто це тобi розповiв? -- спитав дядько з презирст
     вом.-- Якому дерев'яному глупаковi могла втелющитися
     в голову настiльки примiтивна думка?
     Гай зиркнув на нього iз зловтiхою i ваговито вiдповiв:
     Такої  думки тримається  такий  собi Аллу  Зеф, великий наш
медик-психiатр.
     Де це  ти з ним зустрiчався? -- ще  презирливiше поцiкавився дядечко.--
Чи не на ротнiй кухнi?
     Гай згарячу хотiв було сказати, де вiн з ним зустрiчався,  але прикусив
язика, надав своєму обличчю  поважного вигляду i з пiдкресленою увагою
почав слухати телевiзiйного диктора, який повiдомляв прогноз погоди.
     I тут до розмови, масаракш, знов утрутився Мак.
     -- Я готовий визнати,-- сповiстив вiн,-- у цих чудовись-
     ках  на  пiвднi  нову  породу  людей,  але  що  спiльного  мiж  ними  i
домовласником  Ренаду,  наприклад?  Ренаду  також вважається виродком,
проте вiн безсумнiвно  належить не до  нової, а, вiдверто скажемо,  до
дуже старої породи людей...
     Гай  про це нiколи не  думав, i  тому дуже зрадiв, що вiдповiдати на це
запитання  кинувся дядечко. Обiзвавши Мака крислатим пнем, дядечко заходився
пояснювати, що прихованi виродки, вони ж виродки мiськi, є не що iнше,
як вцiлiлi у боротьбi за iснування рештки нового виду, що його майже дощенту
знищили у наших центральних районах ще в колисцi... Вiн ще пам'ятає цi
жахи:  їх  убивали  в момент  народження,  iнодi разом  з  матерями...
Вцiлiли тiльки тi, у кого  новi видовi ознаки нiчим  зовнi не виявляються...
Дядько Каан  дмухнув п'яту чарчину, розiйшовся  i  розвинув  перед слухачами
чiткий  план  поголовного  тотального  медичного обстеження  населення, яким
неминуче  доведеться зайнятися  рано чи  пiзно,  i  краще рано,  нiж  пiзно.
I жодного винятку! Жодного потурання! Бур'ян слiд виполювати нещадно.
     На  цьому  обiд  скiнчився. Рада  заходилася  мити  посуд,  дядько,  не
дочекавшись  жодного  заперечення, переможно всiх оглянув, закупорив флягу i
понiс  її до себе,  промимривши, що  йде писати  вiдповiдь цьому
глупаковi  Шапшу. При  цьому  вiн навiщось  прихопив з  собою i  чарку.  Гай
подивився йому услiд --  на ветхий його пiджачок, на  старi, полатанi штани,
на штопанi  шкарпетки i стоптанi  черевики  --  i пожалiв  старого. Проклята
вiйна! Ранiше  дядьковi  належала  уся ця квартира,  у нього  була прислуга,
дружина, був син, був розкiшний посуд, купа грошей, навiть маєток десь
був, а тепер --  запорошений, напханий книжками кабiнет, вiн же спальня, вiн
же все iнше,  приношений  одяг,  самотнiсть, непам'ять... Так.  Вiн  посунув
єдине крiсло до  телевiзора, випростався  i сонно  задивився на екран.
Мак деякий час сидiв  поруч, вiдтак блискавично i нечутно,  як вiн один умiв
це робити,  зник i виявився  вже в iншому  кутку.  Вiн  порився в невеличкiй
бiблiотецi  Гая,  вибрав якийсь пiдручник  i заходився гортати його  стоячи,
прихилившись  плечем до  одежної  шафи.  Рада прибрала зi столу,  сiла
поруч з Гаєм i почала в'язати, зрiдка  позиркуючи  на екран. У кiмнатi
запанували спокiй, мир, вдоволенiсть. Гай задрiмав.
     Йому  приснилося казна-що:  нiби вiн  спiймав двох виродкiв  у  якомусь
залiзному тунелi, заповзявся допитувати їх i раптом виявив, що  один з
виродкiв  -- Мак, а другий  виродок,  лагiдно i тепло усмiхаючись,  говорить
Гаю:  "Ти завжди помилявся, твоє мiсце  з  нами, а ротмiстр --  просто
професiйний вбивця, без усякого патрiотизму,  без справжньої вiрностi,
йому просто  подобається  вбивати,  як  тобi  подобається суп  з
креветок..." I Гай зненацька  вiдчув  задушливий сумнiв, вiдчув, що от
зараз  зрозумiє  усе до  кiнця,  ще секунда -- i не залишиться  бiльше
жодного  запитання. Цей  незвичний стан  був настiльки  болiсний,  що  серце
зупинилося, i вiн прокинувся.
     Мак i Рада стиха гомонiли про якiсь дурницi -- про морськi купання, про
пiсок,  про  мушлi...  Вiн їх  не слухав. Йому раптом спало  на думку:
невже  вiн  здатний  на  якiсь  сумнiви, вагання, на  невпевненiсть?  Але  ж
сумнiвався вiн увi снi...  Чи означає це, що вiн i наяву в такiй самiй
ситуацiї  засумнiвався б? Певний час вiн намагався  в  усiх подробицях
пригадати  свiй  сон,  проте  сон  вислизав,  як  мокре  мило з мокрих  рук,
розпливався  i   врештi-решт   зробився  геть  неправдоподiбним,   i  Гай  з
полегшенням подумав,  що все це дурницi. I  коли  Рада, завваживши, що
вiн  не  спить,  запитала, що,  на його  думку, краще -- море чи  рiка,  вiн
вiдповiв по-солдатськи, у стилi старого Дога: "Краще всього добра лазня".
     По  телевiзору показували "вiзерунки".  Було  тоскно.  Гай запропонував
випити пива.  Рада пiшла на кухню i принесла  з холодильника  двi пляшки. За
пивом  гомонiли  про те,  про  се,  i якось мимохiдь з'ясувалося,  що Мак за
останнiх  пiвгодини  опанував  пiдручник  з  геополiтики.  Рада  прийшла   в
захоплення. Гай не  повiрив. Вiн сказав, що  за  цей час  можна  перегорнути
пiдручник, можливо,  навiть  прочитати,  однак лише механiчно,  без  усякого
розумiння.  Мак зажадав iспиту. Гай зажадав  пiдручника. Побилися об заклад:
той, хто програє, зобов'язаний буде пiти до дядечка Каана i повiдомить
йому,  що  колега Шапшу  -- розумна  людина  i чудовий  вчений.  Гай розкрив
пiдручник навмання, знайшов у кiнцi роздiлу  контрольнi запитання i  спитав:
"У  чому полягає  моральне  благородство  експансiї  нашої
держави  на пiвнiч?" Мак  вiдповiв своїми словами, але дуже близько до
тексту i додав, що, на його думку, моральне благородство тут нi до чого, уся
справа, як вiн  розумiє, в агресивностi режимiв Хонтi та Пандеї.
Гай почухав обома руками потилицю, лизнув палець, перегорнув кiлька сторiнок
i спитав: "Який середнiй врожай зернових у пiвнiчно-захiдних райо-
     нах?"  Мак  розсмiявся й сказав, що даних про  пiвнiчно-захiднi  райони
немає. Спiймати його  не вдалося; дуже зрадiла Рада показала Гаю язик.
"А  який питомий демографiчний тиск у гирлi  Блакитної Змiї?" --
спитав Гай. Мак назвав цифру,  назвав похибку i  негайно додав,  що  поняття
демографiчного тиску видається йому непевним. Принаймнi йому невтямки,
навiщо  воно   запроваджено.  Гай  заходився   було   йому   пояснювати,  що
демографiчний  тиск є  мiра  агресивностi,  але втрутилася  Рада. Вона
сказала, що  Гай  крутить  i  хоче  ухилитися  вiд  продовження  iспиту,  бо
розумiє, що справи його кепськi.
     Гаю  страшенно  не хотiлося йти до дядька Каана, i  вiн,  щоб затягнути
час, затiяв  суперечку. Мак деякий  час слухав, а вiдтак  раптом нi сiло  нi
впало сказав, що Радi не  можна  нi  в  якому  разi  знову йти в офiцiантки;
їй  треба  вчитися,--  сказав вiн.  Гай  порадiв  з  перемiни  теми  i
закричав, що  вiн уже тисячу разiв говорив їй те саме i вже пропонував
їй  поклопотатися  щодо  прийняття  в  жiночий корпус  Легiону,  де  з
неї  зроблять по-справжньому корисну людину. Однак нової розмови
не вийшло. Мак лише похитав головою, а  Рада, як i  ранiше, вiдгукнулася про
жiночий корпус у вкрай нешанобливих виразах.
     Гай не  став сперечатися. Вiн  залишив пiдручник, полiз до шафи, дiстав
гiтару i  почав її  настроювати. Рада  i  Максим миттю вiдсунули
убiк стiл i встали одне перед одним, готовi станцювати "так-так, нi-нi". Гай
зiграв їм "так-так, нi-нi" з пiдстуком та передзвоном. Вiн дивився, як
вони танцюють, i думав,  що пара пiдiбралася чудова, от тiльки жити нiде,  i
якщо вони поберуться, то доведеться  йому остаточно  перебратися до казарми.
Ну що ж, чимало капралiв живе в казармах... Втiм, з поведiнки Мака не видно,
щоб вiн зiбрався  одружуватися. Вiн ставиться до Ради швидше як до товариша,
тiльки нiжнiше й шанобливiше, а Рада, схоже, утьопалася. Ич, як очi блищать!
Та  i як не утьопатися в  такого хлопця! Навiть мадам Го, адже стара вiдьма,
понад шiстдесят, а туди ж  --  коли  Мак  iде коридором, то  вона  вiдчинить
дверi,  вистромить  свiй череп i усмiхається. А втiм, дiдько його зна,
Мака увесь будинок любить, i хлопцi його люблять, от тiльки пан ротмiстр  до
нього дивно  ставиться...  проте  i  вiн не заперечує,  що хлопчина --
вогонь.
     Пара   натанцювалась   до   упаду.   Мак   вiдiбрав   у   Гая   гiтару,
перестроїв  її  на  свiй  дивний  лад i заходився  спiвати
чудернацькi  свої  гiрськi   пiснi.  Тисяча   пiсень,  i  жодної
знайомої. I кожного разу що-небудь  нове. I от  що  дивно:
жодного зрозумiлого  слова,  а слухаєш  -- i  то плакати  хочеться, то
смiєшся  без  упину...  Деякi  пiснi  Рада  вже  запам'ятала  i  тепер
пробувала  пiдспiвувати. Особливо до вподоби їй була смiшна пiсня (Мак
переклав)  про  дiвчину, яка сидить  на горi i чекає  свого дружка,  а
дружок нiяк не може до неї дiстатися -- то одне йому заважає, то
друге...  За  гiтарою та спiвами  вони  не почули  дзвiнка в параднi  дверi.
Пролунав стукiт, i до кiмнати увалився вiстовець пана ротмiстра Чачу.
     -- Пане капрал, дозвольте звернутися! -- гаркнув вiн,
     косуючи на Раду.
     Мак облишив грати. Гай сказав:
     Звертайтесь.
     Пан  ротмiстр  наказали  вам  i  кандидату  Симу  термiново  прибути  в
канцелярiю роти. Машина внизу.
     Гай пiдхопився.
     -- Iдiть,-- сказав вiн.-- Почекайте в машинi, ми зараз
     спустимось. Вдягайся, хутко,-- сказав вiн Максимовi.
     Рада  взяла   гiтару  на  руки,  як  дитину,   i  встала  бiля   вiкна,
одвернувшись.
     Гай i Мак поспiшливо вдягалися.
     Як гадаєш -- навiщо? -- спитав Мак.
     Звiдкiля менi знати? -- пробурчав Гай.-- Може, учбова тривога буде...
     Не подобається менi це,-- сказав Мак.
     Гай  зиркнув  на нього i  про  всяк  випадок увiмкнув  радiо.  По радiо
передавали щоденнi "пустi розмови поважних жiнок".
     Вони вдягнулися, затягнули паски, i Гай сказав:
     Радо, ну, ми пiшли.
     Iдiть,-- сказала Рада не обертаючись.
     Ходiмо, Маку,-- сказав Гай, насуваючи берет.
     Зателефонуйте,--  сказала  Рада.--  Якщо затримаєтесь,  неодмiнно
зателефонуйте...-- Вона так i не обернулася.
     Вiстовець   послужливо   розчинив   перед  Гаєм  дверцята.  Сiли,
поїхали. Схоже, справа була нагальна: шофер гнав, увiмкнувши сирену на
повну  гучнiсть. Гай з деяким жалем подумав, що  от пропав вечiр, рiдкiсний,
хороший  вечiр, затишний, домашнiй, безтурботний.  Але таке життя легiонера.
Зараз  накажуть, ти  вiзьмеш  автомат i стрiлятимеш  -- одразу пiсля  пляшки
пива,  пiсля зручної  пiжами, пiсля пiсеньок пiд  гiтару. Таке  чудове
життя легiонера, краще з усiх можливих. I не потрiбно нам нi подружок,
нi дружин,  i  правильно, що Мак не хоче одружуватися на Радi, хоча й  шкода
сестричку,    звiсно...    Нiчого,   почекає.   Кохає--   то   й
почекає...
     Машина  вихопилася на  плац i  загальмувала  бiля  входу в казарму. Гай
вискочив, збiг по  сходинках. Перед  дверима канцелярiї вiн зупинився,
перевiрив положення  берета,  пряжки, швидко  оглянув  Мака,  застебнув йому
ґудзик на  комiрi -- масаракш,  завжди вiн  у нього розстебнутий! -- i
постукав.
     -- Увiйдiть! -- каркнув знайомий голос.
     Гай  зайшов i доповiв. Пан  ротмiстр Чачу в  сукнянiй накидцi i кашкетi
сидiв за своїм столом. Вiн курив i пив каву; снарядна гiльза перед ним
була заповнена недокурками. Обiч на  столi лежали два автомати. Пан ротмiстр
неквапом пiдвiвся, важко зiперся на стiл обома руками i, втупившись у  Мака,
заговорив:
     -- Кандидате Сим! Ти виявив себе непересiчним бiйцем
     i вiрним бойовим товаришем. Я клопотався перед команди
     ром бригади про дострокове присвоєння тобi звання дiйс
     ного рядового Бойового Легiону. Екзамен вогнем ти витри
     мав цiлком успiшно. Залишається останнiй екзамен -- ек
     замен кров'ю...
     У Гая  радiсно  пiдстрибнуло  серце. Вiн  не ждав, що це  станеться так
швидко. "Молодець ротмiстр! От що значить старий вояк! А я, дурень, втелющив
собi в  голову,  нiби вiн  копає пiд Мака..."  Гай глипнув на Мака,  i
радiсть  його дещо  пригасла. Обличчя  Мака було  абсолютно  дерев'яне,  очi
виряченi, все за статутом, та саме зараз можна було  б не  дотримуватися так
суворо статутних правил.
     -- Я вручаю тобi наказ, кандидате Сим,-- вiв далi пан
     ротмiстр, простягаючи Маковi аркушик паперу.-- Це пер
     ший письмовий наказ, адресований тобi особисто. Сподiва
     юсь, не останнiй. Прочитай i розпишись.
     Мак узяв наказ  i  пробiг його очима.  У Гая знову тенькнуло серце, але
вже  не  вiд  радостi,  а  вiд  якогось  важкого  передчуття.  Обличчя  Мака
залишалося  так само непорушним i все  було начебто гаразд,  проте вiн трохи
загаявся, перше нiж узяв перо  i розписався.  Пан ротмiстр огледiв пiдпис  i
поклав аркушик до планшета.
     -- Капрале Гаал,-- сказав вiн, беручи зi столу запечата
     ний конверт.-- Iди в караульне примiщення i приведи за
     суджених. Вiзьми автомат... Нi, ось цей, скраю.
     Гай узяв конверт, почепив автомат на плече, повернувся
     кругом i
     попрямував до дверей. Вiн ще почув, як пан ротмiстр сказав Маковi:
     -- Нiчого, кандидате, не полошись. Це страшно тiльки першого разу...
     Гай  бiгцем  рушив через плац до  будiвлi бригадної тюрми, вручив
начальниковi  варти  конверт,  розписався  де слiд,  сам  одержав  необхiднi
розписки, i йому  вивели засуджених. Це були нещодавнi  змовники  -- тлустий
дядько,  якому  Мак вивернув  пальцi,  i жiнка. Масаракш,  цього  тiльки  не
вистачало!  Жiнка  --  це  зовсiм зайве...  Це  не  для  Мака...  Вiн  вивiв
заарештованих на плац  i погнав  їх до казарми. Чоловiк плентався нога
за ногу  i все колисав свою руку, а жiнка йшла пряма,  як жердина, засунувши
руки  глибоко  в кишенi жакетки,  i, здавалося, нiчого не бачила i  не чула.
Масаракш, а чому, власне кажучи, не для Мака? Якого дiдька!  Ця баба  така ж
гадина,  як i  чоловiк.  Чому  ми повиннi  надавати  їй  якiсь пiльги?
I  чому  це, масаракш, слiд надавати  якiсь  пiльги кандидатовi  Симу?
Нехай звикає, масаракш i масаракш!..
     Пан ротмiстр i Мак  були уже в машинi. Пан ротмiстр -- за кермом. Мак з
автоматом  межи  колiн  -- на  задньому  сидiннi. Вiн  розчинив  дверцята, i
засудженi залiзли всередину. "На пiдлогу!" -- скомандував Гай. Вони слухняно
сiли  на залiзну пiдлогу, а Гай  -- на сидiння  навпроти Мака. Вiн спробував
зловити його  погляд, але  Мак дивився на засуджених. Нi, вiн дивився на  цю
бабу, котра скорчилася на пiдлозi, обхопивши колiна.
     Пан ротмiстр, не обертаючись, сказав: "Готов?" -- i машина рушила.
     Дорогою не розмовляли. Пан ротмiстр гнав машину на шаленiй швидкостi7--
-  мабуть,  хотiв  усе  закiнчити  до  сутiнок,  та й  чого баритися...  Мак
невiдривно дивився на  жiнку, наче ловив її погляд, а Гай уперто
ловив погляд Мака. Засудженi, хапаючись одне за одного, совалися по пiдлозi;
товстун спробував  було заговорити  з бабою,  але  Гай прикрикнув на  нього.
Машина вихопилася за мiсто, проминула пiвденну заставу й вiдразу звернула на
покинутий  путiвець,  знайомий, дуже  знайомий путiвець, що  вiв до  Рожевих
Печер. Машина  пiдстрибувала  усiма чотирма колесами, триматися було  важко.
Мак  не  бажав зводити очi, а  тут  ще цi напiвнебiжчики щомитi хапалися  за
колiна, рятуючись вiд нещадної  хитавицi. Гай нарештi  не  витримав  i
копнув тлустого гада чоботом  пiд  ребра,  однак це не  допомогло -- той все
одно хапався  i  далi.  Пан  ротмiстр вкотре повернув, рiзко загальмував,  i
машина  повiльно,  обережно  з'їхала  у   кар'єр.  Пан  ротмiстр
заглушив мотор i скомандував: "Виходь!"
     Було  вже  близько вiсiмнадцятої години, у кар'єрi збирався
легкий вечiрнiй  туман, звiтренi камiннi стiни вiдсвiчували  рожевим. Колись
тут видобували мармур. А кому вiн нинi потрiбний, цей мармур?..
     Справа наближалася  до  розв'язки. Мак  i  далi тримався, як  iдеальний
солдат:  жодного зайвого  руху,  обличчя байдужо-дерев'яне,  очi  в  чеканнi
наказу  спрямованi на начальство. Товстун поводився добре, з гiднiстю. З ним
мороки, напевне, не  буде.  А от  баба  пiд  кiнець розклеїлася.  Вона
судомливо стискала кулаки, притискала їх до грудей i знову опускала, i
Гай вирiшив,  що  буде iстерика, проте  волочити її  на руках до
мiсця страти усе-таки, схоже, не доведеться.
     Пан ротмiстр закурив, зиркнув на небо i сказав Маковi:
     Веди їх по  цiй стежинi. Дiйдеш  до  печер  --  сам  побачиш,  де
їх ставити. Коли закiнчиш, обов'язково перевiр i за необхiдностi добий
контрольним пострiлом. Що таке контрольний пострiл, знаєш?
     Так точно,-- проказав Мак дерев'яним голосом.
     Брешеш,  не  знаєш.  Це  --  в голову.  Дiй,  кандидате. Сюди  ти
повернешся уже дiйсним рядовим.
     Жiнка раптом сказала:
     Якщо  помiж  вас  є  бодай одна  людина...  повiдомте  моїй
матерi... Селище Качки, будинок два... Це поряд... її звати...
     Не принижуйся,-- басом сказав товстун.
     її звати Iллi Тадер...
     Не принижуйся,-- повторив товстун, пiдвищивши голос, i пан ротмiстр, не
розмахуючись, ткнув його кулаком в лице. Товстун замовк, схопившись за щоку,
i з ненавистю подивився на пана ротмiстра.
     Дiй, кандидате,-- повторив пан ротмiстр.
     Мак   повернувся  до   засуджених   i  ворухнув  автоматом.   Засудженi
попленталися по стежинi. Жiнка обернулася i ще раз крикнула:
     -- Селище Качки, будинок два, Iллi Тадер!
     Мак,  виставивши  перед себе  автомат, повiльно  крокував за ними.  Пан
ротмiстр розчинив дверцята, боком сiв за кермо, випростав ноги i сказав:
     -- Ну от, чверть години почекаємо.
     -- Так точно, пане ротмiстр,-- машинально вiдповiв Гай.
     Вiн дивився услiд Маковi, дивився доти, поки уся група
     не  зникла  за  рожевим виступом.  "На зворотному шляху необхiдно  буде
купити   пляшку,--  подумав   вiн.--  Нехай   нап'ється.   Кажуть,  це
допомагає".
     Можеш курити, капрале,-- сказав пан ротмiстр.
     Дякую, пане  ротмiстр, я не  курю. Пан  ротмiстр далеко чвиркнув  крiзь
зуби.
     Не боїшся розчаруватися у своєму приятелi?


     Аж нiяк...--  нерiшуче сказав  Гай.-- Хоча, з вашого дозволу, менi дуже
шкода, що йому дiсталася жiнка. Вiн горець, а в них там...
     Вiн такий самий горець, як ми з тобою,-- сказав пан ротмiстр.-- I
справа  тут не  в  жiнках... Утiм,  подивимося.  Чим ви займалися,  коли вас
викликали?
     Спiвали хором, пане ротмiстр.
     I що ж ви спiвали?
     Гiрськi пiснi, пане ротмiстр. Вiн знає дуже багато пiсень.
     Пан  ротмiстр вийшов з  машини  i  став  прогулюватися  взад-вперед  по
стежинi.  Бiльше вiн не розмовляв, а  хвилин  за  десять почав  насвистувати
"Марш".  Гай   чекав  пострiлiв,  але   пострiлiв  не  було,   i  вiн  почав
непокоїтися. Втекти вiд Мака неможливо. Обеззброїти  його --  ще
неможливiше.  Але тодi чому  вiн не  стрiляє? Може, вiн повiв їх
далi звичного мiсця?..  На  звичному  мiсцi занадто  сильно  пахне,  гробарi
закопують неглибоко, а  в Мака надто розвинений  нюх... Вiн через  саму лише
власну гидливiсть зайвих кiлометрiв з п'ять пройти здатний...
     -- Н-ну, так...-- сказав пан ротмiстр, зупиняючись.-- От
     i все, капрале Гаал. Боюсь, що ми не дочекаємося твого
     товаришочка. I боюсь, що тебе сьогоднi востаннє назива
     ють капралом.
     Гай iз зачудуванням глипнув на нього. Пан ротмiстр ошкiрявся.
     -- Ну, чого дивишся? Чого ти витрiщився, як свиня на
     шинку? Твiй приятель накивав п'ятами, дезертирував, вiн
     боягуз i зрадник! Зрозумiло, рядовий Гаале?
     Гай був  приголомшений.  I  не стiльки  словами  пана  ротмiстра,
скiльки його тоном. Пан ротмiстр був у захватi. Пан ротмiстр торжествував. У
пана  ротмiстра  був такий  вигляд,  нiби  вiн виграв  великий  заклад.  Гай
машинально  зиркнув  у  глиб   кар'єру  i  раптом  угледiв  Мака.  Мак
повертався сам, автомат вiн нiс у руцi за ремiнь.
     -- Масаракш! -- прохрипiв пан ротмiстр. Вiн також по
     бачив Мака i отетерiв.
     Бiльше  вони не  розмовляли, вони тiльки  дивилися, як  Мак  неквапливо
наближається до них, легко ступаючи по кам'яних кришках,  дивилися  на
його спокiйне  добре  обличчя з дивними  очима,  i в головi у  Гая  панувало
сум'яття:  пострiлiв усе-таки не  було... Невже  вiн задушив їх...  чи
забив прикладом... вiн, Мак, жiнку? Та нi, пусте... Але ж пострiлiв  таки не
було...
     За п'ять крокiв вiд  них Мак зупинився  i, дивлячись пановi ротмiстру в
обличчя, кинув автомат йому пiд ноги.
     -- Прощавайте, пане ротмiстр,-- сказав вiн.-- Тих не
     щасних я вiдпустив i тепер хочу пiти сам. Ось ваша зброя,
     ось одежа...-- Вiн повернувся до Гая i, розстiбуючи пасок,
     сказав йому: -- Гаю, це нечиста справа. Вони нас обдурили,
     Гаю...
     Вiн стягнув з себе чоботи i комбiнезон, скрутив все у вузол i залишився
таким, яким Гай побачив його  вперше на пiвденному кордонi -- майже голим, у
самих  лише срiблястих  трусах i тепер  навiть  без  взуття. Вiн пiдiйшов до
машини  i  поклав вузол  на  радiатор.  Гай  вжахнувся. Вiн глянув  на  пана
ротмiстра i вжахнувся ще бiльше.
     Пане ротмiстр! -- заволав вiн.-- Не треба! Вiн збожеволiв! Вiн знову...
     Кандидате  Сим!  --  каркнув пан ротмiстр,  тримаючи руку на  кобурi.--
Негайно сiдайте в машину! Ви заарештованi.
     Нi,-- сказав Мак.-- Це вам лише здається. Я вiльний. Я прийшов за
Гаєм. Гаю,  ходiмо! Вони тебе ошукали. Вони  -- бруднi людцi. Ранiше я
сумнiвався, тепер я переконаний. Ходiмо.
     Гай похитав головою. Вiн хотiв щось сказати, щось пояснити, але не було
часу i не було слiв. Пан ротмiстр витягнув пiстолет.
     Кандидате Сим! У машину! -- каркнув вiн.
     Ти йдеш? -- спитав Мак.
     Гай  знову  похитав  головою.  Вiн дивився  на  пiстолет  у  руцi  пана
ротмiстра, i думав тiльки про одне,  i знав тiльки одне:  Мака зараз уб'ють.
I вiн не розумiв, що потрiбно чинити.
     -- Гаразд,-- сказав Мак.-- Я тебе знайду. Я про все
     дiзнаюсь i знайду тебе. Тобi тут не мiсце... Поцiлуй Раду.
     Вiн  повернувся i рушив,  так  само легко ступаючи по  кам'яних кришках
босими  ногами,  як i в чоботах, а  Гай,  тiпаючись  мов  у лихоманцi,  нiмо
дивився на його широку
     трикутну спину i чекав пострiлу i чорної дiрки пiд лiвою
     лопаткою.
     -- Кандидате Сим,-- сказав пан ротмiстр, не пiдвищую
     чи голосу.-- Наказую повернутися. Буду стрiляти.
     Мак зупинився i знову обернувся до нього.
     -- Стрiляти? -- сказав вiн.-- У мене? За що? Втiм, це не
     має значення... Дайте сюди пiстолет.
     Пан ротмiстр, тримаючи пiстолет бiля стегна,, навiв дуло
     на Мака.
     -- Я рахую до трьох,-- сказав вiн.-- Сiдай у машину,
     кандидате. Раз!
     Ану, дайте сюди пiстолет,-- сказав Мак, простягаючи руку i прямуючи  до
пана ротмiстра.
     Два! -- сказав пан ротмiстр.
     Не треба! -- крикнув Гай.
     Пан ротмiстр вистрiлив. Мак був уже близько. Гай бачив, як куля влучила
йому в плече i як вiн сахнувся, нiби налетiв на перепону.
     -- Дурень! -- сказав Мак.-- Дайте сюди зброю, злобли вий дурню!
     Вiн не зупинився, вiн i далi йшов на пана ротмiстра, простягнув руку за
зброєю,  i  з  дiрки у  плечi зненацька цiвкою  вихлюпнула кров. А пан
ротмiстр з дивним, скрипучим звуком позадкував i дуже швидко вистрiлив тричi
пiдряд просто у широкi коричневi  груди. Мака вiдкинуло,  вiн упав на спину,
миттю пiдхопився, знову впав, трохи пiднявся,  i пан ротмiстр, присiвши  вiд
напруження, випустив у нього ще три кулi. Мак перевалився на живiт i застиг.
     У Гая все попливло перед очима,  i вiн  опустився на  пiднiжок  машини.
Ноги його не тримали. У  вухах, його усе ще лунав огидний густий хрускiт,  з
яким  кулi  впиналися  у  тiло   цiєї  дивної  i  безмежно
любої  людини.  Вiдтак  вiн  отямився, проте ще  якийсь  час сидiв, не
ризикуючи звестися на ноги.
     Коричневе тiло Мака лежало  помiж  бiло-рожевого  камiння  i  саме було
нерухоме,  як камiнь. Пан ротмiстр стояв на  попередньому мiсцi  i, тримаючи
пiстолет  напоготовi, курив,  жадiбно  затягуючись.  На Гая вiн не  дивився.
Потiм  вiн докурив до краю, до самих губiв,  обпiкся, вiдкинув  недокурок  i
зробив два кроки у бiк забитого. Але вже другий крок  був дуже короткий. Пан
ротмiстр  Чачу так i не  вiдважився пiдiйти впритул. Вiн  зробив контрольний
пострiл  з десяти крокiв, але схибив.  Гай бачив, як кам'яний  порох приснув
поруч iз головою Мака.
     -- Масаракш,-- просичав пан ротмiстр i заходився засо
вувати пiстолет у кобуру.
     Вiн засовував довго, нiяк не мiг застебнути кобуру, а потiм пiдiйшов до
Гая, узяв його скалiченою  рукою за мундир на грудях, рвучко пiдняв i, шумно
дихаючи в обличчя, проказав, розтягуючи слова, наче п'яний:
     -- Гаразд. Ти залишаєшся капралом. Але в Легiонi тобi
робити нiчого... Напишеш рапорт про переведення в армiю.
     Залазь у машину.







     Супроводжуючий неголосно сказав: "Чекайте тут",-- i  пiшов --  сховався
помiж  кущiв  та за  деревами.  Максим сiв  на пеньок посерединi  галявинки,
засунув  руки глибоко  в  кишенi брезентових штанiв  i став чекати. Лiс  був
старий,   занедбаний,  пiдлiсок  душив  його,   вiд  старезних  зморшкуватих
стовбурiв  тхнуло спорохнявiлою  гнилизною.  Було  сиро. Максим щулився, вiн
вiдчував нудоту, хотiлося посидiти на осоннi, погрiти плече.
     У кущах  неподалiк хтось був,  але Максим не  звертав уваги --  за  ним
стежили  вiд самого селища, i вiн нiчого  не мав проти. Дивно було  б,  якби
вони повiрили йому вiдразу.
     Збоку  на  галявину вийшло дiвчатко у завеликiй  залатанiй кофтинi i  з
кошиком  на руцi. Воно втупилося у Максима  i  так, не  вiдводячи  вiд нього
допитливих оченят,  пройшло мимо, зашпортуючись i  плутаючись в травi. Якесь
звiрятко, схоже на  вивiрку, майнуло серед кущiв, збiгло  на дерево, глянуло
вниз, наполохалося  i  щезло.  Було тихо,  тiльки десь  вiддалеки  стукотiла
нерiвним стукотом машина -- рiзала тростину на озерi.
     Людина  у  кущах  не покидала  свого  мiсця  -- свердлила  спину  лихим
поглядом. Це було неприємно,  але  треба звикати. Вiдтепер завжди буде
так. Населений острiв по-
     встав  проти  нього, стрiляв  у нього,  стежив  за ним, не вiрив  йому.
Максим  задрiмав.  Останнiм часом вiн часто дрiмав  у найнеслушнiшi моменти.
Засинав,  прокидався, знову засинав.  Вiн  не пробував з  цим  боротися: так
хотiв органiзм, а йому виднiше. Це минеться, тiльки не треба опиратися.
     Зашурхотiли  кроки, i  супроводжуючий  сказав:  "Iдiть за  мною".
Максим  пiдвiвся,  не виймаючи  рук iз кишень, i рушив  за ним, дивлячись на
його ноги в м'яких мокрих чоботах. Вони  заглибилися  в лiс i почали ходити,
виписуючи кола та складнi петлi, поступово наближаючись до якогось житла, до
якого вiд  галявинки було зовсiм  близько. Потiм супроводжуючий  вирiшив, що
вiн достатньо заплутав Максима, i подерся навпростець крiзь буревiй, до того
ж, як людина мiська, здiймав забагато шуму i трiскотняви, аж Максим перестав
чути кроки людини, що скрадалася слiдом.
     Коли  буревiй  скiнчився,  Максим   завважив  за  деревами  галявку  та
перехняблений рублений дiм  з позабиваними вiкнами.  Галявка поросла високою
травою, однак Максим бачив, що тут ходили -- зовсiм недавно i  давно. Ходили
обачно, намагаючись щоразу  пiдiйти  до будинку iншим шляхом. Супроводжуючий
розчинив скрипливi дверi, i вони зайшли до темних затхлих сiней. Людина, яка
йшла  слiдом, залишилася  iззовнi.  Супроводжуючий  вiдкинув ляду i  сказав:
"Ходiть сюди, обережнiше..." Вiн погано бачив у темрявi. Максим спустився по
дерев'янiй драбинi.
     У льоху було тепло, сухо, тут були люди; вони сидiли кругом дерев'яного
столу i кумедно  витрiщалися, намагаючись  роздивитися Максима.  Пахло щойно
погашеною свiчкою.  Мабуть,  вони  не хотiли,  щоб  Максим бачив  їхнi
обличчя.  Максим  упiзнав лише  двох: Ордi,  дочку  старої  Iллi
Тадер,  i тлустого Мемо  Грамену,  який сидiв  бiля  самої  драбини  з
кулеметом на колiнах. Нагорi важко загримiла ляда i хтось сказав:
     Хто ви такий? Розкажiть про себе.
     Можна сiсти? -- спитав Максим.
     Так, звiсно. Iдiть сюди, на мiй голос. Наштовхнетесь на лавицю.
     Максим сiв за стiл i обвiв очима сусiдiв. За столом,  крiм  нього, було
четверо.  У темрявi  вони  видавалися сiрими  i  пласкими, як на старовиннiй
фотокартцi. Праворуч сидiла Ордi, а  говорив дебелий широкоплечий чолов'яга,
котрий сидiв навпроти. Вiн був неприємно схожий на ротмiстра Чачу.
     -- Розповiдайте,-- повторив вiн.
     Максим зiтхнув.  Йому  дуже не  хотiлося починати знайомство  з брехнi,
однак робити було нiчого.
     -- Свого минулого я не знаю,-- сказав вiн.-- Кажуть,
     я -- горець. Можливо. Не пам'ятаю... Звати мене Макси
     мом, прiзвище Каммерер. У Легiонi мене звали Мак Сим.
     Пам'ятаю себе з тої митi, коли мене затримали в лiсi бiля
     Блакитної Змiї...
     З  брехнею  було   покiнчено,  i  далi  справа  посувалася  легше.  Вiн
розповiдав,  намагаючись  бути  стислим  i  водночас  не  випустити  те,  що
здавалось йому важливим.
     --  ...Я  вiдвiв  їх  якомога далi  у глиб кар'єру, наказав
їм
     втiкати, а сам неквапом повернувся. Тодi ротмiстр розстрi
     ляв мене. Вночi я прийшов до тями, вибрався з кар'єру
     i невдовзi набрiв на пасовисько. Вдень я ховався в кущах
     i спав, а вночi пiдкрадався до корiв i пив молоко. За кiлька
     днiв менi покращало. Я взяв у пастухiв якесь ганчiр'я,
     дiстався до селища Качки i розшукав там Iллi Тадер. Все
     iнше вам вiдомо.
     Впродовж якогось  часу всi  мовчали.  Потiм чоловiк сiльського виду,  з
довгим волоссям до плечей, сказав:
     Не розумiю, як це вiн не пам'ятає попереднього життя. Як на мене,
так не буває. Нехай ось Лiкар скаже.
     Буває,-- скупо  мовив  Лiкар.  Вiн  був  худокостий,  заморений i
вертiв у руках люльку. Схоже, йому дуже хотiлося курити.
     Чому ви не втекли разом iз засудженими? -- спитав широкоплечий.
     Там  залишався  Гай,-- сказав  Максим.--  Я  мав надiю, що Гай  пiде зi
мною...--  Вiн замовк, пригадуючи  блiде, розгублене обличчя  Гая, i страшнi
очi  ротмiстра,  i гарячi поштовхи в груди  i в живiт, i вiдчуття безсилля й
образи.--  Це, звiсно, було глупство,-- сказав вiн.--  Але тодi я  цього  не
розумiв.
     Ви брали участь в операцiях? -- спитав позаду тлустий Мемо.
     Я вже розповiдав.
     Повторiть!
     Я  брав участь в однiй операцiї, коли були схопленi Кетшеф, Ордi,
ви i ще двоє, вони не назвали себе. В одного з них була штучна рука.
     Як же ви поясните таку квапливiсть вашого ротмiстра? Адже для того, щоб
кандидат дiстав право на випробування кров'ю, вiн мусить спершу взяти участь
щонайменше у трьох операцiях.


     Не знаю. Я знаю тiльки, що вiн  менi не довiряв. Я сам не розумiю, чому
вiн послав мене розстрiлювати...
     А чому вiн, власне, стрiляв у вас?
     По-моєму,
     вiн злякався. Я хотiв одiбрати в нього
     пiстолет...
     Не розумiю,-- сказав чоловiк з  довгим волоссям.-- Ну,  не довiряв  вiн
вам. Ну, для перевiрки послав страчувати...
     Зачекайте,  Лiсник,--  сказав  Мемо.--  Це  все  балачки, пустi  слова.
Лiкарю, на вашому  мiсцi я оглянув би його. Щось я не дуже вiрю в цю iсторiю
з ротмiстром.
     -- Я не можу робити огляд у темрявi,-- роздратовано
     сказав Лiкар.
     -- А ви запалiть свiтло,-- порадив Максим.-- Однаково
     я вас бачу.
     Запало мовчання.
     Як це бачите? -- спитав широкоплечий. Максим стенув плечима.
     Бачу,-- сказав вiн.
     -- Що за нiсенiтниця,-- сказав Мемо.-- Ну, що я зараз
     роблю, якщо ви бачите?
     Максим озирнувся.
     Ви наставили  на  мене -- тобто  це вам здається, що  на  мене, а
насправдi на Лiкаря -- ручного кулемета.  Ви -- Мемо Грамену, я вас знаю. На
правiй щоцi у вас подряпина, ранiше її не було.
     Нокталопiя,--  пробурчав Лiкар.-- Давайте запалювати свiтло. Безглуздя.
Вiн нас бачить,  а  ми його не  бачимо.-- Вiн намацав  перед собою сiрники i
став черкати одного за одним. Вони ламалися.
     Авжеж,-- сказав Мемо.--  Звiсно,  безглуздя.  Звiдсiля  вiн  вийде  або
нашим, або не вийде.
     -- Дозвольте-но,-- Максим простягнув руку, забрав у
     Лiкаря сiрники i запалив свiчку.
     Всi зажмурилися, затуляючи долонею очi. Лiкар негайно
     запалив.
     -- Роздягайтесь,-- сказав вiн, потрiскуючи люлькою.
     Максим стягнув через голову брезентову сорочку. Всi
     втупилися у його груди.  Лiкар вибрався з-за столу, пiдiйшов до Максима
i заходився вертiти ним в рiзнi боки, обмацуючи мiцними холодними  пальцями.
Було тихо. Нараз довговолосий сказав iз якимсь жалем:
     -- Вродливий хлопчик. Син у- мене був... також...
     Йому нiхто не  вiдповiв; вiн тяжко пiдвiвся, понишпорив у кутку, насилу
пiдняв  i  поставив на стiл  чималого оплетеного  глека.  Затим виставив три
кухлi.
     Можна буде по черзi,-- пояснив вiн.-- Якщо хтось  хоче поїсти, то
сир знайдеться. I хлiб...
     Зачекайте,  Лiснику,--  роздратовано  сказав  широкоплечий.-- Вiдсуньте
вашого глека, менi нiчого не видно... Ну що, Лiкарю?
     Лiкар ще раз пройшовся по Максиму холодними пальцями, огорнувся димом i
сiв на своє мiсце.
     -- Налий-но менi, Лiснику,-- сказав вiн.-- Такi обстави
     ни потрiбно запити... Вдягайтесь,-- сказав вiн Максимо
     вi.-- I не усмiхайтесь, як риба-опудало. У мене є до вас
     кiлька запитань.
     Максим вдягнувся. Лiкар вiдсьорбнув з кухля, наморщився i спитав:
     Коли, ви кажете, у вас стрiляли?
     Сорок сiм днiв тому.
     З чого, ви кажете, стрiляли?
     З пiстолета. З армiйського пiстолета.
     Лiкар знову  вiдсьорбнув, знову  наморщився  i проказав, звертаючись до
широкоплечого:
     Я б голову собi  дав вiдрубати, що  в цього молодця  справдi стрiляли з
армiйського  пiстолета, до того ж з дуже малої вiдстанi, але  не сорок
сiм днiв тому,  а принаймнi  сто  сорок сiм... Де кулi? -- спитав вiн раптом
Максима.
     Вони вийшли, i я їх викинув.
     Послухайте, як вас... Маку! Ви брешете! Признайтесь, як вам це зробили?
     Мак покусав губу.
     Я кажу правду.  Ви  просто не знаєте,  як у нас швидко загоюються
рани.  Я не  брешу.-- Вiн помовчав.-- Утiм, мене легко  перевiрити. Розрiжте
менi руку.  Якщо  надрiз  буде  неглибокий,  я  затягну його  за  десять  --
п'ятнадцать хвилин.
     Це правда,-- сказала Ордi. Вона  заговорила вперше за увесь час.-- Це я
бачила сама.  Вiн чистив картоплю  i  порiзав пальця. За  пiвгодини  лишився
тiльки бiлий рубець, а  наступного дня узагалi вже нiчого  не було. Я гадаю,
вiн справдi горець. Гел розповiдав про давню гiрську медицину -- вони вмiють
примовляти рани.
     Ах, гiрська медицина...-- сказав  Лiкар,  знову огортаючись димом.-- Ну
що ж, припустимо. Щоправда, порiзаний палець -- це одне, а сiм куль  впритул
-- це iнше, але  припустимо... Те,  що рани  загоїлися так  швидко, не
найди-вовижнiше. Я хотiв би, щоб менi пояснили iнше. У моло-
     диковi  сiм  дiрок.  I   якщо  цi  дiрки  були  справдi  зробленi
справжнiми пiстолетними кулями, то принаймнi чотири з них  -- кожна зосiбна,
зауважте! -- були смертельнi. Лiсник охнув i молитовно склав руки.
     Якого дiдька?-- сказав широкоплечий.
     Нi вже,  ви менi повiрте,-- сказав Лiкар.-- Куля в серцi, куля в хребтi
i  двi  кулi у печiнцi. Плюс до  цього загальна велика втрата кровi. Плюс до
цього  неминучий  сепсис.  Плюс  до  цього  вiдсутнiсть хоч би яких там було
слiдiв  квалiфiкованого  лiкарського  втручання.  Масаракш,  вистачило  б  i
однiєї кулi в серцi!
     Що ви на це скажете? -- звернувся широкоплечий до
     Максима.
     Вiн помиляється,--  сказав Максим.--  Вiн усе правильно визначив,
але вiн помиляється.  Для  нас цi рани не смертельнi. От якби ротмiстр
влучив менi в  голову... проте  вiн не влучив... Розумiєте, Лiкарю, ви
навiть  уявити собi  не  можете, якi це життєздатнi органи  --  серце,
печiнка...
     Диви-но,-- сказав Лiкар.
     Одне  менi  зрозумiло,--  проказав   широкоплечий.--  Навряд  чи   вони
направили  б до нас таку грубу роботу. Адже їм  вiдомо,  що серед  нас
є лiкарi.
     Запало тривале мовчання. Максим терпляче ждав. "А я б повiрив? -- думав
вiн.--  Я  б, напевне,  повiрив.  Але я,  взагалi,  здається,  занадто
легковiрний  для  цього свiту.  Хоча  вже не такий  легковiрний,  як колись.
Наприклад,   менi   не   подобається   Мемо.   Вiн   чогось   постiйно
боїться. Сидить з кулеметом серед  своїх i чогось боїться.
Дивно. Втiм, вiн, мабуть, боїться мене. Мабуть, вiн  боїться, що
я  вiдберу  у нього кулемет i знову вивихну  йому пальцi. Що ж, можливо, вiн
має  рацiю. Я бiльше  не  дозволю  в себе стрiляти. Це занадто бридко,
коли в тебе стрiляють..."  Вiн  згадав крижану  нiч  у кар'єрi, мертве
мерехтливе  небо,  холодну липучу калюжу,  в якiй  вiн лежав. "Нi, досить. З
мене досить... Тепер краще я буду стрiляти..."
     Я  йому вiрю,--  сказала  раптом  Ордi.-- У нього кiнцi  з  кiнцями  не
сходяться,  але це просто через  те, що  вiн  -- дивна  людина. Таку iсторiю
неможливо вигадати, це було б занадто безглуздо. Якби я йому не вiрила, я б,
почувши  таку  iсторiю,  негайно  його  застрелила.  Вiн  же   навалює
нiсенiтницю на нiсенiтницю.  Можливо, вiн божевiльний.  Це можливо... Але не
провокатор... Я за нього,-- додала вона пiсля короткого мовчання.
     Гаразд, Птахо,--  сказав широкоплечий.-- Помовч поки що... Ви проходили
комiсiю у Департаментi громадського здоров'я? -- спитав вiн Максима.
     Так.
     Вас визнали придатним?
     Звiсно.
     Без обмежень?
     У картцi було написано просто: "Придатний".
     Що ви думаєте про Бойовий Легiон?
     Тепер я  думаю, що  це  безмозка  зброя у чиїхось  руках.  Швидше
всього,  в руках цих горезвiсних Вогненос-них Творцiв. Але я ще  багато чого
не розумiю.
     А що ви думаєте про Вогненосних Творцiв?
     Я  думаю, що це  верхiвка  вiйськової  диктатури.  У засобах вони
неперебiрливi, але якi у них цiлi...-- Максим похитав головою.
     Що ви думаєте про виродкiв?
     Думаю, що термiн невдалий. Думаю,  що  ви -- змовники.  Цiлi вашi також
уявляю доволi невиразно. Одначе менi сподобалися люди, яких я бачив сам. Усi
вони видалися менi чесними i, як би це сказати... свiдомими своїх дiй.
     Так,-- сказав широкоплечий.-- У вас бувають болi?
     У головi? Нi, не буває.
     Навiщо про це запитувати? -- сказав  Лiсник.-- Якби були, вiн би тут не
сидiв.
     От я й хочу зрозумiти, навiщо  вiн тут сидить,-- сказав широкоплечий.--
Навiщо ви прийшли до нас? Ви хочете взяти участь у нашiй боротьбi?
     Максим похитав головою.
     -- Я б так не сказав. Це була б неправда. Я хочу
     розiбратися. Зараз я швидше з вами, нiж з ними, але i про
     вас я знаю дуже мало.
     Всi перезирнулись.
     -- У нас так не заведено, серденько,-- сказав Лiсник.--
     У нас так: або ти наш, i тодi на тобi зброю i йди воювати.
     Або ти, значить, не наш, i тодi, вибач, тодi ми тебе... сам
     розумiєш... куди тебе -- у голову треба, так?
     Знову  запанувало  мовчання.  Лiкар  важко  зiтхнув  i вибив люльку  об
лавицю.
     Рiдкiсний i важкий випадок,-- прорiк  вiн.-- У мене є пропозицiя.
Нехай вiн нас попитає... У вас же є запитання, чи не так, Маку?
     Так, я прийшов запитувати,-- озвався Максим.
     У нього купа  запитань,--  пiдтвердила Ордi, усмiхаючись.--  Вiн матерi
жити не давав запитаннями. Та й до мене чiплявся.
     -- Запитуйте,-- сказав широкоплечий.-- А ви, Лiкарю,
     вiдповiдайте. А ми послухаємо.
     Хто такi Вогненоснi Творцi i чого вони прагнуть? --
     почав Максим.
     Усi заворушилися -- мабуть, цього запитання не чекали.
     -- Вогненоснi Творцi,-- сказав Лiкар,-- це анонiмна
     група найдосвiдченiших iнтриганiв з вiйськових, фiнансис
     тiв та полiтикiв. У них двi мети: одна -- головна, друга --
     основна. Головна -- зберегти владу. Основна -- одержати
     вiд цiєї влади максимум задоволення. Всi вони хабарники,
     сибарити, садисти, i всi вони владолюбцi... Ви задоволенi?
     -- Нi,-- сказав Максим.-- Все це я й так пiдозрював...
     Яка  їхня економiчна програма?  їхня iдеологiя?  їхня
база,
     на кого вони спираються?..
     Усi  знов  перезирнулися. Лiсник  дивився на Максима з широко вiдкритим
ротом.
     -- Економiчна програма...-- сказав Лiкар.-- Ви занадто
     багато вiд нас хочете. Ми не теоретики, ми -- практики.
     Для нас найважливiше те, що вони хочуть нас знищити.
     Власне кажучи, ми боремося за своє життя...-- Вiн захо
     дився роздратовано набивати люльку.
     -- Я не хотiв нiкого образити,-- сказав Максим.-- Я
     просто хочу розiбратися...-- Вiн би з радiстю виклав Лiка
     рю основи теорiї iсторичних послiдовностей, проте йому
     бракувало слiв. I без того йому часом доводилося переходи
     ти на лiнкос.-- Гаразд. Але чого хочете ви? До чого ви
     прагнете, крiм збереження життя? I хто ви?
     Лiкарева люлька шурхотiла й потрiскувала, важкий сморiд поширювався вiд
неї на весь погрiб.
     -- Дайте-но менi,-- сказав раптом Лiсник.-- Дайте я йому скажу...  Менi
дайте...  Ти, друже любесенький, того... Не знаю, як там у вас в  горах, а в
нас тут  люди полюбляють жити. Як це так -- крiм, каже, збереження  життя? А
менi, може, крiм  цього, нiчого й не потрiбно!.. Ти що гадаєш -- цього
мало? Ич,  який  хоробрий знайшовся! Ти поживи-но в погребi, коли у тебе дiм
є, дружина, родина i всi вiд тебе вiдсахнулися... Ти це облиш!
     Почекайте, Лiснику,-- сказав широкоплечий.
     Нi, це  вiн  нехай почекає!  Ич,  який  знайшовся!  Економiю йому
подавай, базу якусь...
     Зажди,  дядьку,-- сказав Лiкар.-- Не гнiвайся. Бачиш,  людина нiчого не
тямить...  Рiч у  тiм,--  сказав  вiн  Максимовi,-- що наш рух  рiзнорiдний.
Якоїсь єдиної полiтичної  програми у нас немає
i, зрештою,  бути не може:  всi ми вбиваємо, тому що вбивають  нас. Це
треба зрозумiти. Ви це зрозумiйте. Усi ми  смертники, шансiв вижити у нас не
багато. I всю полiтику у нас  затуляє, по сутi, бiологiя. Вижити
-- ось головне.  Тут уже не до  бази. Отож якщо  ви  з'явилися з якою-небудь
соцiальною програмою, нiчого у вас не вийде.
     У чому ж рiч? -- спитав Максим.
     Нас вважають виродками. Звiдкiля це  пiшло,  тепер  i не згадаєш.
Але  зараз Вогненосним Творцям  вигiдно  нас цькувати:  це  вiдволiкає
народ  од внутрiшнiх  проблем,  вiд корупцiї фiнансистiв, якi  гребуть
грошi на вiйськових замовленнях та на будiвництвi башт.
     Це вже щось,-- сказав Максим.-- Отже, в основi всього усе ж таки грошi.
Отже, Творцi служать грошам. Кого вони ще прикривають?
     Творцi  нiкому  не служать. Вони  самi -- грошi. Вони  --  все. I
вони,  мiж  iншим, нiщо, бо вони анонiмнi i повсякчас  жеруть один одного...
Йому б з Вепром  погомонiти,-- сказав Лiкар широкоплечому.-- Вони  б знайшли
спiльну мову.


     Гаразд, про Творцiв я поговорю з Вепром. А зараз...
     З Вепром  ви  вже  не  поговорите,-- сказав  Мемо  зi  злiстю.--  Вепра
розстрiляли.
     Це однорукий,-- пояснила Ордi.-- До речi, ви ж мусите знати...
     Я  знаю,-- сказав Максим.-- Але  його  не розстрiляли.  Його заслали на
виховання.
     Не може бути,-- сказав широкоплечий.-- Вепра? Заслали?
     Так,-- сказав Максим.-- Гела Кетшефа  присудили до смертної кари,
Вепра  -- до заслання,  а ще одного,  який не назвав свого iменi,  забрав до
себе цивiльний. Очевидно, у контррозвiдку.
     I знову  всi замовкли.  Лiкар  вiдсьорбнув з кухля.  Широкоплечий
сидiв, зiпершись головою  на  руки.  Лiсник  тужливо  покректував  i жалiсно
дивився  на  Ордi.  Ордi, зцiпивши  зуби, дивилася  в  стiл. Це було горе, i
Максим  шкодував,  що заговорив на цю тему. Це  було справжнє горе,  i
тiльки  Мемо у  кутку не стiльки  тужив, скiльки  боявся...  "Таким не можна
доручати   кулемет,--   мимохiть  подумав   Максим.--   Вiн  нас   тут  усiх
перестрiляє".
     Ну гаразд,-- сказав широкоплечий.-- У вас є ще запитання?
     У мене багато запитань,--  повагом сказав Максим.-- Але я боюсь, що усi
вони тою чи iншою мiрою нетактовнi.
     Що ж, давайте нетактовнi...
     -- Добре, останнє запитання. До чого тут башти ПБЗ?
     Чому вони вам заважають?
     Усi неприємно розсмiялися.
     -- Ото вже дурень,-- сказав Лiсник.-- А туди ж -- базу
     йому подавай...
     -- Це не ПБЗ,-- сказав Лiкар.-- Це наше прокляття.
     Вони винайшли випромiнювання, за допомогою якого ство
     рили поняття про виродка. Бiльшiсть людей -- от i ви,
     наприклад,-- не помiчають цього випромiнювання, буцiмто
     його й немає. А нещасна меншiсть через якiсь особливостi
     свого органiзму вiдчуває при опромiненнi пекельнi болi.
     Деякi з нас -- таких одиницi -- можуть терпiти цей бiль,
     iншi не витримують, кричать, третi непритомнiють, а чет
     вертi взагалi божеволiють i вмирають... Так от, башти -- це
     випромiнювачi. Вони вмикаються двiчi на добу по всiй
     країнi, i нас виловлюють, поки ми валяємося безпораднi вiд
     болю. Плюс ще установки локальної дiї на патрульних
     авто... плюс самохiднi випромiнювачi... плюс нерегулярнi
     променевi удари по ночах... Нам нiде сховатися, екранiв не
     iснує, ми  божеволiємо, стрiляємося, робимо дурницi у
вiд
     чаї, вимираємо...
     Лiкар  замовк,  вхопив кухоль  i одним  духом  вихилив  його. Потiм вiн
заповзявся розпалювати свою люльку, лице у
     нього посiпувалося.
     Та-ак, жили --  не журились,-- тужливо  сказав Лiсник.--  Гади,-- додав
вiн пiсля нетривалого мовчання.
     Йому  це безглуздо  розповiдати,-- сказав  зненацька  Мемо.-- Вiн же не
знає, що це таке. Вiн уявлення  не  має,  що це  означає--
ждати щодня чергового сеансу...
     -- Гаразд,-- сказав широкоплечий.-- Не має уявлення,
     отже, i говорити нi про що. Птаха висловилася за нього.
     Хто ще -- "за" i "проти"?
     Лiсник вiдкрив було рот, але Ордi випередила його:
     -- Я хочу пояснити, чому я "за". По-перше, я йому вiрю.
     Це я вже говорила, i це, мабуть, не так важливо, це
     стосується лише мене. Проте ця людина має здiбностi, якi
     можуть бути корисними всiм. Вiн умiє загоювати не тiльки
     свої, а й чужi рани... Набагато краще, нiж ви, Лiкарю,
     пробачте на словi...
     -- Ет, який з мене лiкар,-- сказав Лiкар.-- Я так, судова
     медицина...
     -- Однак
     це ще не все,-- вела далi Ордi.-- Вiн
     умiє
     тамувати бiль.
     Як це? -- спитав Лiсник.
     Я  не  знаю, як вiн це робить. Вiн масажує скронi,  шепче щось, i
бiль  вщухає. Мене двiчi скручувало  у матерi, i обидва рази вiн  менi
допомiг.  Першого  разу не дуже, але все-таки я  не знепритомнiла, як бувало
завжди. А другого разу зовсiм не болiло...
     I  вмить усе перемiнилося. Щойно вони  були суддями,  щойно  вони
вирiшували, як  їм  здавалося, питання його життя i  смертi,  а  тепер
суддi  зникли,  i залишилися  змученi,  приреченi  люди, якi раптом  вiдчули
надiю. Вони  дивилися  на  нього,  нiби  чекали,  що  вiн  от зараз  негайно
звiльнить їх вiд змори, що гнiтила їх щохвилинно, щодня i щоночi
багато  рокiв поспiль... "Ну що ж,-- подумав Максим,--  тут я принаймнi буду
потрiбний не для того, щоб убивати,  а для того, щоб лiкувати". Однак чомусь
ця  думка не принесла  йому нiякої  втiхи. "Башти,--  думав вiн.-- Яка
гидота... Це ж треба придумати. Потрiбно бути садистом, щоб це придумати..."
     Ви справдi це вмiєте? -- спитав Лiкар.
     Що?
     Гамувати бiль...
     Гамувати бiль... Так.
     Як?
     Я  не  можу вам пояснити. Менi  бракує  слiв,  а вам бракує
знань...  Я  не   розумiю:  невже  у   вас  немає  лiкiв,  яких-небудь
болезахисних препаратiв?
     Вiд цього не допомагають жоднi лiки... Хiба що у смертельнiй дозi.
     Послухайте,-- сказав Максим.--  Я, звiсно, готовий  гамувати  бiль... Я
постараюсь... Але ж це не вихiд! Треба шукати який-небудь масовий засiб... У
вас є хiмiки?
     У  нас  все  є,--  сказав  широкоплечий,--  але  це  завдання  не
вирiшується, Маку.  Якби  воно  вирiшувалося,  державний  прокурор  не
страждав би вiд болю, як i ми.  Хто-хто, а вiн роздобув би лiки. А зараз вiн
перед кожним регулярним сеансом напивається  до чортикiв i  париться у
гарячiй ваннi.
     Державний прокурор -- виродок? -- спитав Максим спантеличено.
     Подейкують,--  сказав  широкоплечий  сухо.--  Одначе  ми  вiдволiклися.
Птахо, ти скiнчила? Хто бажає ще?
     Зачекай, Генерале,--  сказав Лiсник.-- Що ж це виходить? Це ж виходить,
що вiн наш благодiйник? Ти i  менi можеш  погамувати бiль?.. Таж  цiй людинi
цiни немає, я її з погреба не випущу! У мене ж, вибачаюсь,
такi  болi, що  терпiти несила... А може, вiн i порошки придумає? Адже
придумаєш, га?..
     Нi, панове, товаришi, таку людину слiд оберiгати...
     Тобто ти "за",-- сказав Генерал.
     Тобто я настiльки "за", що в разi хто його зачепить...
     Зрозумiло. Ви, Лiкарю?
     Я  був  би "за" i без цього,-- пробурчав Лiкар, попихкуючи люлькою.-- У
мене таке ж враження, як i в Птахи. Поки що вiн не наш, але вiн стане нашим,
iнакше  бути не може.  їм вiн принаймнi  аж нiяк не пiдходить. Занадто
розумний.
     Добре,-- сказав Генерал.-- Ви, Копито?
     Я "за",-- сказав Мемо.-- Корисна людина.
     Ну що ж,-- сказав Генерал.--  Я також "за". Дуже радий за вас, Маку. Ви
симпатичний  хлопець, i  менi було  б шкода убивати  вас...-- Вiн  глянув на
годинник.--   Нумо  поїмо,--  сказав  вiн.--   Скоро   сеанс,   i  Мак
продемонструє нам своє мистецтво. Налийте йому пива,  Лiснику, i
викладайте на стiл ваш хвалений  сир. Копито, йдiть i пiдмiнiть  Зеленого --
вiн не їв од самого ранку.





     Останню   нараду  перед   операцiєю  Генерал   скликав  у  палацi
Двоголового Коня. Це  були  порослi плющем  i травою руїни  замiського
музею,  зруйнованого в  роки  вiйни,-- мiсце  вiдлюдне,  дике,  городяни  не
вiдвiдували  його  через  близькiсть  малярiйного  болота,   а  в  мiсцевого
населення  воно користувалося недоброю славою як притулисько злодiїв i
бандитiв.  Максим прийшов  пiшки  разом  з  Ордi.  Зелений приїхав  на
мотоциклi  й привiз  Лiсника. Генерал i Мемо-Копито вже очiкували  на  них у
старiй каналiзацiйнiй трубi, що виходила  прямо на  болото. Генерал курив, а
набурмосений Мемо розлючено вiдмахувався од комарiв запашистою паличкою.
     Привiз? -- спитав вiн Лiсника.
     Обов'язково,-- сказав Лiсник i витягнув з кишенi тубу з репелентом.
     Всi намастилися, i Генерал вiдкрив нараду.
     Мемо розстелив схему i знову  повторив  перебiг операцiї.  Усе це
було  вже вiдомо  напам'ять. О  першiй  годинi  ночi група пiдповзає з
чотирьох бокiв до дротяного загороджен-
     ня  i  закладає видовженi  заряди. Лiсник i  Мемо  дiють власними
силами  --  вiдповiдно  з пiвночi  та з  заходу. Генерал у парi з Ордi -- зi
сходу.  Максим у парi з Зеленим -- з пiвдня. Вибухи  здiйснюються  одночасно
рiвно  о  першiй годинi  ночi,  й  вiдразу Генерал, Зелений, Мемо  i  Лiсник
кидаються  у проходи,  маючи завдання  добiгти до  капонiра  i закидати його
гранатами.  Як тiльки вогонь  з капонiра припиниться або ослабне,  Максим  i
Ордi  з  магнiтними мiнами  пiдбiгають  до башти i готують вибух, попередньо
вкинувши у капонiр  ще по  двi  гранати для  певностi.  Вiдтак вони вмикають
запали, забирають поранених -- тiльки поранених! --  i  пробираються на схiд
через  лiс до путiвця, де бiля межового  знака  ждатиме  Малюк з мотоциклом.
Важкопораненi  вантажаться  в  мотоцикл,  легкопораненi  i здоровi рухаються
пiшки. Мiсце збору -- будиночок лiсника. Ждати на мiсцi збору не бiльше двох
годин, пiсля цього зникати звичним порядком. Запитання є? Нi? Все.
     Генерал викинув недокурок, полiз за пазуху i видобув пляшечку з жовтими
пiгулками.
     Увага,--  сказав вiн.--  За  рiшенням штабу план  операцiї  трохи
мiняється.  Початок  операцiї  переноситься  на  двадцать  другу
нуль-нуль...
     Масаракш! -- сказав Мемо.-- Ото ще новина!
     Не  перебивайте,-- сказав Генерал.-- Рiвно о двадцять другiй  нуль-нуль
починається  вечiрнiй сеанс. За кiлька  секунд до  нього кожен  з  нас
прийме по двi таких пiгулки. Далi  все  за старим планом  з одним  винятком:
Птаха наступає як гранатометник разом зi мною. Усi мiни будуть у Мака,
башту пiдриває вiн сам.
     Це ж як?  -- задумливо  сказав  Лiсник, роздивляючись  схему.-- Цього я
нiяк  не розумiю.  Двадцять  друга  година  --  це ж вечiрнiй сеанс... Я  ж,
вибачаюсь, як ляжу, так i не  пiдведусь, крижем лежатиму... Мене, вибачаюсь,
кiлком не пiднiмеш...
     Одну  хвилину,-- сказав Генерал.--  Ще раз повторюю:  за десять  секунд
двадцять друга усi приймуть  оцей болезаспокоювач. Розумiєте, Лiснику?
Болезаспокоювач приймете. Отже, на двадцять другу годину...


     Я цi пiгулки знаю,-- сказав  Лiсник.-- Двi хвилинки полегшення, а затим
знов у вузол зав'яжешся... Знаємо, пробували.
     Це новi пiгулки,-- терпляче сказав Генерал.--  Вони дiють близько п'яти
хвилин. Добiгти до  капонiра  i  швиргонути гранати  ми  встигнемо, а  решту
зробить Мак.
     Залягло  мовчання.  Вони думали.  Не вельми  кмiтливий  Лiсник  натужно
длубався у волоссi, закусивши губу. Видно було, як iдея повiльно доходить до
нього;  вiн  часто  заклiпав,  дав  спокiй  чупринi,  обвiв  усiх проясненим
поглядом  i,  пожвавiшавши, ляснув себе  по колiнах. Чудовий  дядько,  добра
душа,  з нiг  до голови вiдбатожений  життям, яке  вiн  так  i не  спромiгся
збагнути.  Нiчого йому  не  потрiбно  було,  i  нiчого  вiн  не хотiв, опрiч
єдиного:  повернутися  до  родини  i  жити  у спокої.  Вiйну всю
перебув вiн в окопах i дужче атомних снарядiв боявся свого капрала, такого ж
селюка, проте хитрого i бiльшого  негiдника.  У Максима вiн  закохався, поки
вiку  вдячний буде, що загоїв йому Максим  стару норицю  на гомiлцi, i
вiдтодi повiрив, що поки Максим тут,  нiчого лихого з ними скоїтися не
може. Максим увесь цей мiсяць ночував у нього в погребi, i щоразу, коли вони
ладналися спати,  Лiсник розповiдав Максимовi  казку, одну й ту саму, але  з
рiзним закiнченням: "А от жила на  болотi жаба,  велика  була дурепа, просто
навiть нiхто  не вiрив, i от занадилася  вона, дурепа..." Нiяк не мiг Максим
уявити його в кривавiм бою, хоча говорили йому, що Лiсник -- вояк мисливий i
нещадний.
     -- Новий  план дає такi  переваги,-- говорив Генерал.-- По-перше,
нас о цiй  порi не ждуть.  Перевага  раптовостi.  По-друге,  попереднiй план
розроблений  уже давно, й iснує доволi велика  небезпека, що  вороговi
вiн  вiдомий.  Тепер   ми   ворога  випереджаємо.  Ймовiрнiсть  успiху
збiльшується...
     Зелений  повсякчас схвально покивував. Хиже обличчя  його випромiнювало
зловтiшну  насолоду, спритнi  довгi пальцi  стискалися й розпрямлялися.  Вiн
любив усякi несподiванки -- дуже ризикованою був людиною. Минуле його темне.
Вiн був злодiй i аферист, злодiями вихований, злодiями вигадуваний, злодiями
стовчений; сидiв у  тюрмi,  втiк --  зухвало, несподiвано,  як  робив усе,--
спробував  повернутися  до   своїх  колишнiх   спiльникiв,   але  часи
змiнилися,  дружки не  потерпiли  виродка,  намагалися  його видати, та  вiн
одбився  i знову втiк,  переховувався по  селах, поки  не трапився покiйному
Гелу Кетшефу. Зелений був розумака, фантазер,  землю вважав пласкою, небо --
твердим,   i   саме   через   своє  неуцтво,  пiдживлюване   бурхливою
фантазiєю, був  єдиною  людиною на  населеному  островi,  котра,
здається,  пiдозрювала  у  Максимовi не  горця якогось  ("Бачив  я цих
горцiв, у всiх  подобах бачив"), не чудернацьку гру природи ("Ми вiд природи
усi скрiзь однаковi,  що  в тюрмi, що на волi"), а справдешнього прибульця з
неможливих мiсць, скажiмо, з-за небесної твердiнi. Вiдверто про це вiн
Максимовi нiколи не говорив, проте натяки робив i ставив-
     ся до нього з поштивiстю,  що переходила в  пiдлабузництво. "Ти  у  нас
головним   станеш,--  виголошував  частенько.--  Отодi  вже   я  пiд   тобою
розiйдусь..."  Як i куди вiн збирався розходитися, було незрозумiло, та одне
було  безсумнiвно: дуже полюбляв Зелений ризикованi справи i  терпiти не мiг
нiякої роботи. I ще не  подобалася Максимовi в ньому дика його i
первiсна  жорстокiсть. Це була та сама  плямиста  мавпа,  тiльки  приручена,
намуштрована на панцирних вовкiв.
     -- Менi це не подобається,-- сказав  Мемо похмуро.-- Це авантюра.
Без пiдготовки, без перевiрки... Нi, менi це не подобається.
     Йому  нiколи нiщо  не подобалося,  цьому Мемо  Грамену,  на  прiзвисько
Копито Смертi. Його нiколи нiщо не задовольняло, i вiн завжди чогось боявся.
Минуле його  приховувалося, бо в пiдпiллi вiн попервах обiймав доволi високу
посаду. Потiм вiн одного разу  потрапив до лабет  жандармерiї i вцiлiв
лише  дивом --  покалiченого тортурами,  його витягли сусiди по  камерi, якi
улаштували втечу. Пiсля  цього, за  законами  пiдпiлля, його вивели з штабу,
хоча вiн i не викликав жодних пiдозр. Вiн був призначений помiчником до Гела
Кетшефа,  двiчi  брав  участь у  нападах на башти,  особисто  знищив  кiлька
патрульних    машин,    вистежив    i    власноруч    застрелив    командира
однiєї з бригад Легiону, був знаний як  людина  фанатичної
смiливостi й чудовий кулеметник. Його вже збиралися зробити керiвником групи
у якомусь мiстечку на пiвденному заходi,  аж тут група Гела попалася. Пiдозр
Копито так само не  викликав, його навiть призначили  керiвником нової
групи,  але вiн,  напевне, повсякчас вiдчував на собi косi  погляди, яких не
було, та  якi цiлком могли бути:  у пiдпiллi не  полюбляли  людей,  яким  аж
занадто  щастить.  Вiн  був мовчакуватий,  прискiпливий,  добре  знав  науку
конспiрацiї  i   вимагав  безумовного  виконання  усiх  її
правил,  аж до  найдрiб'язковiших. На  загальнi  теми  нiколи нi  з  ким  не
говорив, опiкувався тiльки справами групи i досяг того, що група мала все: i
зброю, i харчi, i грошi, i гарну мережу явок, i навiть мотоцикл. Максима вiн
недолюблював.  Це  вiдчувалося, i Максим не знав  чому, а запитувати йому не
хотiлося:  Мемо  був  не  з  тих людей,  з ким  приємно  бувати щирим.
Можливо, уся  рiч була в  тiм, Що Максим єдиний вiдчував його одвiчний
страх  --  рештi и на думку не спадало,  що похмурий Копито  Смертi, один iз
зачинателiв пiдпiлля,  терорист  до самих  кiсток,  людина,  котра  запросто
розмовляє з будь-яким представником штабу, може чогось там боятися.


     Менi невтямки мiркування штабу,-- вiв далi Мемо, з огидою розмазуючи по
шиї нову порцiю репеленту.-- Я знаю цей план сто рокiв. Сто разiв його
хотiли  випробувати  i  сто  разiв  вiдмовлялися, тому що це майже  неминуча
загибель. Поки  немає випромiнювання, ми ще маємо шанс у випадку
невдачi хоча б  накивати п'ятами i спробувати вдарити знову в iншому  мiсцi.
Тут -- перша  ж  невдача, i всi ми загинули.  Дивно, що у штабi не розумiють
таких елементарних речей.
     Ти  не зовсiм правий, Копито,--  заперечила Ордi.-- Тепер у нас є
Мак. Коли що-небудь  i не вийде, вiн зумiє нас  порятувати i, можливо,
навiть зумiє висадити в повiтря башту.
     Вона  лiниво  курила,  дивлячись удалину  на  болото,  суха,  спокiйна,
байдужа до всього i на все готова. Вона  викликала  у людей лякливiсть, тому
що  бачила  в  них  лише  бiльшою  чи  меншою  мiрою придатнi  механiзми для
знищення. Вона уся була мов на долонi -- анi в минулому її, нi в
теперiшньому, нi в майбутньому не  було темних  i  невиразних плям. Походила
вона з  iнтелiгентної родини,  батько загинув  на  вiйнi, мати  й досi
вчителювала  у селищi Качки,  i  сама Ордi працювала вчителькою  доти,  поки
її  не  витурили  з  школи  як  виродка.  Вона   переховувалася,
пробувала   втекти   у  Хон-тi,  зустрiла  за  кордоном  Гела.i  вiн  зробив
її  терористкою.  Спершу  вона  працювала   виключно  з  iдейних
мiркувань -- боролася за  справедливе суспiльство, де кожен має  право
думати i дiяти так, як хоче i може, але сiм рокiв тому жандармерiя натрапила
на  її слiд  i  забрала  її  дитину  заложницею, аби
примусити її виказати себе i чоловiка. Штаб не дозволив їй
видати себе, вона забагато знала;  про  дитину  вона вiдтодi нiчого не чула,
вважала  її  мертвою, хоча у глибинi душi не вiрила в  це, i ось
уже сiм рокiв нею рухала передовсiм  ненависть. Перше ненависть, а вже потiм
доволi потьмянiла  мрiя  про справедливе суспiльство.  Втрату чоловiка  вона
пережила на диво  спокiйно,  хоча  дуже  кохала його.  Мабуть,  вона  просто
задовго  до  арешту привчила себе  до  думки,  що нi за що у свiтi не  варто
триматися занадто мiцно. Тепер вона була, як Гел на судi,-- живим мертвяком,
тiльки дуже небезпечним мертвяком.
     -- Мак -- новачок,-- похмуро сказав Мемо.-- Хто ру
     читься, що вiн не розгубиться, коли залишиться сам? Смiш
     но на це розраховувати. Смiшно вiдкидати старий, добре
     розрахований план через те, що у нас є новачок Мак.
     Я сказав i повторюю: це авантюра.


     Та облиш ти, начальнику,-- сказав Зелений.--  Така  у нас робота. Як на
мене, що старий план, що  новий план -- все  авантюра.  А як  же iнакше? Без
ризику не  можна,  а з цими пiгулками ризик менший. Вони ж там,  пiд баштою,
почманiють, коли ми о десятiй годинi на них наскочимо.  Вони там уже певно о
десятiй шнапс п'ють  i пiснi горлають, а тут ми наскочимо, а  в них, може, й
автомати    не    зарядженi,i   самi   вони   п'янi   лежать...   Нi,   менi
подобається. Чи не так, Маку?
     Я,  це  саме, також...-- сказав Лiсник.-- Я  мiркую як? Коли такий план
навiть менi в дивину, то  вже легiонерам  цим i  поготiв.  Правильно Зелений
каже:   почманiють  вони...   Знову   ж  таки   зайвих   п'ять   хвилин   не
помучаємося, а там, дивись, Мак башту завалить,  i  зовсiм буде добре.
Але  ж  i справдi як добре!  --  сказав  вiн зненацька,  нiби осяяний  новою
iдеєю.--  Адже нiхто до нас  башт не валив,  тiльки  похвалялися, а ми
першi будемо... I  знову ж, поки вони цю башту  вiдбудують, це скiльки
часу  збiжить!  Бодай  мiсяць  по-людськи  поживемо...   без   цих   нападiв
гадських...


     Боюсь, що ви  мене  не зрозумiли, Копито,--  сказав  Генерал.-- У планi
нiчого не мiняється, ми лише нападаємо раптово, пiдсилюємо
атаку за рахунок Птахи i дещо змiнюємо порядок вiдступу.
     А якщо ти турбуєшся, що Маковi всiх нас не порятувати,-- так само
лiниво мовила  Ордi, дивлячись на  болото,-- то ти не  забувай, що тарганити
йому доведеться одного, щонайбiльше двох, а вiн хлопчина дужий.
     Так,-- сказав Генерал, дивлячись на неї.-- Це правда...
     Генерал був закоханий  в  Ордi.  Нiхто, крiм Максима, цього не помiчав,
але Максим знав,  що це кохання давнє,  безнадiйне, зародилося воно ще
за Гела,  а  нинi стало ще безнадiйнiшим,  якщо  це  можливо. Генерал був не
генерал.  До вiйни вiн  був робiтником на конвейєрi, затим потрапив до
школи  субалтерн-офiцерiв, воював у пiхотi,  закiнчив вiйну ротмiстром.  Вiн
добре  знав ротмiстра  Чачу,  мав  з  ним  рахунки (були якiсь заворушення в
якомусь полку одразу по вiйнi) i давно й надаремно  полював за  ним. Вiн був
працiвником штабу пiдпiлля, проте часто брав участь у практичних  операцiях,
був гарним вояком, тямущим командиром. Працювати у пiдпiллi йому подобалося,
але що буде пiсля перемоги, вiн уявляв  собi  погано. Втiм, у перемогу вiн i
не вiрив.  Природжений вояк, вiн  легко пристосовувався  до будь-яких умов i
нiколи  не загадував далi, нiж  на десять-двадцять днiв наперед. Своїх
iдей у нього не було,  дечого вiн нахапався вiд однорукого,  дещо перейняв у
Кетшефа, дещо йому навiяли у штабi, та головним у його свiдомостi залишалося
те, що утовкмачили йому в школi субалтерн-офiцерiв. Отож, теоретизуючи,  вiн
виказував дивну сумiш поглядiв: владу багатiїв  необхiдно повалити (це
од Вепра, який, за уявленнями Максима,  був чимсь  на зразок  соцiалiста або
комунiста), на чолi держави належить поставити iнженерiв i  технiкiв (це вiд
Кетшефа), мiста  знести  до  пня, а самим жити у  поєднаннi з природою
(якийсь штабний мислитель-буколiст), i  всього  цього  можна досягти  тiльки
безсуперечним пiдляганням наказовi вищих  командирiв, i поменше базiкання на
абстрактнi  теми.  Двiчi  Максим з ним зчепився. Годi  було втямити,  навiщо
руйнувати башти, втрачати  на цьому смiливих товаришiв, час, кошти, зброю --
за десять-двадцять  днiв  башту  однаково вiдбудують, i все  повернеться  на
круги своя, з тiєю лише вiдмiннiстю, що населення довколишнiх  сiл  на
власнi  очi  переконається,  якими  мерзенними  гаспидами  є  цi
виродки. Генерал так  i не  зумiв  до пуття  пояснити Максимовi, в чому сенс
диверсiйної  дiяльностi.  Чи то вiн  щось приховував,  чи  то  сам  не
розумiв, навiщо це потрiбно, але щоразу  вiн торочив  одне й те саме: накази
не обговорюються,  кожен напад на  башту  --  удар  по  вороговi,  не  можна
стримувати   людей   вiд   активної   дiяльностi,   iнакше   ненависть
скваснiє  в  них  i  життя втратить будь-який сенс... "Потрiбно шукати
центр!  -- наполягав Максим.-- Потрiбно  бити зразу по  центру, всiма силами
зразу!   Що  за  голови  у  вашому  штабi,  якщо  не  розумiють  такої
простої речi?"  -- "Штаб  знає, що робить,-- ваговито вiдказував
Генерал,  задираючи  пiдборiддя  i високо пiдсмикуючи брови.--  Дисциплiна в
нашому становищi  --  передовсiм, i давай-но  без селянської вольницi,
Маку, усьому свiй час, матимеш i  центр, якщо доживеш..." Втiм, вiн ставився
до  Максима з повагою i охоче  вдавався до його послуг, коли променевi удари
застигали його у погребi Лiсника...
     Все  одно я проти,-- затято сказав Мемо.-- А якщо нас покладуть вогнем?
А якщо ми не встигнемо за п'ять хвилин, а знадобиться нам шiсть? Божевiльний
план. I завжди вiн був божевiльним.
     Видовженi заряди  ми  застосовуємо вперше,--  сказав Генерал,  iз
зусиллям одриваючи  погляд  вiд Ордi.-- Але  якщо  брати  попереднi  способи
прориву    через    дротяне    загородження,    то    доля    операцiї
визначається в середньому  за три-чотири  хвилини. Якщо  ми  заскочимо
їх зненацька, матимемо одну або навiть двi хвилини у запасi.


     Двi хвилини -- це  чимало,-- сказав Лiсник.-- За двi хвилини я їх
там усiх голiруч передушу. Добiгти б тiльки.
     Добiгти б... о-о-о...-- з якоюсь зловiсною мрiйливiстю спроквола сказав
Зелений.-- Чи не так, Маку?
     Ти нiчого не хочеш сказати, Маку? -- спитав Генерал.
     Я вже говорив,--  сказав  Максим.-- Новий план  кращий, нiж старий, але
все одно поганий. Давайте я все зроблю сам. Ризикнiть.
     Годi  про це,-- сказав Генерал роздратовано.--  Про це  жодного  слова.
Посутнi зауваження маєш?
     Нi,-- сказав Максим. Вiн уже шкодував, що знову почав цю розмову,
     Звiдкiля взялися новi пiгулки? -- раптом спитав Мемо.
     Пiгулки  старi,--  сказав Генерал.--  Маковi  вдалося  трохи  полiпшити
їх.
     Ах, Маковi...
     Копито  мовив це таким тоном, що всiм стало  нiяково. Його  слова можна
було  зрозумiти так: новачок, та ще  не вповнi  наш, та  ще  прибулий з того
боку,-- а чи не пахне тут засiдкою, такi випадки траплялися...
     Так,--  рiзко мовив  Генерал.--  I досить балачок.  Наказ  штабу.
Прошу коритися, Копито.
     Я пiдкоряюсь,-- сказав Мемо, стенувши  плечима.-- Я  проти цього, але я
пiдкоряюсь. Куди ж дiватися...
     Максим журно  дивився на них. Вони сидiли перед  ним,  дуже рiзнi,-- за
звичайних  умов, мабуть,  їм i на думку  не  спало  б,  що вони можуть
зiбратися   докупи:   колишнiй   фермер,   колишнiй  кримiнальник,   колишня
вчителька... Те, що  вони зiбралися  вчинити, було  безглуздям;  мине кiлька
годин, i бiльшiсть iз них  загине, а в свiтi нiчого не змiниться,  i тi, хто
залишиться в  живих,  у кращому випадку дiстануть перепочинок вiд пекельного
болю,  проте  вони  будуть  зраненi, змученi  втечею,  їх цькуватимуть
собаками, їм доведеться вiдсиджуватися у задушливих норах, а потiм усе
почнеться спочатку.  Дiяти  спiльно  з  ними  було безглуздо,  але  покинути
їх було б пiдло, i доводилося вибирати безглуздя. А можливо, тут у них
взагалi не  можна iнакше, а якщо хочеш що-небудь зробити,  доводиться пройти
через глупст-во,  через безглузду кров, а може,  i через пiдлiсть доведеться
пройти. Жалюгiдна людина... дурна людина... пiдла людина...  А чого ще можна
чекати вiд  людини у такому  жалюгiдному, безглуздому i пiдлому свiтi? Треба
пам'ятати лише,  що глупство  являється наслiдком безсилля, а безсилля
випливає  з  неуцтва, з невiдання правильної дороги...  Проте не
може  бути так,  щоб помiж тисячi дорiг не вiдшукалося правильної! "По
однiй дорозi  я вже пройшов,--  думав Максим,-- це була хибна дорога.  Тепер
мушу пройти по цiй, хоча вже  зараз видно, що це також хибна дорога. I
можливо,  менi ще  не раз доведеться ходити по хибних дорогах i забиратися в
глухi кути. А перед ким  я  виправдовуюсь? -- подумав вiн.-- I навiщо?
Вони менi  до вподоби, я можу їм допомогти, от i все, що менi потрiбно
знати в цю мить..."
     -- Зараз ми розiйдемось,-- сказав Генерал.-- Копито
йде з Лiсником, Мак -- iз Зеленим, я -- з Птахою. Зустрiч
о двадцять першiй нуль-нуль бiля межової позначки, руха
тися тiльки лiсом, без дорiг. Парам не розлучатися, кожен
вiдповiдає за кожного. Iдiть. Першими рушають Мемо
i Лiсник.-- Вiн зiбрав недокурки на аркушик паперу, згор
нув i поклав до кишенi.
     Лiсник потер колiна.
     -- Кiстки болять,-- повiдомив вiн.-- На дощик. Гарна
випадає нам нiч, темна...





     Вiд узлiсся до дротяного  загородження  потрiбно було  повзти. Попереду
повз  Зелений, вiн  волочив жердину з видовженим зарядом i ледве чутно  лаяв
шпичаки, що впивалися в руки. Максим, притримуючи мiшок з магнiтними мiнами,
повз слiдом. Небо всуцiль заволокли хмари, мрячив дощ. Трава була мокра, i в
першi  ж хвилини  вони вимокли  до  нитки. За  дощем нiчого не  було  видно,
Зелений повз за компасом i жодного разу не вiдхилився -- досвiдченою людиною
був  цей Зелений. Вiдтак гостро запахло сирою iржею, i Максим побачив дрiт у
три ряди, за дротом --  невиразну  решiтчасту озiю башти, а пiдвiвши голову,
роздивився бiля пiдмурка башти приземкувату споруду з прямокутними обрисами.
Це  був  капонiр,  там  сидiло  троє  легiонерiв  з  кулеметом.  Крiзь
шамотiння дощу долинали  невиразнi  голоси,  потiм там  запалили  сiрник,  i
кволим жовтим свiтлом освiтилася довга амбразура.
     Зелений пошепки сипав чортами i просовував жердину пiд дрiт.
     "Готово,-- шепнув вiн.-- Вiдповзай". Вони вiдповзли на десяток крокiв i
почали  чекати. Зелений,  стискаючи  в кулацi  шнур детонатора,  дивився  на
свiтлянi стрiлки  годинника. Його тiпало. Максим чув, як вiн цокотить зубами
i  здушено  дихає.  Максима  також тiпало. Вiн  сунув  руку в  мiшок i
помацав  мiни  --  вони були  шерехуватi, холоднi.  Дощ посилився, шамотiння
забивало тепер  усi звуки. Зелений пiдвiвся i став на карачки. Вiн без угаву
щось шепотiв: чи то молився, чи  то лаявся. "Ну, гади!" -- сказав вiн раптом
голосно  i зробив рiзкий рух правицею. Почулося клацання пiстона, шипiння, i
попереду  вихопилося з-пiд  землi полотнище  червоного  полум'я,  i  злетiло
широке  полотнище далеко злiва,  лупонуло по вухах, посипалася  гаряча мокра
земля, вiхтi тлiючої трави, якiсь розпеченi шматочки. Зелений рвонувся
вперед, горлаючи не своїм  голосом,  i раптом  стало  видно як  удень,
виднiше,   нiж  удень,  осяйно  видно.  Максим  зажмурився  i  вiдчув  холод
усерединi, i в головi  майнула думка: "Все пропало",  але пострiлiв не було,
тиша тривала, нiчого не було чути, окрiм шереху i шипiння.
     Коли  Максим  розплющив очi, вiн крiзь  слiпуче  свiтло  побачив  сiрий
капонiр,  широкий прохiд у  дротяному  загородженнi i  якихось  людей,  дуже
маленьких  i  самотнiх на величезному голому просторi  довкола башти,-- вони
чимдуж бiгли  до  капонiра, мовчки,  безгучно, зашпортувалися, падали,  знов
пiдхоплювалися  i бiгли.  Вiдтак почувся  жалiбний стогiн, i  Максим угледiв
Зеленого, який  нiкуди не бiг, а сидiв, похитуючись, на землi  -- вiдразу за
дротяним загородженням, обхопивши  голову руками.  Максим кинувся  до нього,
вiдiрвав його руки од лиця, побачив закоченi очi  i пухирi слини на губах...
А пострiлiв  усе не було;  спливла  уже  цiла  вiчнiсть, а  капонiр  мовчав.
I раптом там гримнули знайому пiсню.
     Максим завалив  цього роззяву  навзнак, нишпорячи однiєю  рукою в
кишенi й  радiючи, що Генерал такий недовiрливий, що вiн i Максимовi дав про
всяк випадок болезаспокiйливi пiгулки. Вiн розцiпив Зеленому зсудомлений рот
i засунув пiгулки глибоко у чорне горло. Затим вiн ухопив автомат Зеленого i
обернувся,  шукаючи, звiдкiля  свiтло, чому стiльки свiтла, не  повинно бути
стiльки свiтла...  Пострiлiв усе не було, самотнi люди бiгли далi,  один був
уже  зовсiм недалеко вiд капонiра,  другий  трохи  вiдстав, а третiй, що бiг
праворуч, зненацька з розгону впав i покотився через голову. "О, як голосить
ворог!.." -- ревли на капонiрi, а свiтло било згори, з висоти десятка метрiв
-- мабуть, з башти, яку годi було тепер роздивитися. П'ять
     або шiсть слiпучих бiло-синiх  дискiв, i Максим звiв автомат i натис на
спусковий гачок,  i  саморобний  автомат,  маленький,  незручний, незвичний,
затiпався  у  нього  в  руках. I наче у  вiдповiдь  заряхтiли  червонi
спалахи в амбразурi капонiра, i раптом автомат висмикнули у нього з рук, вiн
ще не  поцiлив у жоден iз слiпучих дискiв, а Зелений  уже висмикнув у  нього
автомат,  i гайнув уперед, i тої ж  митi впав, спiткнувшись на рiвному
мiсцi...
     Тодi  Максим  лiг  i поповз  назад  до свого  мiшка.  Позаду  сквааяиво
трiскотiли  автомати, лунко i  страшно ревiв кулемет,  i  ось -- нарештi! --
бахнула граната, потiм друга, потiм двi одразу, i кулемет замовк; трiскотiли
самi лише автомати, i  знову забахкали  вибухи;  хтось  заверещав нелюдським
голосом, i стало тихо. Максим пiдхопив мiшок i  побiг. Над капонiром стовпом
здiймався дим, тягнуло  гаром i  порохом,  а  довкола було видно i порожньо,
тiльки чорний сутулий  чолов'яга чапав  бiля  самого капонiра, тримаючись за
стiну; дiстався  амбразури, кинув туди щось i звалився. Амбразура освiтилася
червоним, долинув ляскiт, i знову все стихло...
     Максим  зашпортнувся i замалим  не  впав.  За  кiлька крокiв  вiн знову
зашпортнувся i  тодi завважив, що з землi стирчать кiлочки,  товстi  короткi
кiлочки,  схованi у  травi...  "Он воно як... Он воно як тут... Якби Генерал
пустив мене самого, я б умить роздробив собi обидвi ноги i нинi валявся б на
цих мерзенних єхидних  кiлочках... Хвалько... Неук..." Башта була  вже
зовсiм близько. Вiн  бiг i дивився пiд ноги, вiн був сам, i йому не хотiлося
думати про iнших.
     Вiн добiг до величезної металевої  лапи, кинув мiшок.  Йому
страшенно  хотiлося  мерщiй  прилiпити  важку шорстку  балабуху  до  мокрого
залiза, та був ще капонiр... Залiзнi дверi були прочиненi, з них  витикалися
лiнивi  язики полум'я, на  сходах  лежав легiонер  -- тут усе було скiнчено.
Максим рушив кругом капонiра i знайшов Генерала. Генерал сидiв, притулившись
до бетонової стiни; очi у нього  були безтямнi, i Максим  збагнув,  що
час дiї пiгулок  скiнчився. Вiн роззирнувся, взяв Генерала  на руки  i
понiс вiд башти. Крокiв за двадцять лежала в травi Ордi  з гранатою у  руцi.
Вона лежала ницьма, однак Максим миттю втямив, що вона мертва. Вiн продовжив
пошуки  i  знайшов Лiсника,  також  мертвого.  I Зеленого  також  було
забито, i нi з ким було покласти живого Генерала...
     Вiн  iшов полем, вiдкидаючи множинну  чорну  тiнь,  приголомшений усiма
цими  смертями, хоча  хвилину тому  думав, що  готовий  до  них,  i йому  не
терпiлося повернутись i висадити башту в повiтря, щоб закiнчити те, що  вони
почали, але  спершу необхiдно було  подивитися, що з Копитом, i вiн  знайшов
Мемо зовсiм  близько  вiд  дротяного  загородження.  Мемо  був поранений  i,
мабуть,  пробував  вiдповзти  i  повз   до  загородження,  поки  не  втратив
свiдомiсть. Максим поклав Генерала поруч  i знову побiг до башти. Дивно було
думати, що  тепер  цi  лихi  двiстi метрiв можна спокiйно пройти,  нiчого не
побоюючись.
     Вiн заходився прилаштовувати  мiни до опор,  по  двi штуки на кожну для
певностi. Вiн  поспiшав;  часу було досить,  проте Генерал спливав кров'ю, i
Мемо  спливав кров'ю, а десь уже мчали по шосе вантажiвки з  легiонерами,  i
Гая пiдняли по тривозi, i тепер вiн гецає по брукiвцi поруч з Пандi, i
в навколишнiх селах уже прокинулися люди: чоловiки хапали рушницi та сокири,
дiти плакали, а жiнки проклинали кривавих шпигунiв, що через них немає
нi сну, нi спокою. Вiн усiєю шкiрою вiдчував, як мрячна пiтьма довкруг
оживає, ворушиться, робиться грiзною i небезпечною...
     Запали були розрахованi на п'ять хвилин; вiн по черзi увiмкнув їх
усi i побiг  назад, до Генерала i  Мемо.  Щось заважало йому, вiн зупинився,
пошукав  очима  i  втямив:  Ордi.  Бiгцем,  дивлячись  пiд   ноги,  щоб   не
перечепитися, вiн  повернувся до неї,  пiдняв на плече  легке  тiло  i
знову бiгцем, дивлячись пiд ноги, щоб не перечепитися,-- до загородження, до
пiвнiчного  проходу,  де  мучилися Генерал i Мемо,  та їм  недовго вже
залишалося мучитися. Вiн зупинився бiля них i обернувся до башти.
     От i здiйснилася ця безглузда мрiя терористiв.  Швидко, одна  по однiй,
ляснули мiни, пiдвалини  башти  заволокло  димом,  а  вiдтак  слiпучi  вогнi
згасли,  стало  непроглядно  темно,  у  темрявi  заскреготало, загримкотiло,
трусонуло землю, з брязкотом шугонуло вгору i знову трусонуло землю.
     Максим  глянув  на  годинник. Було  сiмнадцять хвилин  по десятiй.  Очi
звикли до  пiтьми.  Знову завиднiлося  розбите  загородження,  i завиднiлась
башта. Вона лежала обiч капонiра,  де усе ще горiло, розчепiривши понiвеченi
вибухами опори.
     Хто тут? -- прохрипiв Генерал, завовтузившись.
     Я,-- сказав Максим. Вiн  нахилився.-- Час вирушати.  Куди вас поцiлило?
Ви можете йти?
     Зачекай,-- сказав Генерал.-- Що з баштою?
     Башта готова,-- проказав Максим.
     Ордi лежала на його плечi, i вiн не знав, що сказати про
     неї
     Не може бути,-- сказав Генерал i трохи пiдвiвся.-- Масаракш! Невже?..--
Вiн засмiявся i знову лiг.-- Послухай,  Маку, я нiчого  не второпаю... Котра
година?
     Двадцять хвилин по десятiй.
     Отже, все правильно... Ми її  порiшили... Молодець, Маку...
Зажди, а це хто поруч?
     Копито,-- сказав Максим.
     Дихає! -- сказав Генерал.-- Зажди, а хто ще вцiлiв?
     Це у тебе хто?
     -- Це Ордi,-- iз зусиллям сказав Максим.
     Якусь мить Генерал мовчав.
     -- Ордi...-- повторив вiн нерiшуче i пiдвiвся, похитую
     чись.-- Ордi,-- знову повторив вiн i притулив долоню до її
     щоки.
     Певний час вони мовчали. Вiдтак Мемо хрипко спитав:
     Котра година?
     Двадцять двi хвилини,-- сказав Максим.
     Де ми? -- спитав Мемо.
     Треба вирушати,-- сказав Максим.
     Генерал  повернувся  i рушив через  прохiд у загородженнi. Ним  виразно
похитувало. Тодi  Максим  нахилився,  взяв на друге  плече  тлустого Мемо  i
закрокував слiдом. Вiн наздогнав Генерала, i той спинився.
     Лише поранених,-- сказав вiн.
     Я донесу,-- сказав Максим.
     Виконуйте наказ,-- сказав Генерал.-- Лише поранених.
     Вiн  простягнув  руки  i,  постогнуючи  вiд  болю,  зняв  тiло  Ордi  з
Максимового плеча.  Вiн не мiг утримати  її й вiдразу опустив на
землю.
     Лише поранених,-- мовив вiн дивним голосом.-- Бiгом... марш!
     Де ми? -- спитав Мемо.-- Хто тут? Де ми?
     Тримайтеся за мiй пасок,-- сказав Максим Генераловi i побiг.
     Мемо скрикнув i обважнiв. Голова його хилиталася, руки хилиталися, ноги
билися об  Максимову спину. Генерал,  шумно i  хрипко дихаючи, бiг  слiдком,
тримаючись за пасок.
     Вони  забiгли в лiс.  По обличчю  захльоскало  мокре  гiлляччя.  Максим
ухилявся  вiд дерев, що кидалися навстрiч, плигав через пнi, що вистрибували
хтозна-звiдки,-- це виявилося важче, нiж вiн  гадав, вiн  був уже не той,  i
повiтря тут було не те, i взагалi усе було не так, все було неправильно, все
було непотрiбно  i безглуздо. Позаду  залишилися  зламанi кущi,  i  кривавий
слiд,  i  запах, а дороги  вже давно оточенi, рвуться  з  повiдцiв собаки, i
ротмiстр  Чачу з пiстолетом у руцi,  каркаючи команди,  клишоного  бiжить по
асфальту, переплигує  через кювет i першим пiрнає  у лiс. Позаду
залишилася  безглузда повалена  башта, i  обгорiлi легiонери,  i  троє
мертвих,  уже  задубiлих   товаришiв,   а  тут  було  двоє,  зранених,
напiвмертвих,   котрi   не  мали  майже  нiяких  шансiв,--  i   все   заради
однiєї  iз тисяч  таких самих... "Вiдтепер  я  нiкому не дозволю
коїти подiбнi  глупства.  Нi,-- скажу я,--  це я  вже бачив... Скiльки
кровi, i  все за  купу непотрiбного iржавого залiза, одне молоде дурне життя
за iржаве залiзо, i одне старе  дурне життя за жалюгiдну надiю бодай  кiлька
днiв побути як люди, i  одне розстрiляне кохання  -- навiть не  за  залiзо i
навiть не за надiю... Якщо ви хочете просто вижити,-- скажу я,-- то навiщо ж
ви  так просто вмираєте,  так дешево  вмираєте?.. Масаракш, я не
дозволю їм  вмирати,  вони у  мене  житимуть, навчаться  жити!..  Який
йолоп, як я погодився на це, як я їм дозволив погодитися на це?!"
     Вiн стрiмголов вискочив на  путiвець,  тримаючи Мемо на плечi i тягнучи
Генерала попiд пахви, роззирнувся  -- Малюк уже бiг  до  нього вiд  межового
знака. Хлопчина був мокрий, вiд нього тхнуло потом i страхом.
     -- Це всi? -- спитав вiн iз жахом, i Максим був йому
     вдячний за цей жах.
     Вони  дотарабанили поранених  до мотоцикла,  упхнули  Мемо  в люльку, а
Генерала всадовили на заднє  сiдло,  i Малюк  прив'язав  його  до себе
паском.  У  лiсi  було  ще  тихо,  проте  Максим  знав,  що  це   нiчого  не
означає.
     Вперед,-- сказав вiн.-- Не зупиняйся, проривайся...
     Знаю,-- сказав Малюк.-- А ти?
     Я постараюсь вiдвернути увагу  на себе.  Не турбуйся, мене  їм не
схопити.
     Марна  справа,--  сказав Малюк iз  тугою, шарпнув  стартер, i  мотоцикл
заторохтiв.-- Але хоч башту висадили? -- крикнув вiн.
     Так,-- сказав Максим, i Малюка наче вiтром здуло.
     Пiсля вiд'їзду  хлопця  Максим  кiлька  секунд  стояв  непорушно,
вiдтак гайнув назад до лiсу. На першiй же галявинцi вiн зiрвав з себе куртку
i закинув її  в кущi. Затим бiгцем повернувся на дорогу i певний
час бiг щодуху у напрямку до мiста; зупинився, вiдстебнув вiд пояса гранати,
розкидав  їх   по  дорозi,  продерся  крiзь  кущi  на   другому  боцi,
намагаючись зламати якомога бiльше гiлок, викинув за кущами
     носовик  i  лише  тодi подався геть крiзь лiс рiвним мисливським бiгом,
яким мав пробiгти десять або п'ятнадцять кiлометрiв.
     Пiд час  бiгу  вiн нi  про  що  не  думав, стежив  лише за  тим, щоб не
вiдхилятися  дуже вiд  напрямку на пiвденний захiд, i  вибирав  мiсце,  куди
ставити  ногу.  Двiчi  вiн  перетинав  дорогу,  першого  разу  --  безлюдний
путiвець,  i другого разу  -- Одинадцяте шосе, де також нiкого не було,  але
тут вiн уперше почув собак. Вiн не мiг визначити, якi це були собаки, одначе
про  всяк  випадок  дав  великого гака i  за пiвтори години  опинився  помiж
пакгаузiв мiської сортувальної станцiї.
     Тут свiтилися вогнi, жалiбно посвистували паротяги, снували люди.  Тут,
мабуть, нiчого не знали, але бiгти  було вже небезпечно --  могли порахувати
злодiєм. Вiн стишив ходу, а коли мимо грузько покотився у мiсто важкий
товарний  потяг,  вискочив на першу-лiпшу  платформу  з пiском, залiг i  так
доїхав  аж до  бетонного заводу.  Тут вiн  зiстрибнув, обтрусив пiсок,
трохи замастив руки мазутом i почав мiркувати, що робити далi.
     Пробиратися у хату Лiсника не мало жодного сенсу, а це була єдина
явка поблизу. Можна було спробувати  переночувати в селищi Качки, та це було
небезпечно  --  це  була  адреса, вiдома  ротмiстровi Чачу,  i,  крiм  того,
Максимовi  було   страшно  подумати  --   з'явитися  зараз  до  старої
Iллi i повiдомити їй про смерть  дочки.  Iти  було нiкуди.
Вiн  зайшов  до зубожiлого нiчного  трактирчика  для робiтникiв,  поїв
сосисок,  випив пива, покуняв,  прихилившись до  стiни. Всi  тут були такi ж
бруднi i стомленi,  як вiн, робiтники пiсля змiни, що спiзнилися на останнiй
трамвай. Йому приснилася Рада, i вiн подумав  увi снi, що Гай зараз, мабуть,
в облавi, i це добре. А Рада його любить i прихистить,  дасть перевдягнутися
i  вмитися; там ще мав залишитися його цивiльний костюм, той  самий, що його
дав йому Фанк... А  вранцi  можна буде виїхати на схiд,  де  мiститься
друга вiдома йому явка... Вiн прокинувся, кинув на  стiл  зiм'яту кредитку i
вийшов.
     Iти було недалеко  i  безпечно.  Перехожих  на  вулицях не  було,
тiльки бiля самого  будинку  вiн помiтив  людину -- це був воротар.  Воротар
сидiв  у  пiд'їздi  на  своєму табуретi i  спав. Максим обережно
пройшов  мимо,  пiднявся по сходах i подзвонив  так,  як дзвонив  завжди. За
дверима  було  тихо,  вiдтак  щось  скрипнуло,  пролунали  кроки,  i   дверi
прочинилися. Вiн побачив Раду.
     Вона  не  закричала тiльки  тому, що задихнулася  i затиснула  собi рот
долонею. Максим обняв її, пригорнув до себе, поцiлував у  лоб; у
нього  було  таке вiдчуття, нiби вiн повернувся  додому,  де  його давно вже
перестали ждати. Вiн зачинив  за собою дверi, i вони тихо пройшли у кiмнату,
i Рада знову заплакала. У кiмнатi  нiчого не змiнилося, тiльки  не було його
диванчика, а на лiжку сидiв Гай у нiчнiй сорочцi й  отетерiло  витрiщався на
Максима зляканими, дикими вiд подиву очима. Так збiгло кiлька хвилин: Максим
i Гай дивилися один на одного, а Рада плакала.
     Масаракш,-- врештi сказав Гай безпорадно.-- Ти живий?.. Ти не мертвий?
     Здрастуй, друже,-- сказав Максим.-- Шкода, що ти вдома. Я не хотiв тебе
пiдводити. Якщо ти скажеш, я негайно пiду.
     Тої ж митi Рада вхопилася за його руку.
     -- Нi-ку-ди! -- мовила вона здушено.-- Нiзащо! Нiкуди
     не пiдеш... Нехай спробує... Тодi я також... Я не подив
     люсь...
     Гай вiдкинув ковдру, спустив  з лiжка  ноги  i пiдiйшов до Максима. Вiн
помацав  його за  плечi,  за  руки,  забруднився  мазутом,  витер собi лоба,
забруднив лоб.
     Нiчого не второпаю,-- сказав вiн  жалїбно.-- Ти живий... Звiдкiля
ти узявся?  Радо,  перестань  ревти... Тебе не  поранено?  У  тебе  жахливий
вигляд... I ось кров...
     Це не моя,-- сказав Максим.
     Нiчого  не второпаю,-- повторив Гай.--  Послухай-но, адже ти живийРадо,
грiй воду! Розбуди старого, нехай дасть горiлки...
     Тихо,-- сказав Максим.-- Не галасуйте, за мною женуться.
     Хто? Навiщо?  Якi дурницi...  Радо,  дай йому  перевдягнутися!..  Маку,
сiдай, сiдай... Чи, можливо, ти хочеш лягти? Як це сталося? Чому ти живий?..
     Максим обережно присiв на краєчок стiльця, поклав руки на колiна,
аби нiчого не замастити, i,  дивлячись на цих двох, востаннє дивлячись
на них, як на своїх друзiв, вiдчуваючи навiть якусь цiкавiсть до того,
що станеться потiм, сказав:
     -- Адже я тепер злочинець, хлоп'ята. Я щойно висадив
     у повiтря башту.
     Вiн не здивувався, що вони зрозумiли його вмить, блискавично зрозумiли,
про яку башту йдеться, i  не перепитали. Рада лише стиснула руки, не зводячи
з нього погляду, а Гай крякнув, родинним жестом почухав чуприну обома руками
i, вiдводячи очi, проказав з досадою:
     -- Телепень. Помститися, отже, вирiшив... Кому помща
     єшся? Ех, ти, як був навiжений, так i залишився. Дитя
     нерозумне... Гаразд. Ти нiчого не говорив, ми нiчого не
     чули. Гаразд... Нiчого не бажаю знати. Радо, грiй воду. Та
     не шуми там, не буди людей... Роздягайся,-- суворо сказав
     вiн Максимовi.-- Завозився, як анциболот, де тебе носить...
     Максим пiдвiвся i  заходився роздягатися. Скинув  брудну  мокру сорочку
(Гай побачив рубцi  вiд  куль i голосно  проковтнув слину), з огидою стягнув
неподобно  бруднi  чоботи  i  штани. Уся вдяганка була  в  чорних плямах,  i
звiльнившись вiд неї, Максим вiдчув полегкiсть.
     Ну,  от i добре,--  сказав вiн i знову сiв.--  Дякую, Гаю. Я ненадовго,
тiльки до ранку, а потiм зникну...
     Воротар тебе бачив? -- похмуро спитав Гай.
     Вiн спав.
     Спав...-- сказав  Гай  iз сумнiвом.-- Вiн, знаєш...  Ну, можливо,
звiсно, i спав. Спить же вiн коли-небудь...
     Чому ти вдома? -- спитав Максим.
     У звiльненнi.
     Яке ще там звiльнення?  -- сказав Максим.-- Увесь Легiон,  певно, зараз
за мiстом...
     А я вже  не легiонер,-- сказав Гай, криво усмiхаючись.-- Вигнали мене з
Легiону, Маку. Я тепер  усього-на-всього  армiйський капрал, навчаю селюкiв,
яка нога  права, яка --  лiва. Навчу -- i  гайда на  хонтiйський  кордон,  в
окопи... Такi от у мене справи, Маку.
     Це через мене? -- тихо спитав Максим.
     Та як тобi сказати... Загалом, так.
     Вони глянули один на  одного, i Гай вiдвiв очi. Максим  раптом подумав,
що якби Гай  зараз  виказав його, то, певно, повернувся  б до  Легiону i  до
своєї заочної офiцерської школи; i  ще  вiн подумав,
що  якихось два  мiсяцi тому подiбне не могло б спасти йому на  думку.  Йому
зробилося неприємно,  захотiлося  зникнути,  зараз  же,  негайно,  але
повернулася  Рада  i покликала його  до ванної. Поки  вiн  мився, вона
приготувала  попоїсти,  пiдiгрiла  чай, а Гай сидiв на  тому ж  мiсцi,
пiдперши щоки кулаками, i на обличчi у  нього була нудьга.  Вiн нi про що не
запитував --  певно,  боявся почути  що-небудь  страшне, що-небудь таке,  що
прорве   останню   лiнiю   його   оборони,  перерiже  останнi  ниточки,  якi
з'єднують  його  з Максимом. I Рада  нi про що не  запитувала --
мабуть,  їй  було  не  до того;  вона  не  зводила  з  нього  очей, не
вiдпускала його руки i час вiд часу  схлипувала -- боялася, що вiн зненацька
щезне, її коханий. Щезне i вже нiколи не з'явиться. I тодi
Максим  -- часу  залишалося  обмаль  --  вiдсунув  недопиту  чашку  i  почав
розповiдати сам.
     Про  те,  як  допомогла  йому  мати  терористки,  як  вiн  зустрiвся  з
виродками, хто  вони такi, виродки,  насправдi, чому вони виродки, i що таке
башти,  яка  гаспидська, вiдворотна  вигадка  цi башти.  Про  те, що сталося
сьогоднi  вночi, як  виродки бiгли на кулемет  i вмирали один по одному,  як
завалилася  ця паскудна купа мокрого залiза i як вiн  нiс мертву жiнку, що в
неї вiдiбрали дитину i забили чоловiка...
     Рада слухала  жадiбно, i Гай також врештi-решт зацiкавився,  вiн навiть
почав ставити  запитання,  єхиднi, злi запитання, дурнi  i жорстокi, i
Максим збагнув: вiн нi в що не вiрить, усе це  вiдштовхується  од його
свiдомостi,  як вода вiд жиру,  йому неприємно це слухати i вiн  ледве
стримується,  щоб  не обiрвати  Максима. I  коли Максим закiнчив
розповiдь, вiн недобре усмiхнувся i сказав:
     -- Ловкенько вони обвели тебе круг пальця.
     Максим  глянув  на Раду,  однак Рада  вiдвела  очi  i, покусуючи  губу,
проказала нерiшуче:
     --   Не   знаю...   Можливо,   звичайно,   була   одна  така   башта...
Розумiєш,   Маку,  цього   просто   не   може  бути,   того,   що   ти
розповiдаєш...
     Вона говорила iз завмиранням, тихо, вочевидь прагнучи не образити його,
прохально зазирала  йому в  очi,  погладжувала  по  плечу,  а  Гай зненацька
розлютiв  i  почав  говорити,  що  це  ж  глупство,  що   Максим  просто  не
уявляє собi, скiльки таких башт  стоїть по країнi, скiльки
їх   будується   щороку,  щодня,--   то   невже  ж  цi  мiльярди
витрачаються лише для того, щоб двiчi на день завдавати прикрощiв жалюгiднiй
жменьцi виродкiв?!
     На  саму  охорону скiльки грошей витрачається,--  додав вiн пiсля
паузи.
     Про це я  думав,-- сказав Максим.-- Мабуть, усе справдi  не так просто.
Однак хонтiйськi грошi тут нi  до чого... I потiм, я  сам бачив: щойно
башта  завалилася, їм усiм  покращало. А  що  стосується  ПБЗ...
Зрозумiй, Гаю, для захисту з повiтря башт забагато. Щоб перекрити повiтряний
простiр,  їх потрiбно  значно менше... I  потiм, навiщо  ПБЗ  на
пiвденному кордонi! Хiба у диких виродкiв є балiстичнi засоби?
     Там  багато  чого  є,--  сказав   Гай   злiсно.--  Ти  нiчого  не
знаєш, а всьому вiриш... Вибач, Маку,  але якби ти був не ти... Усi ми
занадто довiрливi,-- гiрко додав вiн.
     Максимовi вже не хотiлося сперечатися i взагалi говори-
     ти  на цю  тему. Вiн почав  розпитувати, як iде життя,  де працює
Рада,  чому не пiшла вчитися, як  дядечко, як  сусiди...  Рада  пожвавiшала,
заходилася  розповiдати, затим спо-хопилася, зiбрала брудний посуд i  вийшла
на  кухню. Гай почухався обома руками,  похмурився на  темне  вiкно, а потiм
зважився i розпочав серйозну чоловiчу розмову.
     --  Ми тебе любимо,-- сказав вiн.-- Я тебе люблю, Рада тебе любить, хоч
i неспокiйна ти людина i все у нас через  тебе пiшло якось не  так. Але от у
чiм рiч: Рада тебе не просто  любить, не так,  розумiєш...  а як  тобi
сказати...  загалом,   ти  розумiєш...  Загалом,  подобаєшся  ти
їй,  i  весь  цей  час   вона  проплакала,  а  перший  тиждень  навiть
прохворiла.  Вона  дiвчина  добра,  хазяйновита,  багато  хто  на  неї
задивляється, i це не  дивно... Не знаю, як ти  до неї, але що я
тобi  пораджу? Облиш  ти  всi цi  дурощi, не для тебе вони, не з твоїм
розумом за  це братися,  заплутають  тебе,  сам загинеш,  багатьом безвинним
людям  життя зiпсуєш  -- нi до чого все це. А повертайся-но  до себе в
гори, знайди своїх, головою не згадаєш -- серце пiдкаже, де твоя
батькiвщина...  Нiхто тебе  там  не  шукатиме,  влаштуєшся,  налагодиш
життя, тодi приїзди, забирай Раду, i буде вам добре. А може, ми на той
час  i  з хонтiйцями  покiнчимо,  Пандеї покажемо,  де  раки  зимують,
настане врештi мир, i заживемо як люди...
     Максим слухав його i  думав, що, якби вiн  справдi був  горцем, вiн би,
мабуть,  так i вчинив: повернувся б на батькiвщину  i зажив би потихеньку  з
молодою дружиною, забув би про всi цi жахи, про складнощi... Нi, не забув, а
органiзував  би  оборону, отож чиновники  Творцiв i носа б туди не сунули; а
прибули  б туди легiонери, бився б  бiля  рiдного  порога  до  останнього...
"Проте  я не горець. У горах менi робити нiчого, а  справа моя тут, я з усiм
цим миритися не  хочу... Рада? Що  ж,  Рада... якщо справдi  кохає, то
зрозумiє, повинна  зрозумiти... Не хочу зараз  про  це думати, не хочу
кохати, не час менi зараз кохати..."
     Вiн замислився  й не вiдразу  усвiдомив, що в  будинку щось  змiнилося.
Хтось  ходив коридором,  хтось  шептався  за стiною.  Зненацька  у  коридорi
завовтузилися, Рада вiдчайдушно крикнула: "Маку!.." -- i враз замовкла, нiби
їй затисли рота. Вiн пiдхопився на рiвнi i кинувся до вiкна, але Дверi
розчинися, i  на  порозi  з'явилася  Рада, без  кровинки  на  лицi.  Вiйнуло
знайомим запахом  казарми, загупотiли, вже  не криючись,  пiдкованi  чоботи,
Раду упхнули  до кiмнати, i  слiдом  посунули люди у чорних  комбiнезонах, i
Пандi з озвiрiлим  обличчям навiв на нього автомат, а ротмiстр Чачу, хитрий,
як  завжди,  i   розумний,   як   завжди,  стояв  поруч  з  Радою,  тримаючи
її за плече i вперши ствол пiстолета їй у бiк.
     -- Нi з мiсця! -- крикнув вiн.-- Ворухнешся -- стрiляю!
     Максим  завмер.  Вiн був  безсилий, йому потрiбно  було щонайменше  двi
десятих  секунди,  може,   пiвтори,   але  цьому  вбивцi   вистачило   б   i
однiєї.
     -- Руки вперед! -- каркнув Чачу.-- Капрале, наручники!
     Подвiйнi наручники! Та хутчiй, масаракш!
     Пандi,  якого Максим неодноразово  на заняттях  кидав  через голову,  з
великою  обачнiстю   наблизився,  вiдстiбаючи   од   пояса  важкий   ланцюг.
Озвiрiлiсть на його обличчi заступив стурбований вираз.
     -- Май на увазi,-- сказав вiн Максимовi.-- Коли що,
     пан ротмiстр її враз... того... любку твою...
     Вiн защiпнув сталевi браслети на зап'ястках Максима,  присiв навпочiпки
i скував йому ноги. Максим про себе усмiхнувся. Вiн уже  знав,  що  робитиме
надалi. Проте  вiн  недооцiнив  ротмiстра. Ротмiстр не вiдпустив  Раду.  Усi
разом вони спустилися по сходах, усi разом сiли у вантажiвку, i ротмiстр анi
на мить не  вiдвiв  пiстолета. Затим  у вантажiвку упхнули скутого  Гая.  До
свiтанку  було  ще  далеко,   так  само  сiявся  дощ,  розмитi  вогнi  ледве
освiтлювали   мокру  вулицю.  На  лавицях  у  кузовi  з  гуркотом  всiдалися
легiонери,  величезнi мокрi  пси  мовчки рвалися  з  повiдцiв  i,  осадженi,
нервово,  зi  скiмленням,  позiхали.  А  в пiд'їздi,  прихилившись  до
одвiрка i склавши руки на животi, стояв воротар. Вiн дрiмав.





     Державний прокурор вiдкинувся  на бильце крiсла, вкинув до  рота кiлька
сушених ягiд, пожував i запив ковтком цiлющої води. Вiдтак зажмурився,
притиснув  пальцями  втомленi  очi й прислухався. Довкола  на  багато сотень
метрiв було  добре. Кам'яниця Палацу юстицiї  була безлюдна,  у  вiкна
монотонно  перiщив  нiчний дощ,  не чути  було  сирен  i  вищання гальм,  не
стукотiли i не гули лiфти.  I  нiкого  не було, тiльки у приймальнi за
високими дверима  тихий,  наче  миша,  нудився в очiкуваннi  наказiв  нiчний
референт.  Прокурор спроквола розплющив очi i  крiзь  рухомi кольоровi плями
глянув  на  крiсло  для вiдвiдувачiв, виготовлене  за особливим замовленням.
"Крiсло я  вiзьму з  собою. I  стiл також, я до нього звик... А  шкода
буде, мабуть, iти звiдси --  нагрiв  мiсце... I навiщо менi йти? Дивно
улаштована  людина:  якщо  перед  нею   сходи,   їй   неодмiнно  треба
видряпатися на  самiсiнький  верх. Нагорi  холодно, дмуть дуже  шкiдливi для
здоров'я протяги, падати звiдтiля смертельно, сходинки слизькi,  небезпечнi,
i  ти чудово  знаєш це, та однаково лiзеш, дряпаєшся --  язик на
плече. Всупереч обставинам  -- лiзеш, всупереч будь-яким  порадам  -- лiзеш,
всупереч  опору  ворогiв  --  лiзеш,  всупереч власним iнстинктам, тверезому
глуздовi, передчуттям -- лiзеш, лiзеш, лiзеш... Той,  хто не лiзе вгору, той
падає вниз, це правильно. Але i той, хто лiзе вгору, також падає
вниз..."
     Писк  внутрiшнього телефону  урвав  його  думки. Вiн  узяв навушник  i,
досадливо кривлячись, сказав:
     Що таке? Я зайнятий.
     Ваше   превосходительство...--  прошелестiв   референт.--  Людина,  яка
назвала себе  Мандрiвцем,  телефонує по  вашiй особистiй лiнiї i
настiйливо просить розмови з вашим...


     Мандрiвець? --  Прокурор  пожвавiшав.--  З'єднайте.  У  навушнику
клацнуло, референт прошелестiв:
     Його превосходительство вас слухає.
     Знову  клацнуло,  i  знайомий  голос  проказав  твердо,  по-пандейськи,
вимовляючи слова:
     Розумако? Здрастуй. Ти дуже зайнятий?
     Для тебе -- нi.
     Менi треба поговорити з тобою.
     Коли?
     Зараз, якщо можна.
     Я до твоїх послуг,-- сказав прокурор.-- Приїжджай.
     -- Я буду за десять -- п'ятнадцять хвилин. Жди.
     Прокурор поклав навушник i певний  час сидiв непорушно, пощипуючи нижню
губу. "З'явився, голубе,-- подумав вiн.-- I  знову як снiг  на голову.
Масаракш, скiльки грошей я  перевiв на  цього чоловiка, бiльше, мабуть, анiж
на всiх  iнших  вкупi,  а  знаю  про  нього лише те, що  всi  iншi  зосiбна.
Небезпечна постать. Непередбачувана. Зiпсував  настрiй..."  Прокурор сердито
зиркнув на папери,  розкладенi по столу,  недбало згрiб  їх  докупи  i
сунув у  стiл. "Скiльки часу  вiн  був  вiдсутнiй?.. Авжеж,  два  мiсяцi. Як
завжди. Щез невiдомо куди,  два мiсяцi  жодної  звiстки, i  нате, будь
ласка, мов бiсеня з коробки... Нi, з цим бiсеням треба щось робити,
     так працювати неможливо... Ну гаразд, а що йому  вiд мене потрiбно? Що,
власне, сталося  за  цi  два мiсяцi? Повалили Спритника... Навряд чи це його
цiкавить. Спритника вiн  зневажав. Утiм, вiн усiх  зневажає... По його
лiнiї нiчого не  було, та  вiн  i  не з'явиться  до  мене  через  таку
дрiбницю -- пiде  прямо  до  Канцлера  або  до  Барона...  Можливо,  натупав
що-небудь цiкаве i хоче ввiйти в альянс? Дай боже, дай боже... А проте, я на
його мiсцi нi  з ким в альянс не вступав би...  Можливо, процес?.. Та нi, до
чого тут процес. Утiм, що гадати, вживiмо краще необхiдних заходiв".
     Вiн  висунув   потаємну  шухляду  й  увiмкнув  усi  фонограми  та
прихованi  камери. "Цю сцену  ми  збережемо  для  нащадкiв.  Ну,  де  ж  ти,
Мандрiвче?"   Вiд   збудження   вiн   спiтнiв,   його  пройняв   дрож;   щоб
заспокоїтися, вiн вкинув до рота кiлька ягiд, пожував,  заплющив очi й
почав  рахувати.  Коли  вiн  дорахував до  семисот,  дверi  розчинилися,  i,
вiдсторонивши  референта,  до  кабiнету зайшов цей  здоровань,  цей холодний
жартiвник,  ця надiя Творцiв. Його  ненавидiли i  обожнювали, вiн  щосекунди
висiв на  павутинцi  i нiколи  не падав. Худий, сутулий, з круглими зеленими
очима, з великими вiдстовбурченими вухами, у своїй одвiчнiй безглуздiй
куртцi  до   колiн,   лисий,   мов  лiкоть,   чарiвник,  вершитель,  пожирач
мiльярдiв... Прокурор пiдвiвся йому назустрiч. З цiєю людиною не треба
було прикидатися i говорити вимученi слова.
     Вiтаю, Мандрiвче,-- сказав прокурор.-- Прийшов похвастати?
     Чим?  --  сказав  Мандрiвець,  провалюючись  у  вiдоме  всiм  крiсло  i
недоладно  задираючи  колiна.--  Масаракш!  Щоразу  забуваю  про цей  чортiв
пристрiй. Коли ти припиниш знущатися з вiдвiдувачiв?
     Вiдвiдувач  мусить почуватися незручно,-- сказав прокурор.-- Вiдвiдувач
мусить бути смiшним, бо iнакше  яке менi вiд нього  задоволення? От  я зараз
дивлюся на тебе, i менi весело.
     Авжеж, я знаю, ти весела  людина,-- сказав Мандрiвець.-- Але надто  вже
невибагливий у тебе гумор... Мiж iншим, ти можеш сiсти.
     Прокурор аж в оцю мить  виявив, що  продовжує стояти. Як  завжди,
Мандрiвець  швидко зрiвняв  рахунок. Прокурор  всiвся  зручнiше  i  сьорбнув
цiлющої гидоти.
     -- Отже? -- сказав вiн.
     Мандрiвець негайно перейшов до справи.
     --  У  тебе  в  пазурах,--  дiловито  сказав  вiн,--  людина,  яка менi
потрiбна.  Такий  собi   Мак   Сим.   Ти  закатав  його   на  перевиховання,
пам'ятаєш?
     Нi,-- сказав прокурор  щиро. Вiн вiдчув певне  розчарування.-- А коли я
його запроторив? У якiй справi?
     Нещодавно. У справi про пiдривання башти,
     А, пам'ятаю... То й що?
     Все,-- сказав Мандрiвець.-- Вiн менi потрiбний.
     Зачекай,-- сказав прокурор  з досадою.-- Процес вiв не я, не  можу ж  я
пам'ятати кожного засудженого.
     А я вважав, що це все твої люди.
     Там був тiльки один мiй, решта -- справжнi... Як, ти кажеш, його звати?
     Мак Сим.
     Мак Сим...-- повторив прокурор.-- А! Цей  гiрський  шпигун... Пам'ятаю.
Там з ним сталася якась дивна iсторiя -- його розстрiляли, i невдало.
     Так, здається.
     Силач якийсь незвичайний... Так, менi  щось доповiдали... А навiщо  вiн
тобi знадобився?
     Це мутант,-- сказав Мандрiвець.-- У нього цiкавi ментограми, i вiн менi
потрiбний для роботи.
     Розкриватимеш його?
     Можливо.   Мої  люди  запримiтили  його   давно,  коли  його   ще
використовували у спецiальнiй студiї, але пiзнiше вiн утiк...
     Прокурор, вiдчуваючи дуже сильне розчарування, набив рот ягодами.
     Гаразд,-- сказав вiн.-- Ну, як твої справи?
     Як завжди,  чудово,-- вiдповiв Мандрiвець.-- Твої, я чув,  також.
Пiдкопався-таки пiд Смикунця. Поздоровляю... Отож коли я одержу свого Мака?
     Та завтра пошлю депешу, днiв за п'ять -- сiм його приставлять.
     Невже задурно? -- спитав Мандрiвець.
     Люб'язнiсть,-- сказав Прокурор.-- А що ти можеш менi запропонувати?
     -- Найпершого захисного шолома.
     Прокурор усмiхнувся.
     I Свiтове  Свiтло на додачу,--  сказав вiн.-- Мiж iншим,  май  на
увазi:  перший  шолом менi не потрiбний.  Менi потрiбний єдиний...  До
речi,  це   правда,   що   твоїй   зграї   доручили  розроблення
спрямованого випромiнювача?
     Можливо,-- сказав Мандрiвець.
     Послухай,   а  на   якого   дiдька  нам  це   потрiбно?   Мало   у  нас
неприємностей? Згорнув би ти цю роботу, га?
     Мандрiвець ощирив зуби.
     Боїшся, Розумако? -- сказав вiн.
     Боюсь,--  сказав  прокурор.--  А  ти  не  боїшся?  Чи  ти,  може,
думаєш,  що у  тебе любов  з Графом на вiки? А вiн тебе твоїм же
випромiнювачем...
     Мандрiвець знову ошкiрився.
     Переконав,--  сказав  вiн.--  Домовилися.--  Вiн пiдвiвся.-- Я зараз до
Канцлера. Переказати що-небудь?
     Канцлер  на мене гнiвається,-- сказав  прокурор.-- Менi це з бiса
неприємно.
     Гаразд,-- сказав Мандрiвець.-- Я йому це перекажу.
     Жарти жартами,-- сказав прокурор,-- але якби ти закинув слiвце...
     Ти у нас розумака,-- сказав Мандрiвець голосом Канцлера.-- Спробую.
     Процесом вiн принаймнi задоволений?
     Звiдкiля я знаю! Я щойно приїхав.
     От  i дiзнайся...  Я  що стосується твого...  як ти  його назвав?
Дай-но я запишу...
     Мак Сим.
     Так... Вiдносно нього я завтра ж.
     -- Бувай здоровий,-- сказав Мандрiвець i вийшов.
     Прокурор похмуро глянув йому услiд. "Авжеж, можна
     лише  позаздрити.  От  становище  у  чоловiка! Єдиний,  вiд  кого
залежить захист. Пiзно шкодувати,  але, мабуть, варто було з ним зблизитися.
Проте як з ним зблизишся? Йому нiчого не потрiбно, вiн i так найбiльше цабе,
всi ми вiд  нього залежимо, всi  ми  на нього молимося... Ех, узяти б такого
чоловiка за горло -- як  би це було ловкоКоли б вiн бодай чого-небудь хотiв!
А  то  ось, будь  ласка --  каторжник  йому  потрiбний,  коштовнiсть  яка...
Ментограми,  бачте,  у нього цiкавi... Взагалi-то каторжник цей -- горець, а
Канцлер останнiм часом щось часто говорить про гори. Можливо, варто походити
коло  цього...  Як там  ще  з  вiйною вийде, а  Канцлер  є  Канцлер...
Масаракш, працювати однаково сьогоднi неможливо..." Вiн сказав у мiкрофон:
     Кох, що у вас є по засудженому Симу? -- Вiн раптом згадав: -- Ви,
здається, готували по ньому якусь компiляцiю...
     Так  точно,  ваше  превосходительство,--  прошелестiв референт.-- Я мав
честь звернути увагу вашого...
     Давайте сюди. I принесiть ще води.
     Вiн поклав навушник, i тої  ж митi в дверях з'явився невiдчутний,
мов  тiнь,  референт. Перед прокурором лягла на стiл товста  тека,  тихенько
дзеленькнуло  скло,  булькнула  вода,  i  бiля теки виникла  повна  склянка.
Прокурор вiдсьорбнув, роздивляючись теку.
     "Витяг  зi  справи Мака  Сима (Максима  Каммерера). Пiдготував референт
Кох". "Товстелезна яка, нiчого собi витяг..." Вiн розкрив  теку i взяв першу
пачку зброшурованих аркушикiв.
     Свiдчення ротмiстра Тоота... Зiзнання пiдсудного Гаала... Крокi якогось
прикордонного  району за  Блакитною  Змiєю... "Iншого  одягу  на
ньому  не  було.  Мова  видалася менi розбiрливою, але цiлком  незрозумiлою.
Спроба заговорити  з ним по-хонтiйськи  виявилася марною..." Ох  уже цi менi
прикордоннi ротмiстриХонтiйський  шпигун на пiвденному  кордонi... "Малюнки,
виконанi  затриманим,  видалися  менi  майстерними i дивовижними..." Ну,  за
Блакитною Змiєю багато дивовижного. На жаль.  I обставини  появи
цього  Сима  не  дуже  вирiзняються  на тлi iнших тамтешнiх обставин.  Хоча,
звiсно... Але подивимося...
     Прокурор вiдклав пачку, вибрав двi великi ягiдки, поклав до рота i взяв
наступний  аркушик.  "Висновок   експертної  комiсiї   у  складi
спiвробiтникiв   Iнституту   тканин   та   одягу...   "Ми,  що   нижче
пiдписалися..." Гм...  так...  так...  "...обстежили  всiма  приступними нам
лабораторними  методами   тканину   предмета   одягу,  надiсланого   нам   з
Департаменту  юстицiї   ("Нiсенiтниця  якась")...   i  дiйшли   такого
висновку:  1.  Вказаний предмет  являє собою короткi  штани четвертого
розмiру  другого  зросту,  що  можуть   бути  використанi   для  носiння  як
чоловiками,  так  i  жiнками;  2. Крiй  штанiв  не може бути зарахований  до
якого-небудь вiдомого стандарту  i не може,  власне, називатися кроєм,
оскiльки штани  не пошитi, а виготовленi якимсь  невiдомим нам  способом; 3.
Штани виготовленi  з м'якої пружної тканини срiблястого кольору,
яка,  власне,  не  може називатися  тканиною,  оскiльки навiть мiкроскопiчне
дослiдження  не  виявило  в  нiй  структури.  Матерiал  цей  не  горить,  не
змочується  i  вирiзняється  надзвичайною тривкiстю  на  розрив.
Хiмiчний  аналiз..."  Дивнi  штани. Треба  розумiти,  що  це  його  штани...
Прокурор  узяв тонко загострений  олiвець  i  написав  на  берегах аркушика:
"Референтовi. Чому не подаєте супровiдного пояснення? Чиї штани?
Звiдки штани?"  Так...  А  висновки?  Формули...  Знову формули... Масаракш,
знову формули... Ага! "...Технологiя не вiдома нi в нашiй країнi, нi в
iнших цивiлiзованих державах (за довоєнними даними)".
     Прокурор вiдклав  висновок.  Ну, штани... нехай. Штани є штани...
Що там  далi? "Акт  медичного  обстеження".  Цiкаво.  Що, це  у нього  такий
кров'яний тиск?.. Ого, оце так
     легенi!..  Що  таке? Слiди  чотирьох  смертельних  поранень...  Це  вже
мiстика. Ага... "Дивись показання свiдка Чачу  та  зiзнання  звинувачуваного
Гаала".  Сiм  куль, одначе! Гм...  Певне розходження  має мiсце:  Чачу
свiдчить, що використав зброю з  метою самозахисту i  пiд загрозою смертi, а
цей Гаал стверджує,  нiбито Сим хотiв  лише вiдiбрати у Чачу пiстолет.
Ну,  до  цього  менi  байдуже...  Двi  кулi  в печiнку  --  це забагато  для
нормальної  людини... Та-ак, скручує монетку в рурочку... бiжить
з  людиною на плечах...  Ага, це  я  вже читав. Пригадую, на цьому  мiсцi  я
подумав,  що  парубiйко   на  диво   здоровезний  i  що   зазвичай  такi  не
вiдзначаються розумом. I  далi  вже не читав... А це що?  А-а,  давнiй
приятель...  "Витяг  з  донесення  агента  №  711". "...Бачить  цiлком
виразно  у  дощову  нiч  (може  навiть  читати)  i за  повної  темряви
(розрiзняє предмети, бачить  вираз обличчя на вiдстанi близько  десяти
метрiв)... має  дуже  чутливий нюх i смак -- розрiзняв членiв групи за
запахом на вiдстанi близько п'ятдесяти метрiв, на парi розрiзняв напої
у щiльно  заткнутих посудинах... орiєнтується на мiсцевостi  без
компаса... з великою точнiстю визначає час  без годинника... Був такий
випадок:  ми  купили  i зварили  рибу, яку  вiн  заборонив  нам  їсти,
стверджуючи,  що  вона  радiоактивна. Коли ми перевiрили  радiометром,  риба
справдi виявилася  радiоактивною. Звертаю увагу  на той факт, що сам  вiн цю
рибу з'їв,  зауваживши, що  для нього  вона не становить небезпеки,  i
справдi залишився здоровим, хоча випромiнювання перевищувало санiтарну норму
(майже 77 одиниць)..."
     Прокурор вiдкинувся  у крiслi. Нi, це вже занадто. Може, вiн до  всього
ще й безсмертний? Ясна рiч, Мандрiвця усе  це мусило зацiкавити. Подивимося,
що там далi. Ось серйозний документ. "Висновок Особливої комiсiї
Департаменту  громадського здоров'я. Матерiал:  "Мак  Сим.  Реакцiя на  бiле
випромiнювання  вiдсутня.  Протипоказань  для  несення  служби у спецiальних
вiйськах  немає".  Ага...  Це  коли  вiн вербувався  до Легiону.  Бiле
випромiнювання,   масаракш...  Кати,  дiдько  б  їх  побрав!..  А  це,
виходить, їхня  експертиза з метою слiдства... "Пiд час випробувань на
бiле  випромiнювання  рiзних  iнтенсивностей,   аж   до  максимальної,
жодної реакцiї не виявив. Реакцiя на А-випромiнюван-ня нульова в
обох   значеннях.    Реакцiя   на   Б-випромiнювання   нульова.    Примiтка:
вважаємо  своїм обов'язком додати,  що даний  матерiал (Мак Сим,
бл.  20 рокiв) становить  собою  небезпеку через можливi генетичнi наслiдки.
Рекомендується   повна   стерилiзацiя  або  знищення..."  Ого!  Цi  не
жартують. Хто там у них зараз? А, Аматор. Авжеж, не жартiвник, не жартiвник,
що й казати.  Пригадую. Смiхотун-Лошачок розповiдав з  цього приводу чудовий
анекдот... Масаракш, не пам'ятаю... А добре, що довкола нiкого.  От ми зараз
ягiдку   з'їмо,  водичкою   зап'ємо...   Гидота,  але,   кажуть,
допомагає... Гаразд. Що далi?
     --  О-о, вiн уже  й  там  устиг  побувати!  Ану лиш, ану лиш...  Знову,
мабуть,  реакцiя нульова... "При застосуваннi  форсованих методiв пiдслiдний
Сим зiзнань не дав.  Вiдповiдно  до  параграфа  12  про заборону  заподiяння
видимих фiзичних ушкоджень пiдслiдним, яким належить виступити на вiдкритому
судовому   засiданнi,  застосовувалися   лише:  А.  Голкохiрургiя,   аж   до
найглибшої,  з  прониканням  у  нервовi вузли  (реакцiя парадоксальна,
пiдслiдний    засинає);    Б.    Хемообробляння     нервових    вузлiв
алкалоїдами  та   лугами  (реакцiя  аналогiчна);  В.  Свiтлова  камера
(реакцiя вiдсутня,  пiдслiдний здивований); Г.  Паротермiчна камера  (втрата
ваги  без  неприємних вiдчуттiв).  На  цьому  останньому  застосування
форсованих  методiв довелося припинити". Бр-р-р... Оце так  документ! Авжеж,
Мандрiвець  має  рацiю: це  який-небудь мутант. Нормальнi  люди так не
можуть... Так, я чув, що трапляються вдалi мутацiї,  щоправда,рiдко...
Цим  усе  пояснюється...  Окрiм  штанiв, одначе.  Штани,  наскiльки  я
розумiю, мутацiї не пiдвладнi...
     Вiн  узяв  наступний аркушик.  Документ  виявився  нецiкавий: свiдчення
директора  Спецiальної  студiї.  Безглузда  установа.  Записують
маячню    рiзних   психiв    для   розваги    найповажнiшої   публiки.
Пригадується,  цю студiю  започаткував  Калу-Шахрай,  який сам був без
однiєї клепки... Треба  ж  таке, збереглася студiя! Шахрая давно
вже немає, а iдея його маячна процвiтає... Зi свiдчень директора
випливає, що Сим був зразковим об'єктом i що вкрай бажано було б
повернути   його  до   студiї...   Стоп,  стоп,  стоп!   "Переданий  у
розпорядження Департаменту спецiальних  дослiджень  на пiдставi ордера номер
такий-то вiд такого-то числа..." А ось i  ордер, i пiдписаний вiн  Фанком...
Прокурор вiдчув якесь  мляве осяяння. Фанк...  Щось ти тут, Мандрiвче... Нi,
не   будемо  поспiшати  з   висновками.  Вiн  дорахував  до   тридцяти,  щоб
заспокоїтися,  i взяв наступний документ, певнiше, доволi товсту пачку
документiв:   "Витяг   з  акта   Спецiальної   етнолiнгвiстичної
комiсiї з перевiрки припущень про гiрське походження М. Сима".
     Вiн  почав неуважно читати, усе ще думаючи  про Фанка i  про Мандрiвця,
проте  несподiвано  для  себе  зацiкавився.  Це було  дослiдження,  в  якому
зводилися докупи та аналi-
     зувалися усi викази, свiдчення та спостереження  очевидцiв, якi так або
iнакше   торкалися   питань  про  походження   Мака   Сима;  антропологiчнi,
етнографiчнi,  лiнгвiстичнi  данi; результати вивчення фонограм, ментограм i
власноручних малюнкiв  пiдслiдного. Усе це читалося, як роман, хоча висновки
були  надто  мiзернi  i  обережнi.   Комiсiя  не  зараховувала  М.  Сима  до
жодної з вiдомих  етнiчних  груп,  що  мешкали  на  суходолi.  (Окремо
наводилася  думка  вiдомого  палеоантрополога  Шапшу, який добачив у  черепi
пiдслiдного  велику подiбнiсть, проте не iдентичнiсть,  до викопного  черепа
так  званої Людини Давньої,  що жила  на  Архiпелазi  понад  сто
п'ятдесят   тисяч  рокiв   тому).  Комiсiя   стверджувала   повну   психiчну
нормальнiсть  пiдслiдного  в  дану мить, але  припускала,  що  в  недалекому
минулому  вiн  мiг  страждати  на  одну з форм  амнезiї у сукупностi з
iнтенсивним   витiсненням  iстинної   пам'ятi  пам'яттю  несправжньою.
Комiсiя  зробила  лiнгвiстичний аналiз  фонограм,  що  залишалися  в  архiвi
спецiальної  студiї, й дiйшла висновку, що мова, якою на той час
розмовляв пiдслiдний, не  може бути зарахована до жодної групи вiдомих
сучасних або мертвих  мов. З цього  приводу комiсiя припускала,  що  ця мова
могла бути плодом уяви пiдслiдного  (так звана риб'яча  мова), тим бiльше що
зараз  вiн,   за   власним   твердженням,   цiєї  мови   вже  не
пам'ятає.  Комiсiя утримується вiд точних висновкiв, але схильна
вважати,  що  в  особi  М.  Сима  доводиться  мати справу з  якимсь мутантом
невiдомого  досi  типу... "Гарнi  iдеї народжуються в розумних головах
одночасно",-- iз  заздрiстю  подумав  прокурор i швидко пробiг очима "Окрему
думку члена  комiсiї професора  Поррумо-варруї".  Професор,  сам
горець   за   походженням,   нагадував   про   iснування   у   глибинi   гiр
напiвлегендарної   країни   Зартак,   населеної   плем'ям.
Птахоловiв, яке  досi  не потрапило в  поле  зору  етнографiї i  якому
цивiлiзованi горцi приписують володiння магiчними науками i здатнiсть лiтати
в  повiтрi без апаратiв. Птахолови,  за  переказами, надзвичайно  високi  на
зрiст, вирiзняються величезною фiзичною силою i  витривалiстю, а також мають
шкiру коричнево-золотистого  вiдтiнку. Все це дивовижно  збiгається  з
фiзичними  особливостями  пiдслiдного... Прокурор  побавився  олiвчиком  над
професором  Порру...  i так  далi, затим вiдклав олiвець i голосно проказав:
"Пiд цю думку, мабуть, i штани пiдiйдуть. Вогнетривкi штани..."
     Вiн  з'їв   ягiдку  i  проглянув  наступний  аркушик:  "Витяг  зi
стенограми  судового  процесу".  Гм...  А  це  навiщо?  "ОБВИНУВАЧ.  Ви   не
заперечуватимете, що ви -- освiчена людина? ЗВИНУВАЧЕНИЙ. Я  маю освiту, але
в  iсторiї,  соцiологiї  та  економiцi  розумiюсь  дуже  погано.
ОБВИНУВАЧ. Не  скромничайте.  Вам  знайома  ця книжка? ЗВИНУВАЧУВАНИЙ.  Так.
ОБВИНУВАЧ. Ви читали її?  ЗВИНУВАЧУВАНИЙ. Природно. ОБВИНУВАЧ. З
якою метою ви, перебуваючи пiд слiдством, почали читати монографiю "Тензорне
числення i сучасна фiзика"? ЗВИНУВАЧУВАНИЙ. Не розумiю... Для задоволення...
З  метою  розваги,  якщо  хочете...  Там   є  дуже  кумеднi  сторiнки.
ОБВИНУВАЧ. Гадаю, суду зрозумiло, що лише дуже освiчена людина читатиме таке
спецiальне  дослiдження  заради  розваги  та заради  задоволення..."  Що  за
нiсенiтниця?  Навiщо менi це пiдсовують?  А далi? Масаракш,  знову процес...
"ЗАХИСНИК.  Вам вiдомо,  якi кошти видiляють  Вогненоснi Творцi на подолання
дитячої злочинностi? ЗВИНУВАЧУВАНИЙ. Не  вповнi вас  розумiю.  Що таке
"дитяча  злочиннiсть"?  Злочини  проти  дiтей?  ЗАХИСНИК.  Нi.  Злочини,  що
їх учиняють дiти. ЗВИНУВАЧУВАНИЙ. Я не розумiю. Дiти не можуть учиняти
злочинiв..." Гм, цiкаво...  А що  там у кiнцi? "ЗАХИСНИК. Я сподiваюсь, менi
вдалося показати  суду  наївнiсть мого  пiдзахисного,  яка доходить до
житейського  iдiотизму.  Йому  невiдомi  поняття дитячої  злочинностi,
добродiйництва,  соцiальної допомоги..." Прокурор усмiхнувся й вiдклав
аркушик. Зрозумiло. Справдi, дивне поєднання:  математика i фiзика для
задоволення, а елементарних речей не знає. Такий собi дивак-професор з
поганого роману.
     Прокурор переглянув ще кiлька аркушикiв. "Незрозумiло, Маку, чому це ти
так  тримаєшся  за це  дiвчисько... як  її...  Рада  Гаал.
Любовних  стосункiв  у  тебе  з  нею  немає,  нiчим   ти  їй  не
зобов'язаний,  i спiльного  у  вас немає з нею нiчого: йолоп обвинувач
надаремне  намагається  приплутати  її  до  пiдпiлля...  А
складається враження,  що, тримаючи її пiд прицiлом, можна
примусити тебе робити все, що завгодно. Дуже корисна для нас  якiсть,  а для
тебе дуже незручна... Та-ак, загалом, усi цi свiдчення зводяться до того, що
ти, братику, раб свого слова i взагалi  людина негнучка.  Полiтичний дiяч iз
тебе  не  вийшов  би.  I  не  треба.  Гм,  фотокартки...  Он  ти який.
Приємне  обличчя,   дуже,  дуже...   Очi   дивнуватi...  Де  це   тебе
фотографували? На  лавi пiдсудних... Диви-но,  свiжий,  бадьорий,  очi яснi,
постава  невимушена.  Де  це  тебе  навчили так  грацiйно сидiти  i  взагалi
триматися,  адже лава  пiдсудних на кшталт мого крiсла, невимушено на нiй не
посидиш... Цiкавий чоловiчок... Втiм, усе це дурницi, не в тiм рiч".
     Прокурор  вибрався  з-за  столу i пройшовся по  кабiнету. Щось  солодко
лоскотало у мозку, щось збуджувало  i пiдштовхувало... "Щось я знайшов у цiй
тецi... щось важливе... щось надзвичайно важливе... Фанк?  Так, це  важливо,
бо  Мандрiвець   використовує   свого  Фанка  лише  в  дуже  важливих,
найважливiших  справах.  Одначе  Фанк --  це  тiльки  пiдтвердження, а що  ж
головне? Штани... Дурницi... АТак-так-так.  Цього  в  тецi немає". Вiн
узяв навушник.
     Кох. Що там було з нападом на конвой?
     Чотирнадцять дiб тому,--  тої  ж  митi зашелестiв  референт, нiби
читав наперед  заготовлений  текст,--  о  вiсiмнадцятiй годинi тридцять  три
хвилини на полiцiйнi  машини, що перевозили пiдсудних у справi номер 6981-84
з примiщення суду у мiську тюрму, було здiйснено збройний напад. Напад  було
вiдбито, у перестрiлцi один iз нападникiв дiстав тяжке поранення i помер, не
опритомнiвши. Труп не упiзнано. Справу про напад закрито.
     Чия робота?
     З'ясувати не вдалося. Офiцiйне пiдпiлля до нього аж нiяк не причетне.
     Мiркування?
     Можливо,  дiяли  терористи, що  намагалися  звiльнити  пiдсудного  Дека
Потту, на прiзвисько Генерал, вiдомий тiсними зв'язками з лiвим крилом...
     Прокурор  кинув навушник. Що ж, усе це може бути. I  все це  може
бути не так... Анумо,  погортаємо ще  раз...  Пiвденний кордон,  бевзь
ротмiстр... Штани...  Бiжить з  людиною  на плечах...  Радiоактивна риба, 77
одиниць... Реакцiя  на А-випромiнювання... Хемообробляння нервових вузлiв...
Стоп! Реакцiя на А-випромiнювання.  "Реакцiя  на  А-випромiнювання нульова в
обох значеннях". Нульова. В обох значеннях. У  прокурора закалатало серце, i
вiн притиснув його долонею. Iдiот! НУЛЬОВА В ОБОХ ЗНАЧЕННЯХ!
     Вiн знов ухопив навушник.
     -- КохНегайно пiдготувати спецiального кур'єра з охо
     роною. Окремий вагон на пiвдень... Нi! Мою електромотри-
     су... Масаракш! -- Вiн сунув руку в шухляду i вимкнув усi
     реєструючi апарати.-- Дiйте!
     Усе ще притискаючи лiву руку до серця, вiн витягнув  з бювара особистий
бланк i  заходився швидко,  проте розбiрливо писати: "Державна  вага. Цiлком
таємно.  Генерал-комендантовi  Особливого   Пiвденного   Округу.   Пiд
особисту  надзвичайну  вiдповiдальнiсть --  до  термiнового  беззастережного
виконання. Негайно  передати  в опiку подавцевi цього засудженого каторжника
Мака Сима, справа № 6983.  Вiд моменту  передачi  вважати виховуваного
Мака Сима пропалим безвiсти, на пiдтвердження чого мати в архiвах вiдповiднi
документи. Державний прокурор..."
     Вiн  схопив  другий  бланк:  "Розпорядження.  Цим  наказую  усiм  чинам
вiйськової, цивiльної  та  залiзничної адмiнiстрацiї
виявляти  пред'явниковi цього, спецiальному  кур'єровi державної
прокуратури з супровiдною  охороною,  сприяння  за категорiєю  ЕКСТРА.
Державний прокурор..."
     Потiм вiн допив склянку, налив нову i вже неквапом, обмiрковуючи  кожне
слово, почав на третьому бланку: "Любий Мандрiвче! Вийшла безглузда iсторiя.
Як щойно  з'ясувалося, потрiбний тобi матерiал  пропав безвiсти,  що  досить
часто трапляється у пiвденних джунглях..."












     Першим пострiлом йому розтрощило гусеницю,  i воно вперше за двадцять з
гаком рокiв  залишило розбиту колiю, вивертаючи  уламки  бетону,  вдерлося в
чагарi  й почало  неквапно  розвертатися  на мiсцi, з  хрускотом навалюючись
широким лобом на кущi, вiдтручуючи од  себе понiвеченi дерева.  I коли
воно показало неосяжну корму, на якiй  хилиталися на iржавих заклепках листи
залiза,  Зеф  акуратно i  точно,  так  щоб,  боже борони, не зачепити котла,
всадив  йому  фугасний набiй у  двигун -- у  м'язи, у  сухожилки, у  нервовi
сплетiння,-- i воно зойкнуло залiзним  голосом, викинуло  iз зчленувань клуб
розпеченого диму й зупинилося назавжди; однак щось  продовжувало жити у його
нечистих броньованих  надрах;  якiсь вцiлiлi  нерви  ще  посилали  безглуздi
сигнали,  ще  вмикалися  й  вiдразу  вимикалися  аварiйнi  системи,  шипiли,
плювалися  пiною,  i  воно  ще  кволо  стрiпувалося,  ледь-ледь  пошкрябуючи
вцiлiлою гусеницею, i грiзно й  безглуздо,  як черевце роздушеної оси,
здiймалася  та  опадала  над  конаючим  драконом  облiзла  решiтчаста  труба
ракетної  установки.  Якусь  мить  Зеф  споглядав  цю  агонiю,  вiдтак
повернувся  i  рушив до лiсу,  тягнучи  гранатомет за ремiнь. Максим и  Вепр
попрямували слiдом,
     i  вони вийшли  на  тиху  галявинку,  що  її  Зеф, напевне,
запримiтив ще дорогою сюди, повалилися в траву, i Зеф сказав:
     -- Закуримо.
     Вiн  скрутив цигарку  однорукому, дав  йому  прикурити  i закурив  сам.
Максим лежав, зiпершись пiдборiддям на руки, i крiзь рiдколiсся спостерiгав,
як  помирає  залiзний дракон  -- жалiбно  деренчить якимись  останнiми
трибками  й  зi  свистом   випускає   з  пошматованих  нутрощiв  цiвки
радiоактивної пари.
     Ось  так  i  тiльки  так,--  сказав  Зеф менторським  толом.--  а  якщо
робитимеш не так, наскубу вуха.
     Чому? -- спитав Максим.-- Я хотiв його зупинити.
     А  тому,--  вiдповiв  Зеф,--  що граната могла  рикошетом  лупонути  по
ракетi, i тодi нам був би гаплик.
     Я цiлився в гусеницю,-- сказав Максим.
     А треба цiлитися в корму,-- сказав Зеф. Вiн затягнувся димом.-- I
взагалi,  поки ти новачок, нiкуди  не лiзь першим. Хiба  що я  тебе попрошу.
Втямив?
     Втямив,-- вiдповiв Максим.
     Усi цi  тонкощi  Зефа його не  цiкавили. I сам Зеф  його  не дуже
цiкавив. Його цiкавив Вепр. Але Вепр, як завжди, байдуже мовчав, примостивши
штучну руку на обшарпаний кожух мiношукача. Все було, як завжди. I все
було не так, як хотiлося.
     Коли  тиждень тому новоприбулих каторжникiв  вишикували перед бараками,
Зеф  прямо пiдiйшов до Максима i забрав його у свiй сто  чотирнадцятий загiн
саперiв. Максим зрадiв. Вiн одразу впiзнав цю вогненну бородищу  i квадратну
опецькувату  постать,  i йому було приємно, що  i його впiзнали  у цiй
задушливiй  картатiй юрмi, де всiм було  наплювати на кожного i нiхто нiкого
не цiкавив.  Окрiм того, у  Максима були  всi пiдстави  вважати,  що  Зеф --
колишнiй знаменитий  психiатр Аллу Зеф, людина освiчена та iнтелiгентна,  не
рiвня напiвкримiнальнiй потолочi, якою був  напханий  арештантський вагон,--
якимсь чином зв'язаний з пiдпiллям. А коли Зеф завiв його до барака i вказав
мiсце на нарах поруч  з одноруким  Вепром, Максим вирiшив було, що доля його
тут  остаточно визначилася.  Проте незабаром вiн збагнув, що помилився. Вепр
не захотiв розмовляти. Вiн вислухав квапливу, пошепки, розповiдь Максима про
долю  групи,  про  висадження  башти,  про  судовий процес,  непевно,  крiзь
позiхання,  пробурмотiв:  "Буває  ще   й   не  таке..."   --  i   лiг,
вiдвернувшись. Максим вiдчув себе обдуреним, i в цю мить  на нари вилiз Зеф.
"Вiд пуза я  зараз  нажерся",--  повiдомив  вiн  Максимовi i  без будь-якого
переходу, нахабно, з  примiтивною наврипливiстю заходився витягувати з нього
iмена i явки. Можливо, колись вiн i справдi був знаменитим вченим, освiченою
та  iнтелiгентною   людиною,  можливо,  i  навiть  напевне,  вiн  мав  якесь
вiдношення до пiдпiлля,  але  зараз вiн  справляв  враження звичайнiсiнького
годованого провокатора,  який  вирiшив  знiчев'я, на сон грядущий,  обробити
пришелепкуватого  новачка.  Максим вiдкараскався  од  нього не без зусиль, а
коли Зеф  зненацька захропiв ситим вдоволеним харчанням, ще  довго лежав без
сну, згадуючи, скiльки разiв його тут уже обдурювали люди та обставини.
     Нерви  його розшарпалися.  Вiн згадав процес, вочевидь пiдготовлений ще
до  того, як  група  одержала наказ  напасти на  башту;  i  письмовi  викази
якоїсь  гадини,  котра знала про групу  все  i, можливо,  була  навiть
членом групи;  i  фiльм,  що його  було знято з башти пiд час нападу, i свiй
сором, коли вiн  упiзнав на екранi  себе самого, як вiн гатить з автомата по
прожекторах...  Нi,  по  юпiтерах,  що  освiтлювали  сцену  цiєї
страшної вистави...  У  щiльно закупореному  барацi  коливалася огидна
задуха, кусалися паразити, виховуванi марили, а у  вiддаленому  кутку барака
при свiтлi саморобної свiчки рiзалися в карти i хрипко горлали один на
одного кримiнальники.
     А  наступного  дня обдурив  Максима  i лiс.  Тут  кроку  не можна  було
ступити,  не  наштовхнувшись на  залiзо:  на  мертве,  проiржавiле  наскрiзь
залiзо; на залiзо, що зачаїлося, готове будь-якої митi вбити; на
залiзо,  що таємно ворушилося, цiлилося,  рухалося,  слiпо й недоладно
розорюючи  залишки дорiг. Земля i  трава вiдгонили iржею,  на  днi видолинок
накопичувалися радiоактивнi  калюжi,  птахи не  спiвали,  а хрипко  зойкали,
мовби у передсмертнiй тузi, тварин не було  i  не було  навiть лiсової
тишi  --  то  праворуч,  то  лiворуч  бухкали  й  гуркотiли вибухи, у  гiллi
клубочився  сизий  гар,   а  пориви  вiтру  доносили   ревiння  спрацьованих
двигунiв...
     I так пiшло: день --  нiч,  день -- нiч.  Вдень вони  вирушали до
лiсу, який  не був лiсом, а був давнiм укрiпленим районом. Вiн був буквально
нашпигований автоматичними бойовими пристроями,  панцирвагенами, самохiдними
балiс-тами, ракетами на  гусеницях,  вогнеметами, газометами, i  все  це  не
померло  за двадцять  з  гаком  рокiв,  усе  продовжувало  жити  своїм
непотрiбним  механiчним  життям,  усе  продовжувало   цiлитися,  наводитися,
випльовувати свинець,  вогонь,  смерть,  i все це необхiдно  було  задушити,
висадити в  повiтря,  вбити,  щоб  розчистити  трасу  для будiвництва  нових
випромiнюючих башт. А вночi Вепр затято мовчав,
     а  Зеф  знову  i знову  чiплявся до Максима з розпитуваннями  i  був то
прямолiнiйний  до  глупоти, то хитромудрий i  спритний на диво. I були
грубi харчi, i дивнi пiснi каторжникiв, i  когось били по обличчю легiонери,
i двiчi на день усi в бараках та в лiсi корчилися пiд променевими ударами, i
погойдувалися на вiтрi повiшенi за  спробу  втекти... день  -- нiЧ; день  --
нiч... Освенцiм, табiр знищення. Фашизм.
     -- Навiщо ви хотiли його зупинити? -- спитав зненацька
     Вепр.
     Максим  швиденько  сiв. Це було перше запитання, яке поставив перед ним
однорукий.
     Я хотiв подивитися, як вiн улаштований.
     Тiкати зiбралися?
     Максим скосив око на Зефа i сказав:
     Та нi, не в тiм рiч. Усе-таки бойова машина...
     А  навiщо  вам бойова машина? --  спитав  Вепр.  Вiн  говорив так, нiби
рудого провокатора тут не було.
     Не знаю,-- проказав Максим.-- Над цим ще треба подумати.  їх  тут
багато таких?
     Багато,-- устряв рудий провокатор.-- I машин тут багато, i дурнiв
тут також завжди вистачало...-- Вiн позiхнув.-- Скiльки разiв уже пробували.
Залiзуть, подлубають-ся-подлубаються та й  покинуть. А один дурень -- от  як
ти -- той узагалi злетiв у повiтря.
     Нiчого,  я  б не  злетiв,--  холодно  вiдказав  Максим.--  Ця машина не
вважається складною.
     А  навiщо вона  вам усе-таки? --  спитав  однорукий. Вiн  курив, лежачи
горiлиць, тримаючи  сигарету у штучних пальцях.-- Припустiмо,  ви налагодите
її. Що далi?
     На прорив через мiст,-- сказав Зеф, реготнувши.
     А чому б i нi?  -- спитав Максим. Вiн рiшуче не знав, як триматися. Цей
рудий,  здається, все-таки не провокатор.  Масаракш, якого дiдька вони
присiкалися?
     Ви не дiстанетеся до мосту,-- сказав однорукий.-- Вас тридцять три рази
розстрiляють. А коли навiть дiстанетеся, то побачите, що мiст розведений.
     А по дну рiки?
     Рiка радiоактивна,-- сказав Зеф i сплюнув.-- Якби це була людська рiка,
не  потрiбнi   були   б   нiякi   танки.  Перепливай  будь-де,   береги   не
охороняються.--  Вiн  знову  сплюнув.--  Утiм,  в  такому   випадку  вони  б
охоронялися...-- Отож, юначе, не розмахуй руками. Ти потрапив сюди  надовго,
пристосовуйся.  Пристосуєшся  -- все буде  гаразд. А  не  слухатимешся
старших, ще сьогоднi можеш побачити Свiтове Свiтло...
     Втекти неважко,-- сказав Максим.-- Втекти я мiг би хоч зараз...
     Оце так молодець! -- захоплено вигукнув Зеф.
     --   ...i  якщо  ви  збираєтесь   i   в   майбутньому  гратися  в
конспiрацiю...-- вiв далi  Максим, демонстративно звертаючись лише до Вепра,
однак Зеф знову перебив його.
     -- Я збираюсь виконати сьогоднiшню норму,-- проказав
     вiн, пiдводячись.-- Iнакше нам не дадуть жерти. Ходiмо.
     Вiн  пiшов уперед,  перевальцем крокуючи помiж дерев, а  Максим спитав-
однорукого:
     Хiба вiн також пiдпiльник? Однорукий глипнув на нього i сказав:
     Що ви, як можна!
     Вони  рушили за  Зефом,  намагаючись  ступати  слiд у слiд. Максим iшов
замикаючим.
     -- За що ж вiн тут?
     -- За неправильний перехiд вулицi,-- сказав однорукий,
     i в Максима знову пропала охота розмовляти.
     Вони  не пройшли навiть сотнi крокiв, як Зеф скомандував: "Стiй!" --  i
почалася робота. "Лягай!" -- загорлав Зеф. Вони кинулися плиском на землю, а
товсте  дерево  попереду  з  протяжливим скрипiнням повернулося, висунуло iз
себе довгий тонкий  гарматний  ствол, похилитало ним з одного боку в другий,
наче примiряючись, вiдтак щось задзижчало,  почулося клацання,  i  з чорного
дула лiниво виповзла хмарка жовтого диму. "Протухло",--  сказав Зеф дiловито
i  пiдвiвся  першим, обтрушуючи штани. Дерево  з  гарматою  вони висадили  в
повiтря. Потiм  було мiнне поле,  потiм  пагорб-пастка  з кулеметом, який не
протух i довго  притискав їх до землi, гримкочучи  на  весь лiс; потiм
вони потрапили у  справжнi джунглi колючого дроту, ледве  продерлися, а коли
усе-таки продерлися,  по них вiдкрили вогонь  звiдкiлясь  згори, усе довкола
вибухало  й горiло, Максим  нiчого не розумiв, однорукий  мовчки  i спокiйно
лежав навзнак, а Зеф гатив  з гранатомета  в небо i раптом загорлав: "Бiжка,
за мною!" -- i вони побiгли,  а там, де вони допiру були, спалахнула пожежа.
Зеф лаявся страшними словами, однорукий пiдсмiювався. Вони забилися  в глуху
хащу, але  в  цю  мить зненацька завищало,  засопiло, i крiзь гiлля повалили
зеленуватi хмари  отруйного  диму,  i знову потрiбно було бiгти, продиратися
крiзь  кущi, i Зеф  знову  лаявся страшними  словами, а  однорукого  болiсно
нудило...
     Потому Зеф нарештi притомився й оголосив вiдпочинок.
     Вони розпалили багаття, i Максим,  як молодший, заходився готувати обiд
-- варити суп з консервiв у знайомому казанку.  Зеф i однорукий,  замурзанi,
обдертi, лежали неподалiк i курили. У Вепра був змучений вигляд, вiн був уже
старий, йому доводилося важче, нiж усiм.
     Не можу збагнути,-- сказав Максим,-- як це ми при
     мудрилися програти вiйну з такою кiлькiстю технiки на
     квадратний метр.
     Що значить "примудрилися програти"? -- заперечив
     однорукий.-- Цю вiйну програли всi. Виграли тiльки Вогне-носнi Творцi.
     На жаль, мало хто це розумiє,-- сказав Максим, помiшуючи юшку.
     Вiдвик  я вiд  таких  розмов,--  сказав  Зеф.-- У  нас  тут усе бiльше:
"Мовчати, виховуваний!" та "Рахую до одного..." Агов, хлопче, як тебе...
     Максим.
     Ага,  правильно...   Ти,  Маку,   помiшуй,   помiшуй.  Начувайся,  якщо
пригорить!
     Максим  помiшував. А потiм Зеф  виголосив, що пора, сил уже немає
терпiти. У повному  мовчаннi  вони з'їли суп.  Максим  вiдчував:  щось
перемiнилося,  щось  сьогоднi буде сказано. Проте  по  обiдi однорукий  знов
улiгся i втупився в небо, а Зеф з нерозбiрливим мурмотiнням забрав казанок i
заходився вичищати дно скоринкою хлiба.
     -- Пiдстрелити б що-небудь...-- мурмотiв вiн.-- У живо
     тi порожньо, наче i не їв... тiльки апетит роздражнив...
     Почуваючи себе незручно, Максим спробував завести балачку про полювання
в цих мiсцях,  але його не  пiдтримали. Однорукий лежав iз заплющеними очима
i, здавалося, спав. Зеф дослухав до кiнця  Максимовi мiркування i  пробурчав
лише:
     -- Яке тут полювання, усе брудне, активне...-- i також
     повалився на спину.
     Максим зiтхнув,  узяв казанок i  побрiв до потiчка, що жебонiв поблизу.
Вода  в  потiчку була прозора, на вигляд чиста i смачна.  Максиму захотiлося
попити, i  вiн зачерпнув  долонею. На жаль, мити казанок тут було неможливо,
та  й  пити не варто було: потiчок був  доволi радiоактивний. Максим  присiв
навпочiпки, поставив казанок поруч i замислився.
     Спершу вiн  чомусь подумав  про Раду, як  вона завжди  мила посуд пiсля
їжi i не дозволяла допомагати пiд безглуздим приводом, що це -- справа
жiноча. Вiн згадав, що  вона його  кохає,  i вiдчув  гордiсть, тому що
досi його не кохала ще  жодна жiнка. Йому дуже  захотiлося побачити  Раду, i
вiн тої ж митi, з надзвичайною непослiдовнiстю, подумав,  як це добре,
що  її  тут немає. Тут не мiсце навiть для  наймерзеннiших
чоловiкiв, сюди слiд було б пригнати тисяч з двадцят кiбердвiрникiв, а може,
просто розпорошити усi цi лiси з усiм, що  в них  є, i виростити новi,
веселi або нехай навiть похмурi, але чистi i з похмурiстю природною.
     Потiм   вiн   згадав,   що  засланий   сюди   навiки,   i   подивувався
наївностi  тих,  хто  заслав його  сюди i,  не взявши з  нього нiякого
слова,  гадає, нiбито вiн  захоче з власної волi iснувати тут та
ще й  допоможе  їм тягнути  через  цi лiси лiнiю  променевих  башт.  В
арештантському вагонi розповiдали, що лiси простягаються на пiвдень на сотнi
кiлометрiв,  а вiйськова технiка  трапляється навiть у  пустелi... "Ну
нi, я тут  не затримаюсь.  Масаракш, iще вчора я  цi башти валив, а сьогоднi
розчищатиму для них мiсце? Досить з мене... Так. З'ясуємо становище".
     Кiлька хвилин вiн з'ясовував власне становище.
     "Вепр менi не вiрить. Зефу вiн вiрить, а менi -- нi. А  я не вiрю Зефу,
i,  здається,   даремно.  Мабуть,  я  видаюсь   Вепровi   таким  самим
наврипливо-пiдозрiлим, яким менi видається Зеф... Ну гаразд, Вепр менi
не  вiрить, отже, я  знову сам.  Можна,  звiсно,  сподiватися на  зустрiч  з
Генералом або з Копитом, але це дуже малоймовiрно. Можна, звiсно, спробувати
збити  групу з  незнайомих, проте -- масаракш! -- слiд бути чесним iз  самим
собою: я для цього не придатний. Поки що я для  цього не придатний.  Занадто
довiрливий... Зачекай, давай усе-таки усвiдомимо завдання. Чого я хочу?"
     Кiлька хвилин вiн усвiдомлював завдання.
     "От коли б Гай був тут...  Але  Гая  на  кару заслали в якусь  особливу
частину з  дуже дивною назвою. Щось  на  зразок  Блiцтрегерн -- "носiї
блискавок". Так, швидше всього, доведеться дiяти самому.
     У будь-якому  випадку,  звiдцiля  треба  щезати.  Ясна  рiч,  я спробую
зiбрати яку-небудь групу, але якщо не вийде, вирушу сам. I обов'язково
--  танк.  Тут зброї на  сто армiй... Пошарпана, щоправда, за двадцять
рокiв,   та   ще   автоматична,   але    треба   спробувати   її
пристосувати... Невже Вепр менi так i не  повiрить?" -- подумав вiн  майже у
вiдчаї, пiдхопив казанок i побiг назад до багаття.
     Зеф i Вепр  не спали: вони лежали голова до голови i про щось тихо, але
гаряче  сперечалися.  Уздрiвши  Максима, Зеф  поквапно  сказав: "Годi!"--  i
пiдвiвся. Задерши руде бородище i вирячивши очi, вiн загорлав:
     -- Де тебе носить, масаракш! Хто тобi дозволив зника
     ти? Працювати треба, а то жерти не дадуть, тридцять три
     рази масаракш!
     I тут Максим нiби здурiв.
     -- Дiдько б вас узяв, Зефе! Ви можете думати про
     що-небудь, окрiм жрання? Цiлий день я тiльки й чую од
     вас: жерти, жерти, жерти! Можете лигнути мої консерви,
     якщо це так вас допiкає!..
     Вiн   швиргонув   об  землю  казанок   i,  схопивши  рюкзак,  заходився
просовувати руки  в ременi. Зеф навiть  присiв вiд акустичного  удару, якусь
мить ошелешено дивився на нього, вiдтак почулося булькотiння, схропування, i
Зеф зареготав на увесь лiс. Однорукий вторував йому, що можна було помiтити,
але не почути. Максим не витримав i також засмiявся, трохи знiяковiлий.
     -- Масаракш! -- прохрипiв нарештi Зеф.-- Оце голо
     сисько!.. Нi, друже,-- звернувся вiн до Вепра,-- спом'янеш
     мої слова. А втiм, я сказав: годi... Встати! -- гаркнув вiн.--
     Вперед, якщо хочете... гм... жерти сьогоднi увечерi.
     I  все.  Погорлали,  посмiялися, посерйознiшали  i  рушили  далi.
Максим  розлючено  розряджав  мiни,  виламував  з  гнiзд  спаренi  кулемети,
згвинчував  боєголовки на зенiтних  ракетах, що  стримiли з розчинених
люкiв; знову  були вогонь, сичавi цiвки  сльозоточивих газiв, огидний сморiд
вiд трупiв  тварин,  що розкладалися, розстрiлянi автоматами. Вони зробилися
ще бруднiшi, ще злiшi, ще обiрванiшi, а Зеф хрипiв Максиму: "Вперед, вперед!
Жерти  хочеш  --  вперед!", а  однорукий  Вепр  остаточно  знесилiв i  ледве
плентався далеко позаду, спираючись на свiй мiношукач, як на костур...
     За  цi години Зеф остобiсiв  Максимовi до краю, i Максим навiть зрадiв,
коли  рудобородий зненацька  заревiв i  з шумом провалився пiд землю. Максим
витер пiт з брудного лоба брудним рукавом, неквапом пiдiйшов i зупинився  на
краю похмурої вузької щiлини, що  ховалася в  травi. Щiлина була
глибока, непрониклива, з неї вiяло холодом i вiльгiстю, нiчого не було
видно,  i  долинав  лише  якийсь  хрускiт,   дзенькiт   i  невиразна  лайка.
Накульгуючи, пiдiйшов Вепр, також зазирнув у щiлину i спитав Максима:
     Вiн там? Що вiн там робить?
     Зефе! -- погукав Максим, нахилившись.-- Де ви там, Зефе?
     З щiлини почулося лунке:
     -- Спускайтесь сюди! Стрибайте, тут м'яко...
     Максим позирнув на однорукого. Той похитав головою.


     Це не для мене,-- сказав вiн.-- Стрибайте, а я потiм спущу вам мотузку.
     Хто тут? -- загорлав раптом унизу Зеф.-- Стрiлятиму, масаракш!
     Максим звiсив  ноги у щiлину, вiдштовхнувся i стрибнув. Майже тої
ж  митi вiн по колiна вгруз  у  порохняву масу i сiв. Зеф  був десь поблизу.
Максим заплющив очi i кiлька секунд посидiв, звикаючи до темряви.
     -- Ходи сюди, Маку, тут хтось є,-- прогудiв Зеф.-- Веп
     ре! -- крикнув вiн.-- Стрибай!
     Вепр вiдповiв, що втомився як пес i з задоволенням посидить нагорi.
     -- Як хочеш,-- сказав Зеф.-- Але, на мiй погляд, це --
     Фортеця. Згодом пошкодуєш...
     Однорукий   вiдповiв  невиразно,   голос  у  нього  був  кволий:  його,
здається, знову нудило i було йому не до Фортецi. Максим розплющив очi
й  роззирнувся.  Вiн  сидiв  на  купi землi  посерединi  довгого коридора  з
шорсткими  цементовими  стiнами. Дiрка у  стелi  була  чи  то  вентиляцiйним
отвором,  чи  то  пробоїною.  Зеф  стояв  крокiв  за двадцять i  також
роздивлявся, свiтячи лiхтариком навсiбiч.
     Що це тут? -- спитав Максим.
     Звiдкiля я  знаю? -- сказав Зеф  сварливо.-- Може, схов  який-небудь. А
може, й справдi Фортеця. Знаєш, що таке Фортеця?
     Нi,-- сказав Максим i почав сповзати з купи.
     Не  знаєш...--  сказав Зеф неуважно. Вiн i далi озирався, свiтячи
лiхтариком  по стiнах.-- Що ж  ти  тодi  знаєш...  Масаракш,--  сказав
вiн,-- тут щойно хтось був...
     Людина? -- спитав Максим.
     Не знаю,-- вiдповiв Зеф.-- Прокрався вздовж стiни i  щез...  А Фортеця,
приятелю,-- це така штука, що ми могли  б  за один день  закiнчити  усю нашу
роботу... Ага, слiди...
     Вiн  присiв  навпочiпки.  Максим  присiв  поруч  i   завважив  ланцюжок
вiдбиткiв у порохнявi пiд стiною.
     Дивнi слiди,-- сказав вiн.
     Маєш рацiю,  приятелю,-- сказав Зеф, озираючись.-- Я таких слiдiв
ще не бачив.
     Нiби хтось на кудаках  пройшов,--  сказав Максим. Вiн  стиснув кулак  i
зробив вiдбиток поруч зi слiдом.
     Схоже,-- з  повагою визнав Зеф. Вiн посвiтив у  глиб коридора. Там щось
кволо  мерехтiло, вiдсвiчуючи, чи  то поворот,  чи то глухий  кут.--  Ходiмо
глянемо? -- сказав вiн.
     Тихше,-- сказав Максим.-- Мовчiть i не рухайтесь.
     У пiдземеллi  коливалася  ватяна  волога  тиша,  проте коридор  не  був
мертвим. Хтось  там, попереду,--  Максим  не  мiг точно  визначити,  де i як
далеко,--  стояв,  притискаючись  до  стiни,  хтось невеличкий, зi слабким i
незнайомим запахом. Вiн спостерiгав за  ними i був невдоволений їхньою
присутнiстю. Це було щось зовсiм незнайоме, i намiри його були невловнi.
     Нам обов'язково треба йти? -- спитав Максим.
     Хотiлося б,-- сказав Зеф.
     Навiщо?
     Треба глянути, можливо, це все-таки Фортеця... Якби ми знайшли Фортецю,
тодi, друже мiй, усе пiшло б iнакше. Я у Фортецю не вiрю,  але коли говорять
-- як знати... Можливо, i не все брешуть...
     Там хтось є,-- сказав Максим.-- Я не розумiю хто.
     Он  як? Гм...  Якщо  це  Фортеця, тут, за легендою, живуть або  залишки
гарнiзону...  Вони, розумiєш,  тут  сидять  i  не  вiдають,  що  вiйна
скiнчилася,   вони,   розумiєш,  у   розпал   вiйни   оголосили   себе
нейтральними, замкнулися i пообiцяли, що  висадять  у повiтря увесь суходiл,
якщо до них полiзуть...
     А вони можуть?
     Якщо це Фортеця, вони все можуть... Та-ак... Нагорi ж повсякчас вибухи,
стрiлянина...  Цiлком  можливо,  що  вони  вважають,  буцiмто  вiйна  ще  не
скiнчилася... Принц тут якийсь командував чи  герцог... Добре  було б з ними
зустрiтися i погомонiти.
     Максим знову прислухався.
     Нi,-- сказав вiн упевнено.-- Немає там нi принца, нi герцога. Там
якийсь звiр, чи що... Нi, не звiр... Або?
     Що -- або?
     Ви сказали: або залишки гарнiзону, або?..
     А-а... Ну, це дурницi, бабинi казочки... Ходiмо глянемо.
     Зеф зарядив  гранатомет, узяв  його навскидку i вирушив уперед, свiтячи
лiхтариком. Максим пiшов поруч.  Кiлька хвилин  вони брели коридором, вiдтак
уперлися в стiну i звернули направо.
     Вас дуже чути,-- сказав Максим.-- Там щось вiдбувається, а ви так
сопете...
     Що ж менi -- не дихати? -- негайно наїжачився Зеф.
     I лiхтарик менi ваш заважає,-- сказав Максим.
     Тобто як це -- заважає? Темно...
     У  темрявi я бачу,--  сказав Максим,--  а от через ваш лiхтарик  нiчого
розiбрати не можу... Давайте, я пiду вперед, а  ви  залишайтесь. А то ми так
нiчого не дiзнаємося. -- Н-ну, як хочеш...-- у голосi Зефа  не  було й
слiду
     звичної впевненостi.
     Максим знову  заплющив  очi, вiдпочив  од хитливого свiтла, пригнувся i
рушив  уздовж  стiни,  намагаючись  зовсiм  не шумiти.  Невiдомий  був  десь
неподалiк, i Максим наближався до нього з кожним кроком. Коридоровi кiнця не
було. Праворуч з'явилися дверi, всi вони були залiзнi i всi були позамиканi.
Навстрiч  тягло.  Повiтря  було  вогкувате,  тхнуло  плiснявою  i  ще   тим,
невiдомим, живим i  теплим. Позаду обережно шумiв Зеф; вiн був розгублений i
боявся  вiдстати. Максим вiдчув  це  i засмiявся сам до себе. Вiн вiдволiкся
буквально на секунду, i
     за  цю  секунду  невiдомий  щез.  Максим  зупинився  вкрай  здивований.
Невiдомий  щойно був  попереду, зовсiм поруч,  а вiдтак  в  одну  мить мовби
розчинився у повiтрi i так само миттєво виник за спиною, також  зовсiм
поруч.
     Зефе! -- покликав Максим.
     Так! -- лунко озвався рудобородий.
     Максим  уявив собi, як невiдомий стоїть мiж ними i повертає
голову на голоси.
     Вiн мiж нами,-- сказав Максим.-- Не здумайте стрiляти.
     Гаразд,-- сказав Зеф по хвилi.-- Нi дiдька не видно,--
     повiдомив вiн.-- Який вiн на вигляд?
     Не знаю,-- вiдповiв Максим.-- М'яке.
     Тварина?


     Не схоже,-- сказав Максим.
     Ти ж запевняв, що бачиш у темрявi.
     Я не очима бачу,-- сказав Максим.-- Помовчте.
     Не очима...-- пробурчав Зеф i затих.
     Невiдомий  пристояв,  перетнув  коридор, зник  i  по  якiмсь часi знову
з'явився  попереду. Йому  також цiкаво, подумав  Максим.  Вiн  дуже  прагнув
викликати  в  собi вiдчуття  симпатiї до цiєї  iстоти, але
щось  заважало  --  мабуть,   неприємне   поєднання  незвiриного
iнтелекту  з напiвзвiриною  зовнiшнiстю. Вiн знову  рушив уперед.  Невiдомий
вiдступав, зберiгаючи постiйну дистанцiю.
     Як справи? -- спитав Зеф.
     Усе  те саме,--  вiдповiв Максим.-- Можливо, вiн  нас  кудись  веде або
заманює.
     А впораємося? -- спитав Зеф.
     Вiн  не  збирається  нападати,--  сказав  Максим.--  Йому  самому
цiкаво.
     Вiн  замовк, тому  що  невiдомий знову зник,  i Максим тої ж митi
вiдчув, що коридор скiнчився. Довкола було просторе примiщення. Все-таки тут
було занадто темно. Максим майже нiчого  не бачив. Вiн вiдчував  присутнiсть
металу, скла, вiдгонило iржею, i був тут струм високої напруги. Кiлька
секунд Максим стояв  незрушно, потiм, розiбравшись,  де вимикач,  потягся до
нього, але  в цю мить  невiдомий з'явився  знову. I не сам. З ним  був
другий,   схожий,   проте   не   точно  такий   самий.   Вони  стояли   бiля
тiєї ж стiни, що й  Максим, вiн чув  їхнє дихання --
прискорене i вологе.  Вiн  завмер у надiї, що вони наблизяться,  однак
вони  не пiдходили, i тодi  вiн, щомога  звузивши зiницi,  натис  на  клавiш
вимикача.
     Мабуть, щось було негаразд у ланцюговi  -- лампи спалахнули  всього  на
долю  секунди, десь iз трiском луснули запобiжники, i  свiтло  знову згасло,
але  Максим устиг побачити, що невiдомi  iстоти були невеличкi, на  зрiст як
велика  собака,  стояли карачки, були  вкритi темною шерстю,  i  в  них були
великi, важкi голови. Очi  Максим розгледiти не встиг.  Дивнi iстоти негайно
щезли, мовби їх i не було.
     Що там у тебе? -- спитав Зеф стривожено.-- Що за спалах?
     Я запалював свiтло,-- вiдгукнувся Максим.-- Iдiть сюди.
     А де цей? Ти його бачив?
     Майже  не бачив.  Схожi усе-таки на тварин.  Щось  подiбне  до собак  з
великими головами...
     По стiнах застрибали вiдблиски лiхтарика. Зеф говорив на ходу:
     А, собаки... Живуть тут такi у лiсi. Живих їх, щоправда, я нiколи
не бачив, зате пiдстрелених -- безлiч разiв...
     Нi,-- сказав Мак iз сумнiвом у голосi.-- Це все-таки не тварини.
     Тварини, тварини,-- сказав  Зеф. Голос його лунко  розлiгся пiд високим
склепiнням.-- Даремно ми з тобою дрижаки ловили. Я було подумав, що упирi...
Масаракш! Та це ж Фортеця!
     Вiн  зупинився  посерединi  примiщення, бiгаючи променем по  стiнах, по
рядах циферблатiв,  по  розподiльних  щитах.  Блищало  скло, нiкель, вицвiла
пластмаса.
     -- Ну, вiтаю, Маку. Усе-таки ми її з тобою знайшли.
     Даремно я не вiрив. Даремно... А це що таке? Ага... Це
     електронний мозок, i все пiд напругою! Ох, дiдько його
     бери, сюди б Коваля!.. Послухай, а ти нiчого в цьому не
     тямиш?


     У чому саме? -- спитав Максим, пiдходячи.
     Та  у  цiй   от  механiцi...  Це  ж  пульт  управлiння!  Якщо  у  ньому
розiбратися,  увесь край  наш!  Уся  ця  технiка  нагорi  управляється
звiдси! Ох, якби розiбратися, масаракш!
     Максим вiдiбрав у нього лiхтарик, поставив так, щоб свiтло розсiювалося
по  примiщенню, i роззирнувся. Повсюди лежала порохнява, лежала  уже  багато
рокiв,  а на столi у кутку на  розстеленому зiтлiлому паперi стояла тарiлка,
заляпана чорним,  i  поруч  --  виделка.  Максим  пройшовся вздовж  пультiв,
торкнувся верньєрiв, спробував увiмкнути  електронну машину, взявся за
рубильник -- рукоятка залишилася у нього в пальцях...
     -- Навряд,-- сказав вiн нарештi.-- Навряд чи звiдси
     можна чим-небудь особливим управляти. По-перше, занад
     то усе тут просте, швидше всього це або станцiя спостере
     ження, або одна з контрольних пiдстанцiй... Тут усе якесь
     допомiжне... I машина слабка, не вистачить навiть, щоб
     десятком танкiв управляти... А потiм, тут же все розвали
     лося, нi до чого не можна доторкнутися. Струм, щоправда,
     є, але напруга нижча вiд норми: котел, мабуть, геть заби
     ло... Нi, Зефе, усе це не так просто, як вам здається.
     Раптом  вiн завважив  вмурованi у  стiну  довгi  рурки,  з'єднанi
гумовим  наочником,  пiдсунув  алюмiнiєвого стiльця, всiвся  i  уткнув
обличчя в наочник. На його подив, оптика виявилася у чудовому станi,  але ще
дужче здивувало те,  що  вiн побачив.  У  полi зору  був  цiлком  незнайомий
краєвид:   бiло-жовта  пустеля,  пiщанi   дюни,  кiстяк   якоїсь
металевої споруди. Там  вiяв сильний вiтер,  бiгли по дюнах  струминки
пiску, каламутний виднокрай загортався чашею.
     -- Погляньте,-- сказав вiн Зефовi.-- Де це?
     Зеф приставив гранатомет до пульта, пiдiйшов i глянув.
     -- Дивно,-- сказав вiн по хвилi мовчання.-- Це пустеля.
     Це, друже мiй, вiд нас кiлометрiв за чотириста...-- Вiн
     одсунувся вiд окулярiв i звiв очi на Максима.-- Скiльки ж
     працi вони на все це поклали, мерзотники... А толку? Оно
     вiтер гуляє по пiсках, а який це був край!.. Мене до вiйни
     хлопчиськом iще на курорт возили...-- Вiн пiдвiвся.-- Ходi
     мо звiдси к бiсу,-- сказав з гiркотою у голосi i взяв лiхта
     рик.-- Ми з тобою тут нiчого не второпаємо. Доведеться
     ждати, коли Коваля схоплять i посадять... Тiльки його не
     посадять, а розстрiляють, мабуть... Ну, рушили?
     -- Так,-- сказав Максим. Вiн роздивлявся дивнi слiди на
     пiдлозi.-- Ось це мене цiкавить значно бiльше,-- повiдомив
     вiн.
     -- I даремно,-- сказав Зеф.-- Тут, мабуть, чимало всiля
     кої звiрини бiгає...
     Вiн закинув за спину  гранатомет i попрямував до виходу з зали. Максим,
озираючись на слiди, рушив за ним.
     -- їсти хочеться,-- сказав Зеф.
     Вони пiшли  коридором.  Максим  запропонував  виламати  однi  з дверей,
проте, на думку Зефа, це було нi до чого.
     Цiєю справою  треба займатися серйозно,-- сказав вiн.-- Що ми тут
будемо час гайнувати, ми ще  норму не вiдпрацювали, а  сюди  треба прийти iз
знавцем...
     На вашому мiсцi,--  заперечив Максим,-- я б не дуже розраховував на  цю
вашу Фортецю. По-перше, тут усе струхлявiло, а по-друге, вона вже зайнята.
     <-- Ким це?  Ах,  ти  знову про собак?.. I ти  туди  ж. Тi про
упирiв торочать, а ти...
     Зеф замовк.  По коридору пронiсся гортанний вигук, кiлькаразовою  луною
вiдбився  од стiн  i стих. Тої  ж  митi звiдкiлясь здалеку вiдгукнувся
другий такий самий голос. Це були дуже знайомi звуки, одначе Максим  нiяк не
мiг згадати, де чув їх.
     Так ось хто кричить ночами! -- сказав Зеф.-- А ми гадали, птахи...
     Дивний крик,-- сказав Максим.
     Дивний  --  не  знаю,-- заперечив  Зеф,--  але страшнуватий.  Уночi  як
почнуть горлати по всьому лiсу, у п'ятах  холоне. Скiльки про цi крики казок
розповiдають...   Був   один  кримiнальник,   так  вiн  вихвалявся,  буцiмто
знає цю мову. Перекладав.
     I що ж вiн перекладав? -- спитав Максим.
     Ет, дурницi. Яка там мова...
     А де цей кримiнальник?
     Пропав безвiсти,-- сказав Зеф.-- Вiн був у будiвельниках, партiя в лiсi
заблукала...
     Вони повернули  лiворуч,  i далеко  попереду з'явилася  каламутна блiда
пляма  свiтла.  Зеф  вимкнув  лiхтарик i сховав до  кишенi.  Вiн  iшов тепер
попереду, i коли вiн зненацька зупинився, Максим мало не налетiв на нього.
     -- Масаракш,-- промурмотiв Зеф.
     На  пiдлозi впоперек коридора лежав людський кiстяк. Зеф скинув з плеча
гранатомет i роззирнувся.
     -- Цього тут не було,-- промимрив вiн.
     -- Так,-- сказав Максим.-- Його щойно поклали.
     Позаду у глибинах пiдземелля раптом пролунав цiлий
     хор гортанних протяжливих зойкiв. Зойки змiшувалися з луною; здавалося,
що лементує тисяча горлянок, i всi
     вони лементували  хором, мовби скандуючи  якесь дивне слово з  чотирьох
складiв. Максимовi причулося знущання,  виклик, глузи. Вiдтак хор замовк так
само  несподiвано, як почався.  Зеф шумно  вiдiтхнув  i опустив  гранатомет.
Максим знову глипнув на кiстяк.
     Як на мене, то це натяк,-- сказав вiн.
     Як на  мене,  також,--  пробурчав  Зеф.--  Ходiмо  швидше.  Вони  хутко
дiсталися до пролому в стелi, видряпалися на
     купу  землi i завважили над  собою стривожене обличчя  Вепра. Вiн лежав
грудьми на краю пролому, спустивши вниз мотузку з петлею.
     -- Що там у вас? -- спитав вiн.-- Це ви кричали?
     -- Зараз розкажемо,-- мовив Зеф.-- Мотузку закрi
     пив?
     Вони  вибралися  нагору;  Зеф  скрутив  собi i  однорукому  по цигарцi,
запалив  i якийсь час мовчав, очевидно,  намагаючись скласти якусь думку про
те, що вiдбулося.
     -- Гаразд,-- сказав вiн нарештi.-- - Коротко -- було от
     що. Це -- Фортеця. Там є пульти, мозок i таке iнше. Усе
     в жалюгiдному станi, проте струм є, i користь ми з цього
     матимемо, треба лише знайти тямущих людей... Далi.-- Вiн
     затягнувся i випустив з широко розкритого рота клуб диму,
     зовсiм як зiпсований газомет.-- Далi. Зважаючи на все, там
     живуть собаки. Пам'ятаєш, я тобi розповiдав? Собаки та
     кi -- голова величезна... Кричали вони... А якщо подумати,
     то, може, i не вони, тому що, бачиш... Як би тобi сказати...
     Поки ми з Максимом там швендяли, хтось виклав у кори
     дорi кiстяк людини. От i все.
     Однорукий глянув на нього, потiм на Максима.
     Мутанти? -- спитав вiн.
     Можливо,--  сказав Зеф.-- Я  взагалi нiкого  не бачив,  а  Мак каже, що
бачив собак... але не очима. Чим ти їх там бачив, Маку?
     Очима я їх також бачив,-- сказав Максим.-- I хочу, до речi,
додати,  що нiкого,  крiм цих ваших собак, там  не було.  Я б  знав. I
собаки цi вашi -- не те, що ви думаєте. Це не звiрi.
     Вепр  не   сказав  нiчого.  Вiн   пiдвiвся,  змотав  мотузку,  причепив
її до паска i знову сiв поруч iз Зефом.
     Дiдько  його знає,-- промурмотiв  Зеф,-- може, i не звiрi...  Тут
усе може бути. Тут у нас Пiвдень...
     А може, цi собаки i є мутанти? -- спитав Максим.
     Нi,-- сказав  Зеф.--  Мутанти -- це  просто дуже потворнi люди. I
дiти людей найзвичайнiсiньких. Мутанти. Знаєш, що це таке?
     -- Знаю,-- сказав Максим.-- Але вся рiч у тому, як
     далеко може зайти мутацiя.
     Певний час усi мовчали, розмiрковували. Потому Зеф сказав:
     -- Ну, якщо ти такий освiчений, годi теревенити. Вста
     вай! -- Вiн пiдвiвся.-- Залишилося нам небагато, але часу
     обмаль. А жерти хочеться...-- вiн пiдморгнув Максимовi,--
     просто-таки патологiчно. Ти знаєш, що таке "патоло
     гiчно"?
     Залишалося ще розчистити пiвденно-захiдну чверть квадрата, однак нiчого
розчищати їм не  довелося.  Нещодавно тут,  схоже, вибухнуло щось дуже
потужне.  Вiд  старого лiсу зосталися самi лише напiвструхлявiлi стовбури та
обгорiлi  пеньки,  позрiзуванi  мов бритвою, а  на  його мiсцi вже  пiднявся
молодий  рiдкий   лiсок.  Грунт  почорнiв,  обвуглився  i  був  нашпигований
розпиленою  iржею.  Жодна технiка  не  могла вцiлiти  пiсля такого вибуху, i
Максим збагнув, що Зеф привiв їх сюди не для роботи.
     Назустрiч  їм  з  гущавини  вилiз  зарослий  чоловiк  у  брудному
арештантському балахонi. Максим упiзнав його: це був  перший абориген, якого
вiн зустрiв, давнiй напарник Зефа, дзбан свiтової скорботи.
     -- Зачекайте,-- сказав Вепр,-- я з ним побалакаю.
     Зеф  звелiв  Максимовi  сiсти, де стоїть, всiвся  сам i заходився
перевзуватися,  бубонячи  в  бороду  карний  романс  "Я хлопець меткий, мене
знає  околиця".  Вепр  пiдiйшов до  дзбана свiтової скорботи,  i
вони, усамiтнившись  за  кущами,  заходилися розмовляти пошепки.  Максим чув
їх чудово,  проте  розiбрати нiчого  не мiг, бо  говорили вони  якимсь
жаргоном, i вiн упiзнав лише кiлька разiв повторене слово "пошта". Незабаром
вiн перестав  прислухатися. Вiн  почувався втомленим, брудним: сьогоднi було
занадто  багато  безглуздої  роботи,  безглуздої  нервової
напруги,  занадто  довго  вiн дихав сьогоднi  всiлякою  гидотою,  i  прийняв
занадто багато рентгенiв. I знов упродовж цiлого дня не  було зроблено
нiчого спражнього, нiчого потрiбного, i йому дуже не хотiлося повертатися до
барака.
     Потiм дзбан скорботи щез, а Вепр повернувся, сiв перед Максимом на пень
i сказав:
     Ну, давайте поговоримо.
     Все гаразд? -- спитав Зеф.
     Так,-- сказав Вепр.
     Я  ж  тобi  говорив,--  сказав  Зеф,  роздивляючись  на  свiтло  дiряву
пiдошву.-- У мене на таких чуття.
     Ну, так от, Маку,-- сказав Вепр.-- Ми вас перевiри-
     ли,  наскiльки   це  можливо  за  нашого  становища.  Генерал   за  вас
ручається. Вiдтепер ви будете пiдлягати менi.
     Дуже радий,-- сказав Максим, криво посмiхаючись.
     Йому хотiлося сказати: "Але ж за вас Генерал передi мною не поручився",
проте вiн тiльки додав:-- Слухаю вас.
     Генерал повiдомляє,  що  ви не боїтесь  радiацiї i не
боїтесь випромiнювачiв. Це правда?
     Так.
     Отже, ви будь-якої митi можете переплисти Блакитну Змiю i  це вам
не зашкодить?
     Я вже сказав, що можу втекти звiдси хоч зараз.
     Нам не потрiбно, щоб ви тiкали... Отже, наскiльки  я розумiю, патрульнi
машини вам також не страшнi?
     Ви маєте на увазi пересувнi випромiнювачi? Нi, не страшнi.
     Дуже добре,--  сказав  Вепр.--  Тодi ваше  завдання на  найближчий  час
повнiстю визначається. Ви  будете зв'язкiвцем. Коли я вам  накажу,  ви
перепливете рiку i пошлете з найближчого поштового вiддiлення телеграми, якi
я вам дам. Зрозумiло?
     Це менi зрозумiло,-- спроквола сказав Максим.-- Я не розумiю iншого...
     Вепр дивився  на нього незмигно --  сухий, жилавий, покалiчений старий,
холодний i  нещадний  боєць, iз самих пелюшок  боєць,  страшне i
здатне викликати захоплення  породження  свiту,  в якому  цiннiсть людського
життя дорiвнює нулю. Вiн нiчого не знав, крiм боротьби, нiкого не мав,
крiм боротьби, усе  вiдкидав,  крiм боротьби,-- i в  його уважних прищулених
очах Максим, як у книжцi, читав свою долю на найближчi кiлька рокiв.
     Он як? -- сказав Вепр.
     Давайте домовимось вiдразу,-- твердо сказав Максим.--  Я не бажаю дiяти
наослiп. Я  не  маю  намiру заходжуватися коло  справ, якi, на  мiй  погляд,
є безглуздими i непотрiбними.
     Наприклад? -- сказав Вепр.
     Я знаю, що таке дисциплiна. I я знаю, що  без дисциплiни вся наша
робота нiчого не  варта. Але я  вважаю, що дисциплiна  мусить бути розумною,
пiдлеглий мусить  мати певнiсть, що наказ розумний.  Ви наказуєте менi
бути  зв'язкiвцем. Я  готовий  бути зв'язкiвцем, я  здатний на бiльше, проте
якщо це потрiбно, я буду зв'язкiвцем. Але я мушу знати, що телеграми, якi  я
надсилаю, не  спричиняться до безглуздої загибелi i без того  нещасних
людей...

     --
     Зеф задер було бородище, однак Вепр i Максим  однаковим  рухом зупинили
його.
     Менi було наказано висадити в повiтря  башту,-- вiв далi Максим.-- Менi
не  пояснювали, навiщо це потрiбно. Я бачив, що це нерозумний i  смертельний
замiр, проте я виконав наказ. Я втратив трьох товаришiв, а потiм  виявилося,
що це пастка  державної прокуратури. I я кажу: годi! Я бiльше не
збираюсь нападати  на  башти.  I бiльше  того,  я  маю  намiр  всiляко
перешкоджати операцiям подiбного роду...
     Ну й дурень! -- сказав Зеф.-- Шмаркач.
     Чому? -- спитав Максим.
     Зачекайте, Зефе,--  сказав Вепр. Вiн i далi не зводив очей з Максима.--
Iншими словами, Маку, ви хочете знати усi плани штабу?
     Так,-- сказав Максим.-- Я не хочу працювати наослiп.
     А ти, братику,  нахаба,-- виголосив  Зеф.--  У мене,  братику, слiв  не
вистачає, щоб описати, який ти  нахаба!.. Послухай, Вепре, а вiн  менi
подобається. Нi-i, зiр у мене вiрний...
     Ви  вимагаєте занадто великого довiр'я,-- холодно сказав  Вепр.--
Таке довiр'я треба заслужити.
     I  для  цього  завалювати дурнi  башти?  --  сказав Максим.--  Я,
щоправда,  усього  кiлька мiсяцiв у пiдпiллi, але повсякчас я чую лише одне:
башти, башти,  башти... А я не хочу валити башти, це марна  справа!  Я  хочу
боротися  проти  тиранiї,  проти  голоду,   розрухи,   корупцiї,
брехнi... Я розумiю,  звичайно,  башти  мучать вас, просто фiзично мучать...
Але навiть проти башт ви повстаєте якось по-дурному. Цiлком  очевидно,
що башти ретрансляцiйнi, а отже, потрiбно  бити у Центр,  а  не  сколупувати
їх по однiй...
     Вепр i Зеф заговорили одночасно.
     Звiдки ви знаєте про Центр? -- спитав Вепр.
     А де ти його, цей Центр, знайдеш? -- спитав Зеф.
     Те,  що   Центр  має  iснувати,  зрозумiло  всякому  хоч  почасти
грамотному iнженеровi,-- сказав Максим спогорда.-- А як  знайти Центр, оце i
є завдання,  яким ми  повиннi  займатися. Не  бiгати на  кулемети,  не
втрачати надаремно людей, а шукати Центр...
     По-перше,  все  це  ми i  без  тебе  знаємо,-- скипiв  Зеф.--  А,
по-друге, масаракш, нiхто  не загинув марно! Всякому хоч почасти  грамотному
iнженеровi, шмаркачу  ти зашмарканий,  мусить бути зрозумiло, що,  заваливши
кiлька башт, ми порушимо систему ретрансляцiї i зможемо звiль-
     нити цiлий район! А для цього треба  вмiти завалювати башти. I ми
вчимося це  робити --  розумiєш  ти  чи  нi?  I  якщо ти ще раз,
масаракш, скажеш, що нашi хлопцi гинуть по-пустому...

     Зачекайте,-- сказав Максим.-- Приберiть руки. Звi
     льнити район... Ну гаразд, а далi?
     Усякий шмаркач тут приходить i каже, що ми гинемо
     по-пустому,-- сказав Зеф.
     А далi? -- настiйливо повторив Максим.-- Легiонери
     пiдвезуть випромiнювачi, i вам гаплик?
     -- Чорта лисого! -- сказав Зеф.-- За цей час населення
     району стане на наш бiк, i не так-то просто їм буде
     поткнутися. Одна справа, десяток так званих виродкiв,
     i зовсiм iнша -- десять тисяч, сто тисяч осатанiлих...
     -- Зефе, Зефе! -- остерiгаюче сказав Вепр.
     Зеф нетерпеливо вiдмахнувся од нього.
     -- Сотнi тисяч осатанiлих городян, фермерiв... а можли
     во, i солдатiв, якi збагнули i на все життя запам'ятали, що
     їх безсоромно обдурюють...
     Вепр махнув рукою i вiдвернувся.
     Зачекайте,  зачекайте,-- сказав Максим.-- Що це ви говорите? З якого це
побиту  вони  раптом збагнуть? Та  вони вас  на шматки роздеруть. Адже  вони
вважають, що це протибалiстичний захист...
     А ти що вважаєш? -- спитав Зеф, загадково усмiхаючись.
     Ну, я знаю,-- сказав Максим.-- Менi розповiдали...
     Хто?
     Лiкар... i Генерал... А що -- це таємниця?
     Може, годi на цю тему? -- тихо сказав Вепр.
     А  чому  годi?  --   заперечив  Зеф   також   тихо   i  якось  напрочуд
iнтелiгентно.-- Чому, власне,  годi, Вепре?  Ти знаєш,  що  я  про  це
думаю. Ти  знаєш, чому я тут сиджу i чому я тут залишусь до скону. А я
знаю,  що  думаєш  з  цього  приводу  ти.  То чому ж  годi? Ми  обидва
вважаємо, що про це слiд кричати  на всiх перехрестях, а коли доходить
до  справи,  зненацька   згадуємо  про  дисциплiну  i  починаємо
слухняно  грати на руку усiм  цим  вождiстам, лiбералам, просвiтителям...  А
тепер перед нами оцей хлопчик. Ти ж бачиш, який вiн. Невже й такi не повиннi
знати?
     -- Може, якраз такi i не повиннi знати,-- усе так само
     тихо вiдповiв Вепр.
     Максим, не розумiючи, переводив погляд з одного на Другого. Вони раптом
зробилися дуже несхожi на  самих  себе, вони якось зневiрилися,  й у Вепровi
вже  не вiдчувався  стальний  стрижень,  об  який позламувало  зуби  стiльки
прокуратур i польових судiв, а у Зефовi зникла його вiдчайдушна вульгарнiсть
i прорiзалася якась туга, якийсь прихований  вiдчай, образа, покiрливiсть...
Нiби вони раптом згадали щось  таке, про що  повиннi були i чесно намагалися
забути.
     -- Я розкажу йому,-- сказав Зеф. Вiн не питав дозволу i не радився. Вiн
просто повiдомив.
     Вепр змовчав, i Зеф заходився розповiдати.
     Те, що вiн розповiдав, було  страхiтливо.  Це було  страхiтливо само по
собi,  i  це було страхiтливо тому,  що вже не залишало мiсця  для сумнiвiв.
Увесь той час, поки вiн говорив -- неголосно, спокiйно, чистою iнтелiгентною
мовою,  ввiчливо замовкаючи,  коли  Вепр  вставляв стислi реплiки,--  Максим
вiдчайдушно  намагався знайти  бодай  якусь  прогалину у  цiй новiй  системi
свiту,  проте його  зусилля  були  марнi. Картина  вимальовувалася  струнка,
примiтивна, безнадiйно логiчна;  вона пояснювала усi  вiдомi Максиму факти i
не  залишала жодного факту  непоясненим.  Це було  найбiльше i  найстрашнiше
вiдкриття з усiх, якi Максим зробив на своєму населеному островi.
     Випромiнювання башт  призначалося  не для  виродкiв.  Воно впливало  на
нервову систему кожної людської iстоти цiєї планети.
Фiзiологiчний  механiзм впливу залишався  невiдомим,  але суть цього  впливу
зводилася до  того, що мозок опромiнюваного втрачав здатнiсть  до критичного
аналiзу дiйсностi. Людина мисляча перетворювалася на людину вiруючу, причому
вiруючу безтямно,  фанатично, всупереч  очевиднiй  реальностi.  Людинi,  яка
перебувала в  полi випромiнювання,  можна  було  найелементарнiшими засобами
навiяти все, що завгодно, i вона сприймала навiюване як осяйну i єдину
iстину й готова була  жити для неї, страждати за неї, помирати в
iм'я її.
     А  поле  iснувало  завжди. Непомiтне,  всюдисуще, всепро-никливе.  Його
безперервно   випромiнювала   велетенська   мережа   башт,  що   обплутувала
країну.  Гiгантським пилососом воно висмоктувало з  десяткiв мiльйонiв
душ  будь-який  сумнiв  у  словах i  вчинках Вогненосних Творцiв. Вогненоснi
Творцi спрямовували волю i енергiю мiльйонних мас, куди їм заманеться.
Вони  навiювали масам  огиднi iдеї насильства  i  агресiї,  вони
могли кинути  мiльйони  пiд гармати i кулемети;  вони  могли б примусити  цi
мiльйони вбивати один одного  в iм'я чого завгодно; вони могли б,  з'явись у
них подiбна примха, викликати масову епiдемiю самогубств... Вони могли все.
     А  двiчi  на добу,  о десятiй ранку та  о  десятiй  вечора, гiгантський
пилосос вмикали на повну потужнiсть, i на пiвгодини люди переставали взагалi
бути  людьми. Всi прихованi напруги,  що  накопичилися у пiдсвiдомостi через
невiдповiднiсть   мiж   навiяним  i  реальним,  вивiльнялися  у   пароксизмi
гарячкового ентузiазму, у палкому екстазi догiдливостi  Такi променевi удари
повнiстю   придушували  рефлекси   та   iнстинкти  i   замiнювали   їх
страхiтливим комплексом схиляння та обов'язку перед Вогненосними Творцями. У
такому станi опромiнюваний повнiстю втрачав здатнiсть мiркувати  i  дiяв, як
робот, що одержав наказ.
     Небезпеку  для  Творцiв  могли становити  лише люди,  якi  через  певнi
фiзiологiчнi   особливостi  були  несприйнятливi   до  навiювання.  їх
називали виродками.  Постiйне поле на них не впливало  анiтрохи, а променевi
удари викликали у них тiльки нестерпний бiль. Виродкiв було порiвняно  мало,
близько одного вiдсотка, проте вони були єдиними, хто не спав  у цьому
царствi  сомнамбул.  Тiльки   вони  зберiгали  здатнiсть  тверезо  оцiнювати
оточення, сприймати свiт, як вiн є, впливати на свiт,  змiнювати його,
управляти ним. I наймерзеннiше полягало в тому, що саме вони постачали
суспiльству  правлячу  елiту,  яка   звалася  Вогненосними   Творцями.   Усi
Вогненоснi   Творцi  були  виродками,  проте  далеко  не  всi  виродки  були
Вогненосними Творцями.  I тi,  хто  не зумiв увiйти до  елiти, або  не
захотiв цього,  або не знав,  що iснує елiта, були оголошенi  ворогами
войовничої держави, i з ними чинили вiдповiдно.
     Максима  проймав такий  вiдчай,  нiби  вiн  зненацька  виявив,  що його
населений  острiв  населений  насправдi не  людьми, а  ляльками.  Величезний
апарат  гiтлерiвської  пропаганди був нiчого  не  вартий  порiвняно  з
системою  променевих башт. Радiо можна було  не вмикати,  промови Геб-бельса
можна було  не слухати, газети можна було не читати. Але позбутися поля було
неможливо. В iсторiї земного людства нiчого подiбного не було. I
на досвiд Землi розраховувати не доводилося. Сподiватися було нi на що. План
Зефа   захопити  скiльки-небудь   значний  район   уявлявся  звичайнiсiнькою
авантюрою.   Перед  ними   була  величезна   машина,   занадто  проста,  щоб
еволюцiонувати, i занадто величезна, щоб можна було  сподiватися  зруйнувати
її незначними силами. Не було сили у країнi, котра могла б
звiльнити величезний народ, який уявлення не  мав про те, Що вiн  невiльний,
який  випав,  за  висловом  Вепра,  з  ходу  iсторiї. Ця  машина  була
неприступна зсередини.  Вона  була тривка до  будь-яких  незначних  збурень.
Пiсля часткових руйнувань вона  негайно  вiдновлювалася. На подразнення вона
реагувала негайно  i однозначно, анiтрохи не турбуючись про долю своїх
окремих елементiв. Єдину надiю залишала  думка, що машина  мала Центр,
пульт  управлiння, мозок. Цей Центр теоретично можна було  зруйнувати,  тодi
машина змушена буде завмерти у хисткiй рiвновазi, i настане мить, коли можна
буде  спробувати перевести цей свiт  на iншi рейки, повернути його на  рейки
iсторiї.    Проте    мiсцеперебування    Центру    було     величезною
таємницею,  та  й кому вдасться його зруйнувати? Це не атака на башту.
Це  операцiя,  що вимагатиме  величезних коштiв i насамперед --  армiї
людей,   не   пiдвладних   впливовi  випромiнювання.  Потрiбнi  були   люди,
несприйнятливi до випромiнювання, або простi легкоприступнi  засоби захисту.
Нiчого цього не було i навiть не передбачалося. Кiлька сотень тисяч виродкiв
були  розпорошенi,  роз'єднанi,  переслiдуванi,  багато  якi   взагалi
належали до категорiї так званих  легальних, але  навiть якби їх
вдалося  об'єднати i  озброїти,  цю  маленьку  армiю  Вогненоснi
Творцi знищили б, виславши їй назустрiч пересувнi випромiнювачi...
     Зеф давно  вже  замовк,  а  Максим  усе  сидiв похнюплений,  длубаючись
прутиком у чорнiй сухiй землi. Потiм Зеф покашляв i сказав нiяково:
     -- Так, приятелю. Ось воно як насправдi...
     Здається, вiн уже шкодував, що розповiв, як воно на
     справдi.
     -- На що ж ви сподiваєтесь? -- проказав Максим.
     Зеф i Вепр мовчали. Максим пiдвiв голову, побачив їхнi
     обличчя i промурмотiв:
     -- Вибачте... Я... Це все так... Вибачте.
     Ми повиннi боротися,-- рiвним голосом вимовив Вепр,-- ми боремося, i ми
будемо  боротися. Зеф  повiдомив вам одну iз  стратегiй штабу. Iснують
також iншi, настiльки ж вразливi для критики  i жодного  разу не випробуванi
практично... Ви розумiєте, у нас  нинi все у становленнi. Зрiлу теорiю
боротьби не створиш на порожньому мiсцi ось так, вiдразу...
     Скажiть,--  спроквола  мовив  Максим,--   це   випромiнювання...   воно
впливає однаково на всi народи вашого свiту?
     Вепр i Зеф перезирнулися.
     Не розумiю,-- сказав Вепр.
     Я маю на увазi ось  що.  Є тут  який-небудь народ,  де знайдеться
бодай кiлька тисяч таких, як я?
     Навряд,-- сказав Зеф.-- Хiба що у цих... у мутантiв.


     Масаракш,  ти  не  ображайся,  Маку,  але ж  ти  -- очевидний мутант...
Щаслива мутацiя, один шанс на мiльйон...
     Я не ображаюсь,-- сказав Максим.-- Отже, мутан
     ти... Це там, далi в лiсах?
     Так,-- сказав Вепр. Вiн пильно дивився на Максима.
     А що там, власне? -- спитав Максим.
     Лiс, потiм пустеля...-- вiдповiв Вепр.
     I мутанти?
     Так. Напiвзвiрi. Божевiльнi дикуни... Послухайте, Ма
     ку, облиште це.
     Ви їх коли-небудь бачили?
     Я бачив лише мертвих,-- сказав Вепр.-- їх iнодi ловлять у лiсi, а
потiм вiшають перед бараками для пiднесення духу.
     А за що?
     За шию!  --  гаркнув Зеф.-- Дурню! Це звiрi!  Вони невилiковнi, i  вони
небезпечнiшi за будь-якого звiра! Я на них надивився. Ти такого i ввi снi не
бачив...
     А  навiщо  туди  тягнути  башти? --  спитав Максим.--  Хочуть  їх
приручити?
     Облиште,  Маку,--  знову  сказав  Вепр.--  Це  безнадiйно.   Вони   нас
ненавидять... А втiм, робiть як знаєте. Ми нiкого не затримуємо.
     Запала мовчанка. Вiдтак удалинi,  в них  за  спиною, пролунав  знайомий
брязкiтливий рик. Зеф пiдвiвся.
     -- Балiста...-- мовив роздумливо.-- Пiти її вбити?.. Це
     близько, вiсiмнадцятий квадрат... Нi, завтра.
     Максим раптом зважився.
     Я нею займусь. Iдiть, я вас наздожену. Зеф iз сумнiвом зиркнув на
нього.
     Чи зумiєш? -- сказав вiн.-- Ще пiдвередишся...
     Маку,-- сказав однорукий,-- подумайте!
     Зеф дивився на Максима, вiдтак зненацька усмiхнувся.
     -- Так он навiщо тобi танк! -- сказав вiн.-- Хитрун хло
     пець. Нi-i, мене не обдуриш. Гаразд, iди, вечерю я тобi
     залишу. Передумаєш -- приходь... До речi, май на увазi, що
     багато якi самохiдки замiнованi, длубайся там обережнi
     ше... Ходiмо, Вепре. Вiн наздожене.
     Вепр хотiв iще щось сказати, однак Максим уже пiдвiвся  i закрокував до
просiки.  Вiн  бiльше  не  хотiв  балачок. Вiн iшов  шпарко, не  озираючись,
тримаючи гранатомет  пiд  пахвою. Тепер,  коли  вiн  прийняв  рiшення,  йому
зробилося легше^ i  майбутня справа  залежала тiльки вiд  його вмiння 1  вiд
його спритностi.





     Перед  свiтом Максим вивiв самохiдну балiсту на шосе i  розвернув носом
на пiвдень. Можна було  їхати, проте вiн вилiз iз вiдсiку  управлiння,
зiстрибнув  на  поламаний бетон  i присiв на  краю кювету, витираючи  травою
забрудненi руки. Iржава громадина мирно клекотiла  поряд, наставивши в
каламутне небо гостру верхiвку ракети.
     Вiн пропрацював  усю  нiч,  проте втоми не вiдчував. Аборигени будували
мiцно, машина  виявилася  у  непоганому  станi. Нiяких  мiн,  ясна  рiч,  не
познаходилося, а ручне управлiння, навпаки, було. Якщо хто-небудь i злiтав у
повiтря  на  таких машинах,  то це  могло  статися лише через спрацьованiсть
котла  або  вiд  повного технiчного невiгластва. Котел,  щоправда, давав  не
бiльше  двадцяти  вiдсоткiв  нормальної  потужностi, i була добре-таки
зношена ходова частина, однак Максим був задоволений -- учора вiн i на це не
сподiвався.
     Було  близько  шостої ранку, розвиднялося. Звичайно  о  цiй  порi
каторжникiв шикували у картатi  колони,  нашвидкуруч годували i  виганяли на
роботу. Вiдсутнiсть  Максима,  звiсно,  вже  помiтили, i цiлком  можливо, що
тепер вiн оголошений втiкачем i засуджений,  а  може,Зеф вигадав  яке-небудь
пояснення -- пiдвернулась нога, поранений тощо.
     У  лiсi   запанувала  тиша.  "Собаки",   що   перекликалися  цiлу  нiч,
вгамувалися, повернулися, напевне,  до  пiдземелля i хихотять там, потираючи
лапи, згадуючи, як настрахали учора двоногих... За цих "собак" потрiбно буде
грунтовно узятися, але зараз доведеться залишити їх  у  тилу.  Цiкаво,
сприймають вони  випромiнювання  чи  нi?  Дивнi  iстоти... Уночi,  поки  вiн
копирсався  у двигунi,  двоє  вперто стовбичили  за  кущами,  тихенько
спостерiгаючи за ним,  а потiм  прийшов третiй i  видряпався на дерево,  щоб
краще  бачити.  Максим  висунувся  з  люка,  помахав йому рукою,  а  вiдтак,
пустощiв  заради,  вiдтворив  як  мiг  те  чотирискладове  слово, яке  вчора
скандував хор. Той,  що  був на  деревi,  страшенно  розсердився,  заблискав
очима,  вiдстовбурчив  хутро  по всьому  тiлу i  заходився  вигукувати якiсь
гортаннi образи. Двоє у кущах  були,  схоже, цим шокованi,  бо негайно
зникли i  вже не поверталися. А  лайливець ще довго не злiзав i все  нiяк не
мiг заспокоїтися: сичав, плювався, вдавав, нiби хоче напасти, i шкiрив
бiлi рiдкi iкла. Забрався геть вiн лише над
     панок, втямивши, що Максим не  збирається ставати з ним на чесний
герць... Навряд чи вони  розумнi  з погляду  людини проте  iстоти  цiкавi i,
певно, становлять собою якусь органiзовану силу, якщо  спромоглися витiснити
з Фортецi вiйськовий гарнiзон на чолi з принцом-герцогом... До чого  ж у них
тут  мало iнформацiї,  самi лише  чутки  та  легенди... Гарно  було  б
помитися зараз,  увесь замизкався в  iржi, та й котел протiкає,  шкiра
горить вiд  радiацiї.  Якщо Зеф  i однорукий  погодяться  їхати,
потрiбно  буде  затулити  котел трьома-чотирма  плитами, пообдирати броню  з
бортiв...
     Вiддалеки в  лiсi  щось  бахнуло,  озвалася  луна  --  сапери-смертники
розпочали робочий день. Безглуздя,  безглуздя...  Знову  бахнуло, застукотiв
кулемет, стукотiв довго, потому стих. Зовсiм розвиднiлося, день обiцяв  бути
ясним, небо  було без хмар,  рiвномiрно бiле, як сяюче молоко. Бетон на шосе
блищав  од  роси,  а  довкола  танка роси  не було --  вiд бронi  струменiло
нездорове тепло.
     Потiм  iз-за кущiв,  що наповзали  на  дорогу, з'явилися  Зеф  i  Вепр,
побачили танк i пришвидшили крок. Максим пiдвiвся i пiшов назустрiч.
     -- Живий! -- сказав Зеф замiсть привiтання.-- Так я
     й думав. Кашку твою, братику, я той... нема в чому
     нести. А хлiб принiс, наминай.
     -- Дякую,-- сказав Максим, приймаючи окраєць.
     Вепр стояв, зiпершись на мiношукач, i дивився на нього.
     Наминай i тiкай,-- сказав Зеф.-- Там, братику, за тобою приїхали.
     Хто? -- спитав Максим i перестав жувати.
     Нам не доповiв,-- сказав Зеф.-- Якийсь бевзь у ґудзиках з нiг  до
голови. Лементував  на  весь  лiс,  чому  тебе  немає,  мене  мало  не
застрелив... А я собi витрiщаюсь i доповiдаю: так, мовляв, i так, загинув на
мiнному полi, тiло не знайдено...
     Вiн обiйшов танк кругом, сказав: "Ото вже гидота...", сiв на узбочинi й
заходився скручувати цигарку.
     -- Дивно,-- сказав Максим, задумливо вiдкушуючи вiд
     окрайця.-- Навiщо? На дослiдування?..
     Може, це Фанк? -- неголосно спитав Вепр.
     Фанк? Середнiй на зрiст, квадратне обличчя, шкiра
     лущиться?..
     Де  там!  -- сказав Зеф.-- Справжнiсiнька жердина, весь у прищах, йолоп
йолопом -- Легiон.
     Це не Фанк,-- сказав Максим.
     Можливо, за наказом Фанка? -- спитав Вепр.
     Максим стенув плечима i вiдправив у рот рештки хлiба.
     Не знаю,--  сказав вiн.--  Ранiше  я  думав,  що  Фанк  має якесь
вiдношення до пiдпiлля, а тепер не знаю, що й думати...
     Тодi вам,  мабуть, i справдi краще зникнути,-- проказав  Вепр.--  Хоча,
чесно кажучи, я не знаю, що гiрше -- мутанти чи цей жандармський чин...
     Ет, нехай їде,-- сказав Зеф.-- Зв'язкiвцем вiн у тебе все одно не
працюватиме,  а так  принаймнi  хоч привезе  яку-небудь  iнформацiю...  Якщо
вцiлiє...
     Ви, ясна рiч, зi мною не поїдете,-- сказав Максим ствердно.
     Вепр похитав головою.
     Нi,-- сказав вiн.-- Бажаю успiху.
     Ракету скинь,--  порадив  Зеф.-- А то злетиш у повiтря з нею... I
от що. Попереду  у тебе будуть  двi застави. Ти  їх  проскочиш  легко,
тiльки  не  зупиняйся.  Вони  обернутi  на  пiвдень. А  от далi  буде гiрше.
Радiацiя жахлива, жерти нiчого, мутанти, а ще далi -- пiски, безводдя.
     Дякую,-- сказав Максим.-- До побачення.
     Вiн скочив на гусеницю, розчинив люк i залiз  у жарку  напiвпiтьму. Вiн
уже поклав руки на важелi, коли згадав, що залишилося ще одне запитання. Вiн
висунувся.
     -- Послухайте,-- сказав вiн,-- а чому справжнє призна
     чення башт приховується вiд рядових пiдпiльникiв?
     Зеф скривився i плюнув, а Вепр сумно вiдповiв:
     -- Тому що бiльшiсть у штабi сподiвається коли-небудь
     захопити владу i використовувати башти так само, але
     з iншою метою.
     -- З якою -- iншою? -- похмуро спитав Максим.
     Кiлька секунд вони дивилися один одному у вiчi. Зеф,
     вiдвернувшись, старанно заклеював язиком сигарету. Потiм Максим сказав:
     -- Бажаю вам вижити,-- i повернувся до важелiв.
     Танк загримкотiв, забрязкотiв, хруснув гусеницями i по
     котився вперед.
     Вести машину було незручно. Сидiння  для водiя не було, а купа гiлляччя
i  трави,  що її Максим накидав уночi, дуже швидко  розповзлася.
Огляд був  препоганий,  розiгнатися  як  слiд не вдавалося  -- на  швидкостi
тридцять кiлометрiв у двигунi щось починало гримкотiти i захлинатися, горiло
мастило. Щоправда, прохiднiсть у цiєї атомної  шкапини усе
ще залишалася чудовою. Дорога чи не дорога  -- їй було однаковiсiнько,
кущiв i  неглибоких ковбань вона не  помiчала зовсiм, поваленi дерева чавила
на  дрiбки.   Молодi  деревця,  що  проросли  крiзь  поколотий  бетон,  вона
завиграшки пiдминала пiд себе, а через глибокi ями, наповненi  чорною водою,
переповзала,  нiби  аж форкаючи вiд  задоволення. I  курс вона тримала
чудово, повернути її було дуже нелегко.
     Шосе  було доволi  пряме, у  вiдсiцi брудно i  задушливо, i врештi-решт
Максим встановив ручний газ, вилiз назовнi i зручно влаштувався на краю люка
пiд решiтчастим лото-ком ракети. Танк сурганився вперед, начебто це був його
справжнiй   курс,   визначений   давньою   програмою.   Було  в  ньому  щось
самовдоволене й  простакувате, i Максим, закоханий у машини, навiть схвально
поплескав його по бронi. Жити було можна. Праворуч i лiворуч вiдповзав назад
лiс,  розмiрено  клекотiв  двигун,  радiацiя- нагорi майже  не  вiдчувалася,
вiтерець  був порiвняно  чистий i приємно холодив шкiру. Максим пiдвiв
голову i  глянув  на нiс ракети. Його  помiтно погойдувало.  Мабуть,  ракету
справдi  потрiбно  скинути. Зайва вага. Вибухнути вона, звiсно,  не вибухне,
давно  "протухла",  вiн ще вночi обстежив її,  проте важить вона
тонн  з  десять, навiщо  тягти таке  на  собi?  Танк перся  вперед, а Максим
заходився  повзати по  лотоку,  вiдшукуючи механiзм  крiплення.  Вiн знайшов
механiзм, але все заiржавiло, i довелося поморочитися; i поки вiн морочився,
танк  двiчi  з'їжджав на поворотах у лiс  i починав, гнiвно завиваючи;
трощити  дерева, i Максимовi доводилося  поспiшати до  важелiв, заспокоювати
залiзного  дурня i  виводити його  знов  на дорогу. Але врештi-решт механiзм
спрацював,  ракета тяжко  мотнулася  i  гепнула на бетон, а потiм  громiздко
вiдкотилася у  кювет.  Танк пiдстрибнув  i пiшов легше,  i в цю  мить Максим
завважив попереду першу заставу.
     На узлiссi стояли два великi намети i автофургон, димiла польова кухня.
Два  легiонери, голi до пояса, вмивалися  -- один зливав другому  з манiрки.
Посерединi шосе стяв i дивився на танк вартовий у чорнiй накидцi, а праворуч
вiд   шосе   стирчали   два   стовпи,  з'єднанi   поперечиною,   i   з
цiєї   поперечини  щось  звисало,  щось  довге   й  бiле,  майже
торкаючись  землi.  Максим спустився у вiдсiк, щоб не  було  видно картатого
балахона, i  вистромив  голову.  Вартовий, iз зачудуванням  витрiщаючись  на
танк, задкував до узбочини, вiдтак розгублено озирнувся на фургон. Напiвголi
легiонери перестали  вмиватися i також дивилися  на  танк.  Пiд грим-котiння
гусениць з наметiв i фургона вийшли ще кiлька чоловiк,  один -- у мундирi  з
офiцерськими шнурами. Вони були вкрай здивованi, проте не стривоженi; офiцер
вказав на танк рукою i щось сказав, i всi розсмiялися. Коли
     Максим порiвнявся з вартовим, той гукнув йому нечутно за шумом двигуна,
i Максим у вiдповiдь прокричав: -- Усе гаразд, стiй, де стоїш!..
     Вартовий  також  нiчого  не  розчув,  але  на  обличчi  його  вiдбилося
задоволення. Пропустивши танк, вiн знову вийшов на середину шосе i завмер  у
попереднiй позi. Було очевидно, що все обiйшлося.
     Максим повернув  голову i побачив зблизька те, що звисало з поперечини.
Секунду вiн дивився, вiдтак шпарко присiв, заплющив  очi i без  усякої
потреби схопився за важелi. "Не слiд було  дивитися,-- подумав  вiн.-- Лихий
мене  смикнув  повертати голову, їхав би та й їхав,  нiчого б не
знав...-- Вiн примусив себе розплющити очi.-- Нi,-- подумав вiн,--  дивитися
треба.  Треба звикати. I  треба впiзнавати. Нiчого вiдвертатися.  Я не
маю права вiдвертатися,  якщо вже взявся за цю справу. Певно, це був мутант,
смерть  не  може  так  спотворити  людину.  А  от життя  може. Воно  i  мене
спотворить, i  нiкуди вiд  цього не дiнешся,  i  не треба  опиратися,  треба
звикати.  Можливо,  попереду  в  мене сотнi  кiлометрiв  дорiг,  заставлених
шибеницями..."
     Коли вiн знову висунувся  з  люка  i глянув  назад, застави вже не було
видно --  нi застави, нi самотньої шибеницi при  дорозi. Добре  було б
зараз їхати додому... Ось так їхати, їхати, їхати, а
в кiнцi -- дiм, мати, батько, хлопцi... Приїхати, прокинутися, вмитися
i розповiсти  їм  страшний сон про населений острiв...  Вiн  спробував
уявити собi Землю, однак у нього нiчого не вийшло, тiльки було дивно думати,
що  десь є чистi веселi мiста, багато добрих, розумних людей, всi один
одному довiряють... "Ти шукав собi справу,--  подумав вiн.--  Ну  от, у тебе
тепер є справа -- важка справа, брудна справа, та навряд чи ти знайдеш
де-небудь коли-небудь iншу справу, настiльки ж важливу..."
     Попереду на  шосе  з'явився якийсь  механiзм, що  неквапливо повз у той
самий  бiк  -- на пiвдень. Це був невеличкий гусеничний трактор, який тягнув
за собою  причiп  з металевою решiтчастою фермою. У  вiдкритiй кабiнi  сидiв
чолов'яга у картатому  балахонi i курив люльку; вiн байдуже зиркнув на танк,
на Максима i вiдвернувся. "Що це за ферма? --  подумав Максим.-- Якi знайомi
обриси...-- Потiм  вiн  раптом утямив, що  це секцiя  башти.-- Зiштовхнути б
її зараз у рiвчак,--  подумав  вiн,-- i  проїхатися по нiй
разiв зо два взад-вперед..." -- Вiн озирнувся, i вираз його обличчя, мабуть,
дуже  не  сподобався водiєвi трактора -- водiй зненацька загальмував i
спустив  одну   ногу  на  гусеницю,   нiби  готувався   вистрибнути.  Максим
одвернувся.
     Хвилин  за  десять  вiн  завважив  другу  заставу.   Це  був   аванпост
величезної армiї картатих рабiв, а можливо,  якраз i не рабiв, а
найвiльнiших людей у  країнi,--  два тимчасових будиночки з блискучими
цинковими  дахами,  невисокий штучний пагорб,  на ньому  сiрий приземкуватий
капонiр з  чорними щiлинами  амбразур.  Над  капонiром уже  зводилися  першi
секцiї башти, а  навколо пагорба  стояли автокрани, трактори, валялися
без ладу залiзнi ферми. Лiс на  кiлька сотень метрiв праворуч  i лiворуч вiд
шосе був знищений, на вiдкритiй
     мiсцевостi  де-не-де комашилися люди в картатому  одязi. За будиночками
виднiвся  довгий  низький  барак.  Перед  бараком  сохло  на  мотузках  сiре
ганчiр'я. Трохи вiддалеки бiля  шосе стирчала дерев'яна вишка з майданчиком;
по  майданчику походжав  вартовий у сiрiй формi,  у глибокiй  касцi, i стояв
кулемет на тринозi. Пiд вишкою юрмилися ще солдати;  вони мали вигляд людей,
якi знемагають вiд комарiв i нудьги. Всi курили.
     "Ну, тут  я також проїду без  клопотiв,--  подумав  Максим,-- тут
край землi  й усiм  на все наплювати". Проте вiн помилився. Солдати облишили
вiдмахуватися од комарiв й ушнипилися в  танк. Потiм один,  худий, на когось
дуже схожий,  поправив на головi каску, вийшов на  середину  шосе  i здiйняв
руку. "Це ти даремно,--  подумав Максим iз жалем,-- це тобi  нi  до чого.  Я
вирiшив  тут  проїхати, i я  проїду...-- Вiн сковзнув  униз,  до
важелiв, всiвся зручнiше  й поставив ногу на  акселератор. Солдат на шосе  i
далi стояв зi  здiйнятою рукою. "Зараз я дам газ,-- подумав Максим,-- ревону
як слiд, i вiн вiдскочить... А якщо не вiдскочить,--  подумав вiн з раптовою
люттю,-- то що ж, на вiйнi як на вiйнi..."
     I раптом вiн упiзнав цього солдата. Перед ним був Гай -- схудлий,
змарнiлий, порослий щетиною, у лантухуватому солдатському комбiнезонi.
     -- Гай...-- промурмотiв Максим.-- Друзяко... Як же я тепер?
     Вiн  прибрав  ногу з газу, вимкнув  зчеплення, танк  уповiльнив  рух  i
зупинився. Гай опустив  руку i неквапом пiшов назустрiч. I  тут Максим
аж  засмiявся  вiд радостi. Усе  виходило  якнайкраще.  Вiн  знову  увiмкнув
зчеплення i приготувався.
     -- Ей! -- по-начальницькому крикнув Гай i постукав
     прикладом по бронi.-- Хто такий?
     Максим мовчав, тихенько посмiюючись.
     -- Є там хто? -- У голосi Гая з'явилася деяка непев
     нiсть.
     Потiм  його  кованi  пiдбори   загримкотiли  по   бронi,   люк  лiворуч
розчинився, i  Гай просунувся у вiдсiк. Угледiвши Максима, вiн вiдкрив рота,
i  тої  ж митi Максим  схопив його  за  комбiнезон, шарпнув  на  себе,
завалив  на  гiлляччя в ногах  i притиснув...  Танк ревонув жахливим ревом i
рвонувся  вперед.  "Розiб'ю  двигун",--  подумав  Максим.  Гай  смикався   i
вертiвся, каска з'їхала йому на обличчя,  вiн нiчого не бачив i тiльки
вихався  наослiп,  намагаючись витягти  з-пiд  себе  автомат.  Вiдсiк раптом
виповнився  гримкотiнням  i  брязкотом  --  мабуть,  у тил  танковi  вдарили
автомати  i  кулемет.  Це було  безпечно, але  неприємно, i  Максим  з
нетерпiнням стежив, як насувається стiна лiсу, все ближче... ближче...
I от першi кущi... Хтось картатий сахнувся з дороги... I  от уже
навколо лiс, i кулi вже не стукотять  по  бронi, i  шосе попереду  вiльне на
багато сотень кiлометрiв.
     Гай нарештi видобув з-пiд себе автомат, але Максим зiдрав з нього каску
i  побачив його  спiтнiле  ошкiрене обличчя  i засмiявся, коли лють,  жах  i
жадоба вбивати  змiнилася на  цьому обличчi  виразом  спершу  розгубленостi,
вiдтак  зачудування  i,  зрештою,  радостi. Гай  поворушив губами --  певно,
сказав "Масаракш!" Максим кинув  важелi, притягнув його  до  себе,  мокрого,
худого, порослого  щетиною, обiйняв, пригорнув  вiд надмiру  почуттiв, затим
вiдпустив i, тримаючи його за плечi, сказав:
     -- Гаю, друже, до чого ж я радий!
     Зовсiм нiчого не було чути. Вiн глянув у оглядову щiлину: шосе було, як
i  досi, пряме,  i вiн  знову  поставив ручний  газ,  а сам  вилiз  нагору i
витягнув Тая за собою.
     Масаракш! -- сказав пом'ятий Гай.-- Це знову ти!
     А ти не радий? От  я  дуже радий! --  Максим аж тепер збагнув,  як йому
завжди не хотiлося їхати на Пiвдень самому.
     Що все  це  означає? -- вигукнув  Гай.  Перша радiсть У нього вже
минулася, вiн занепокоєно роззирався.-- Куди?Навiщо?!
     На  Пiвдень!  --  крикнув  Максим.--  Досить  з мене  твоєї
гостинної батькiвщини!
     Втеча?
     Так!
     Ти збожеволiв! Тобi подарували життя!
     Хто це подарував менi життя? Життя моє! Належить менi!
     Розмовляти було  важко, доводилося кричати,  i якось  мимоволi  замiсть
дружньої  бесiди  виходила  сварка.  Максим  зiскочив у  люк i зменшив
оберти. Танк пiшов повiльнiше, однак  уже не ревiв i не брязкотiв так гучно.
Коли Максим повернувся нагору, Гай сидiв насумрений i рiшучий.
     Я зобов'язаний тебе повернути,-- виголосив вiн.
     А я зобов'язаний тебе звiдси забрати,-- виголосив Максим.
     Не  розумiю.  Ти  остаточно  з'їхав  з  глузду.  Звiдсiля  втекти
неможливо. Треба повернутися...  Масаракш, повертатися тобi також не  можна,
тебе  розстрiляють... А  на Пiвднi  нас  з'їдять... Бодай ти пропав зi
своїм божевiллямЗв'язався я з тобою, як з фальшивою монетою...
     Зачекай, не репетуй! -- сказав Максим.-- Дай-но я тобi усе поясню.
     Не бажаю нiчого слухати. Зупини машину!
     -- Та зачекай ти,-- умовляв Максим.-- Дай розповiсти!
     Проте Гай не бажав, щоб йому розповiдали, Гай вимагав,
     щоб ця  незаконно викрадена машина була негайно  зупинена i повернута в
зону.  Максима двiчi, тричi i чотири рази обiзвали телепнем, зойк "масаракш"
перекривав  шум  двигуна.  Становище,  масаракш,  було  жахливе.  Воно  було
безвихiдне,  масаракш! Попереду, масаракш, була  неминуча  загибель. Позаду,
масаракш, також. Максим був завжди телепнем i психом, масаракш, але цей його
коник, масаракш, треба думати, останнiй, масаракш i масаракш...
     Максим  мовчав. Вiн  раптом  зметикував, що поле останньої башти,
певно,  закiнчується  десь тут, швидше  всього вже скiнчилося: остання
застава  мусить  бути на  самому  кордонi крайнього  поля...  Нехай  хлопець
вибалакується, на населеному островi слова нiчого не важать... "Лайся,
лайся, а я тебе витягну, нiчого тобi там робити... Треба з  когось починати,
i ти  будеш  перший.  Не  хочу,  щоб  ти був  лялькою,  навiть  якщо тобi це
подобається -- бути лялькою..."
     Вилаявши  Максима уздовж i впоперек,  Гай зiстрибнув у люк  i заходився
куйовдитися там,  намагаючись  зупинити  машину. Це йому не  вдалося, i  вiн
вибрався назад,  уже  в  касцi, дуже мовчазний  i  дiловитий.  Вiн  вочевидь
збирався  зiстрибнути i  гайнути  назад. Вiн був дуже сердитий. Тодi  Максим
спiймав його за штани, всадовив i став пояснювати становище.
     Вiн говорив бiльше години, уриваючись iнодi, щоб вирiвняти рух танка на
поворотах.  Вiн  говорив,  а Гай слухав.  Спершу  Гай  пробував  перебивати,
поривався зiскочити  на ходу, затуляв вуха,  але Максим говорив  i  говорив,
повторював одне й те саме  знов  i знов, пояснював, втокмачував, доводив,  i
Гай  нарештi став прислухатися,  потiм замислився,  зажурився,  залiз  обома
руками пiд каску i енервiйно
     почухав чуприну: вiдтак сам  перейшов у наступ  i  заходився допитувати
Максима, звiдки усе це стало вiдомо, i хто доведе, що все це не брехня, i як
можна  у  все  це повiрити,  якщо  це очевидна вигадка...  Максим  бив  його
фактами, а коли фактiв не вистачало, присягався, що говорить правду, а  коли
i це не допомагало, називав  Гая бовдуром, лялькою, роботом, а танк усе йшов
i йшов на пiвдень, дедалi глибше зариваючись у країну мутантiв.
     Ну гаразд,-- сказав нарештi Максим, осатанiвши.--
     Зараз ми все це перевiримо.  За моїми розрахунками, ми давно  вже
виїхали  з поля випромiнювання,  а  зараз приблизно  за  десять хвилин
десята. Що ви всi робите о десятiй
     годинi?
     -- О десятiй нуль-нуль -- шикування,-- похмуро сказав Гай.
     Саме так.  Збираєтесь стрункими рядами i надсаджуєтесь  вiд
готовностi пролити кров. Пам'ятаєш?
     Ця готовнiсть у нас в серцi,-- прорiк Гай.
     Цю готовнiсть утокмачують у  вашi  тупi  голови,-- заперечив  Максим.--
Нiчого,  от зараз ми  подивимося, яка у тебе там у серцi  готовнiсть.  Котра
година?
     Без семи,-- похмуро сказав Гай. Якийсь час вони їхали мовчки.
     Ну? -- спитав Максим.
     Гай глянув  на годинник  i  невпевненим голосом  заспiвав: --  "Вперед,
легiонери, залiзнiї хлоп'ята..."
     Максим насмiшкувато дивився на нього. Гай збився i переплутав слова.
     Перестань  на  мене   витрiщатися,--  сердито  сказав  вiн.--  Ти  менi
заважаєш. I взагалi, який може бути спiв поза шиком?
     Облиш, облиш,-- сказав Максим.-- Поза строєм ти, бувало, так само
горлав, як i в строю. Дивитися  на вас з  дядьком Кааном страшно було.  Один
горлає "Залiзних хлоп'ят". Другий  голосить "Славу Творцям". А тут iще
Рада... Ну де твоя готовнiсть палити i рiзати на славу Творцям?
     Не  смiй,-- сказав Гай.--  Ти  не смiєш так говорити про Творцiв.
Навiть якщо  те, що ти розповiдаєш, правда, це означає  лише, що
Творцiв просто обдурили.
     Хто ж їх обдурив?
     Н-ну... мало хто...
     Отже, Творцi  не  всемогутнi?  - Не  бажаю  на  цю  тему  розмовляти,--
виголосив Гай. Вiн пiдупав духом, згорбився, обличчя його ще дужче змарнiло,
очi потьмянiли, вiдвисла нижня губа. Максим раптом  згадав  Фiшту Цибулину i
Красунчика  Котру з арештантського вагона. Вони  були наркоманами, нещасними
людьми, що звикли до особливо сильних  наркотичних  речовин. Вони  страшенно
страждали без свого  зiлля, не  їли  i не  пили, а цiлiсiнькими  днями
сидiли ось так, iз згаслими очима i вiдвислою губою.
     У тебе болить що-небудь? -- спитав вiн Гая.
     Нi,-- понуро вiдповiв Гай.
     А чого ти так наїжачився?
     Та так якось...-- Гай отягнув комiр i мляво покрутив головою.-- Недобре
менi... Я ляжу, га?
     Не  чекаючи  вiдповiдi,  вiн  полiз у  люк  i прилiг  там  на гiлляччя,
скоцюрбившись. "Он воно як,--  подумав  Максим.--  Це  не  так  просто, як я
гадав.-- Вiн  захвилювався.-- Променевого  удару Гай  не  зазнав, з поля  ми
виїхали майже двi години тому... Вiн же все життя живе у цьому полi...
А може, йому це шкодить -- без поля? Раптом вiн  захворiє? Це ж треба,
гидота яка..." Вiн дивився вниз на блiде обличчя Гая, i йому  ставало дедалi
страшнiше. Нарештi  вiн не  витримав, зiстрибнув  у вiдсiк,  вимкнув двигун,
виволiк Гая назовнi i поклав на траву обiч шосе.
     Гай спав, мурмотiв  щось увi снi,  рвучко  здригався. Потiм ним  почало
тiпати, вiн  карлючився, стискався, нiби  намагався зiгрiтися,  ховав долонi
пiд пахвами. Максим  поклав його голову  до себе на  колiна, притиснув  йому
пальцями скронi i постарався зосередитися. Йому давно  не доводилося  робити
психомасаж,  проте  вiн  знав, що головне -- забути  про все,  зосередитися,
увiмкнути хворого в свою, здорову,  систему. Так вiн сидiв хвилин десять або
п'ятнадцять,  а  коли  отямився,  то  побачив,  що  Гаю  покращало,  обличчя
порожевiло, дихання зробилося рiвним, вiн уже не мерз. Максим улаштував йому
подушку з трави, посидiв якийсь  час, вiдганяючи комарiв, а потiм згадав, що
їм  iще їхати та  й їхати, а реактор протiкає -- для
Гая це небезпечно, треба щось придумати. Вiн пiдвiвся i повернувся до танка.
     Йому  довелося добряче повозитися,  перше нiж вiн  зняв  з проiржавiлих
заклепок кiлька листiв бортової бронi, а потiм вiн набивав цi листи на
керамiчну передiлку,  що вiддiляла  реактор i  двигун од вiдсiку управлiння.
Йому залишалося прикрiпити останнiй лист, коли вiн раптом вiдчув, що поблизу
з'явилися  стороннi.  Вiн  обережно висунувся  з люка, i  всерединi у  нього
похололо i скулилося.
     На шосе, крокiв за  десять  перед машиною, стояло троє людей, але
вiн не одразу збагнув, що це люди. Щоправда,
     вони були вдягнутi, i двоє тримали на плечах ворину, з якої
звисала  закривавленою  головою  вниз  невеличка  копитна тварина, схожа  на
оленя, а на шиї у третього, впоперек  курячих грудей, висiла громiздка
гвинтiвка  незвичного  вигляду.  "Мутанти,--  подумав  Максим.--  Ось  вони,
мутанти..." Усi розповiдi i легенди,  що їх вiн чув, зненацька зринули
у  пам'ятi  й зробилися  дуже  правдоподiбними.  Луплять  з  живих  шкiру...
Людожери... дикуни...  звiрi. Вiн зцiпив зуби,  вискочив на броню i  став на
повен зрiст. Тодi той,  що  був з гвинтiвкою, кумедно  затупцяв коротенькими
нiжками, вигнутими дугою,  одначе  не зрушив з мiсця. Вiн лише пiдняв руку з
двома довгими  багатосуглобовими пальцями, голосно засичав, а потiм проказав
скрипливим голосом:
     -- їсти хочеш?
     Максим розтулив губи i сказав:
     Так.
     Не стрiлятимеш? -- поцiкавився власник гвинтiвки.
     Нi,-- сказав Максим, усмiхаючись.-- У жодному разi.





     Гай сидiв за грубим  саморобним столом i  чистив  автомат. Було близько
чвертi  на одинадцяту ранку, свiт був сiрий,  безбарвний, сухий, у ньому  не
було мiсця радостi, не було мiсця  руховi життя, усе було тьмяне й хворе. Не
хотiлося думати, не  хотiлося нiчого бачити i чути, навiть спати не хотiлося
-- хотiлося просто покласти голову на стiл, опустити руки  i померти. Просто
померти -- i все.
     Кiмнатка була маленька, з єдиним вiкном без шибки, що виходило на
величезний, захаращений  руїнами, порослий дикими  чагарями сiро-рудий
пустир.  Шпалери  у кiмнатi полиняли i поскручувалися -- чи то вiд спеки, чи
то вiд  старостi;  паркет розсохся, в одному  кутку обгорiв до вугiлля.  Вiд
колишнiх мешканцiв  у  кiмнатi  нiчого  не  залишилося, окрiм  великої
фотокартки пiд розбитим склом, на  якiй, коли уважно придивитися, можна було
розгледiти  якогось лiтнього  пана з безглуздими  бакенбардами i в кумедному
капелюсi, схожому на бляшану тарiлку.
     Очi  б  усього  цього  не  бачили,  здохнути  б  зараз  або  заскiмлити
найпослiдущою бездомною собакою,  проте Максим наказав: "Чисть". "Щоразу.,--
наказав  Максим, постукуючи  кам'яним  пальцем по столу,-- щоразу, коли тебе
скрутить, сiдай  i чисть автомат..."  Отже, треба  чистити. Максим усе-таки.
Якби не Максим, давно б лiг i помер. Просив же його: "Не залишай  мене в цей
час, посидь,  полiкуй".  Нi.  Сказав, що тепер сам мушу. Сказав,  що  це  не
смертельно,  що  повинно  минутися i  обов'язково  минеться, однак  потрiбно
перемогтися, потрiбно оволодiти собою...
     "Гаразд,-- мляво подумав  Гай,-- оволодiю. Максим усе-таки. Не  людина,
не  Творець, не бог -- Максим... I ще вiн сказав: "Злостись! Коли тебе
скрутить, згадуй, звiдкiля це в тебе, хто  тебе до  цього привчив, навiщо, i
злостись, призбируй  ненависть.  Невдовзi вона придасться: ти не один такий,
вас  таких сорок мiльйонiв, оступачених,  отруєних..." Важко повiрити,
масаракш, адже все життя у  шику, завжди знали, що до чого, все було просто,
усi були разом, i гарно було бути  таким, як  усi.  Нi,  з'явився, закохав у
себе, кар'єру  зiпсував, а потiм буквально за шкiрку висмикнув iз шику
i  поволiк в iнше  життя, де i  мета незрозумiла, i  засоби  незрозумiлi, де
потрiбно  -- масаракш  i  масаракш!  --  про все думати  самому,  вирiшувати
самому, все самому... Авжеж... витягнув за шкiрку, повернув пикою назад,  до
рiдного,до гнiзда, до найдорожчого  i показав: смiтник, паскудство, мерзота,
брехня... I от дивишся -- справдi, мало красивого, себе згадати гидко,
хлопцiв згадати гидко, а вже пан ротмiстр Чачу!.." Гай  спересердя загнав на
мiсце затвор i клацнув защiпкою.  I знову навалилася кволiсть, апатiя,
i волi на те, щоб уставити магазин, вже не лишалося. Погано, ой як погано...
     Перехнябленi скрипливi дверi розчинилися, устромилася маленька дiловита
пичка -- загалом, навiть симпатична, якби не голомозий череп та не  запаленi
повiки без вiй,-- Тайга, сусiдське дiвчатко.
     -- Дядько Мак наказали вам iти на площу! Там уже всi
     зiбралися, лише вас ждуть!
     Гай  понуро покосився на неї,  на  хирляве тiльце  у платтячку  з
грубої  мiшковини,  на ненормально  тонкi  рученята-соломинки,  вкритi
коричневими плямами,  на кривi  нiжки,  що  порозпухали  в  колiнах, i  його
занудило, i  самому стало соромно за свою вiдразу -- дитя,  а хто винен? Вiн
вiдвiв очi i сказав:
     -- Не пiду. Скажи, що зле почуваюсь. Захворiв.
     Дверi рипнули, i коли вiн знову звiв очi, дiвчиська вже не
     було.  Вiн  з  досадою кинув  автомат  на  лiжко,  пiдiйшов  до  вiкна,
висунувся. Дiвча щодуху курило по видолинку мiж
     залишками стiн, по колишнiй вулицi;  за нею  учепився  якийсь пузанчик,
прошкандибав  кiлька   крокiв,  перечепився,  беркицьнувся,  пiдвiв  голову,
полежав  трохи,  вiдтак  заревiв жахливим  басом. З-за руїн вихопилася
мати. Гай квапливо вiдсахнувся, потрусив головою i повернувся до столу. "Нi,
не можу звикнути. Бридкий я, схоже, чоловiк... Ну,  вже  попався б менi той,
хто за все це вiдповiдає, тут уже не схибив би. Але все-таки чому я не
можу звикнути? Боже,  за цей мiсяць  я  такого надивився -- на сто примарних
снiв
     вистачить..."
     Мутанти жили  невеликими  громадами.  Однi  кочували,  полювали, шукали
кращi  мiсця,  шукали дорогу на Пiвнiч  в обхiд легiонерських  кулеметiв,  в
обхiд страшних областей, де  вони божеволiли i вмирали  на мiсцi вiд нападiв
жахливого головного  болю; iншi жили осiло на  фермах та сiльцях, що вцiлiли
пiсля боїв i вибухiв трьох ядерних бомб, з яких одна вибухнула над цим
мiстом, а двi на  околицi --  там  зараз кiлометровi лисини  блискучого, мов
люстро,  шлаку.  Осiлi  сiяли  дрiбну, звироднiлу  пшеницю, обробляли  дивнi
свої  дiлянки,  де помiдори були як ягоди,  а  ягоди --  як  помiдори,
розводили  моторошну  скотину,  на  яку  дивитися  було  страшно, не  те  що
їсти. Це був  жалюгiдний народ  -- мутанти, дикi пiвденнi виродки, про
яких вигадували всiлякi нiсенiтницi i сам вiн вигадував про себе казна-що,--
тихi,  хворобливi,  спотворенi  карикатури на  людей.  Нормальними  тут були
тiльки  старi, однак їх залишалося  дуже мало, усi  вони були  хворi й
приреченi  на  скору  смерть. Дiти  їхнi  та онуки  також здавалися не
житцями на цьому свiтi. Дiтей у них народжувалося багато, але майже всi вони
помирали  або при  народженнi, або  малими.  Тi,  що виживали,  були слабкi,
постiйно страждали вiд невiдомих хвороб, потворнi  були страшенно, проте всi
на вигляд були слухнянi,  тихi,  розумненькi.  Та що там говорити,  непоганi
виявилися люди мутанти, добрi,  гостиннi, миролюбнi... От тiльки дивитися на
них було неможливо. Навiть Максима спершу судомило з незвички, та вiн згодом
звик, йому що -- вiн своєму єству господар...
     Гай вставив у  автомат магазин, пiдпер щоку долонею, замислився. Авжеж,
Максим...
     Щоправда, затiяв Максим цього разу  вочевидь безглузду  справу.  Затiяв
вiн  зiбрати  мутантiв, озброїти їх i  вибити Легiон для початку
хоча  б за  Блакитну  Змiю.  Смiшно,  ш-богу!  Вони ж  ледве ходять,  чимало
вмирає на ходу  -- мiшок iз зерном пiднiме i помре, а вiн хоче з  ними
на Легiон вирушати.  Ненавченi, слабкi, куди їм... Нехай  навiть збере
вiн  цих...  розвiдникiв  їхнiх. На всю цю  армiю, якщо  без  Максима,
одного ротмiстра вистачить, а якщо з Максимом, то ротмiстра  з ротою. Максим
це,  здається,  i  сам  розумiє.  Але   ось   уже  цiлий  мiсяць
бiгає   лiсом  вiд  селища   до  селища,  вiд   громади  до   громади,
умовляє  старих i шанованих  людей,  тих, кого громади слухаються. Сам
бiгав i мене  з  собою повсюди тягав, немає на нього  впину. Не хочуть
старi  йти  i  розвiдникiв  не вiдпускають... I от зараз  на цю нараду
треба... Не пiду.
     Довкiл посвiтлiшало.  Було вже  не так тоскно  дивитися  навсiбiч, кров
швидше заструменiла по  жилах, заворушилися невиразно якiсь  надiї, що
сьогоднiшня  нарада провалиться, що Максим прийде i скаже: годi,  нiчого тут
бiльше робити, i вони вирушать далi на пiвдень, у пустелю, де, розповiдають,
також живуть мутанти-виродки, але не такi моторошнi, бiльше схожi на людей i
не такi  хворi. Кажуть, у  них там щось на  зразок  держави, i навiть  армiя
є.  Можливо,  з  ними  вдасться  кашу  зварити...  Щоправда,  там  усе
радiоактивне,  туди, кажуть,  клали бомбу на бомбу, зумисне для зараження...
Були, кажуть, такi спецiальнi бомби.
     Згадавши  про  радiоактивнiсть,  Гай  полiз  до свого речового мiшка  i
витягнув коробочку з  жовтими пiгулками, вкинув двi штуки у  рот,  скривився
вiд пронизливої гiркоти. Це ж треба, яка гидота, але без неї тут
не можна, тут також усе заражене. А в пустелi доведеться, мабуть, пригорщами
їх  смоктати...  Спасибi  принцу-герцогу, без  цих  пiгулок менi б тут
гаплик... А принц-герцог молодець, не втрачає голови, не  впадає
у  вiдчай в цьому  пеклi, лiкує, допомагає, обходи робить,  цiлу
фабрику лiкiв органiзував.
     Дверi розчинилися;  до  кiмнати зайшов  сердитий Максим, голий, у самих
шортах, худорлявий, швидкий,  i помiтно, що злоститься. Завваживши його, Гай
наприндився i втупився у вiкно.
     Ну, не вигадуй,-- сказав Максим.-- Ходiмо.
     Не хочу,-- сказав Гай.-- Ну їх усiх! З душi верне, незмога.
     Дурницi,-- заперечив Максим.--  Чудовi люди,  дуже  тебе  поважають. Не
будь хлопчиськом.
     Еге ж, поважають,-- сказав Гай.
     Ще  й як поважають! Допiру принц-герцог просив,  щоб ти  залишився тут.
"Я, каже, помру незабаром, потрiбна справжня людина, щоб мене заступити".
     Аякже, заступити...--  пробурчав Гай, вiдчуваючи, однак, як всерединi у
нього, мимоволi, усе розм'якає.
     А ще Бошку до мене чiпляється, звертатися до тебе
     безпосередньо  соромиться. "Нехай,  каже,  Гай  залишиться,  навчатиме,
захищатиме,   гарних   хлоп'ят  виховуватиме..."   Знаєш,   як   Бошку
розмовляє?
     Гай зашарiвся вiд задоволення, вiдкашлявся i  сказав, хмурячись, i далi
дивлячись у вiкно:
     Ну, гаразд... Автомат брати?
     Вiзьми,-- сказав Максим.-- Мало що...
     Гай узяв  автомат пiд пахву; вони вийшли  з кiмнати  --  Гай  попереду,
Максим слiдком,-- спустилися по  трухлявих  сходах,  переступили  через купу
малечi, що комашилася в курявi коло порога, i попрямували вулицею до  площi.
Ех! Вулиця, площа... Сама назва. Скiльки ж тут люду разом загинуло!  Кажуть,
ранiше велике красиве мiсто  тут було.  Занапастили країну, гади. Мало
того,  що людей поперебивали, перенiвечили -- розвели  тут iще якусь погань,
якої зроду-вiку тут нiколи не бувало. Та й не лише тут...
     Принц-герцог  розповiдав,  що  до вiйни жили у  лiсi  звiрi,  схожi  на
собак,--  забув,  як  звуться,--  розумнi були i  дуже  добрi  звiрюки,  усе
розумiли, дресирувати  їх  було саме задоволення.  Ну i,звiсно, почали
їх  дресирувати  у воєнних цiлях.  А  потiм знайшовся  розумака,
розшифрував їхню  мову, виявилося, що у  них  мова  є,  i досить
складна,  i  що вони взагалi  полюбляють наслiдувати,  i  глотка  у  них так
улаштована,  що декотрих можна було  навiть навчити балакати по-людському,--
не всiєї мови, ясна рiч, але слiв по п'ятдесят, по сiмдесят вони
запам'ятовували. В цiлому,  чудернацькi були тварини, нам би з ними дружити,
вчитися одне  в одного, одне одному допомагати --  вони, кажуть, вимирали...
Так нi,  пристосували  їх  воювати,  пристосували  їх ходити  до
ворога за вiйськовими вiдомостями. А потiм вiйна  почалася, про них  забули,
взагалi, про  все забули. I от, будь  ласка,--  упирi. Також  мутанти,
тiльки не людськi,  а звiринi  --  дуже  небезпечнi  iстоти.  По  Особливому
Пiвденному Округу був навiть наказ про  боротьбу з ними, а  принц-герцог  --
той прямо каже: нам тут усiм гаплик, житимуть тут самi лише упирi...
     Гай згадав,  як одного разу  в лiсi  Бошку зi  своїми  мисливцями
пiдстрелив оленя, на  якого полювали упирi, i зчинилася  бiйка. А мутанти --
якi з них забiяки?  Стрельнули  по разу  зi своїх дiдiвських, покидали
рушницi,  сiли  i затулили очi руками, щоб, значить,  не бачити, як їх
шматуватимуть. I Максим також,  треба сказати,  розгубився... Не те що
розгубився, а  так якось...  Не  хотiлося  йому чубитися.  Ну, довелося менi
вiдбувати за  всiх.  Обойма скiнчилася -- прикладом.  Добре, упирiв небагато
було, усього  шiсть  голiв. Двох  забили,  один  втiк, а трьох,  поранених i
оглушених, пов'язали i зiбралися вранцi вести їх  у село на страту.  А
вночi  дивлюся:  Максим нищечком встає  -- i до  них. Посидiв  з ними,
полiкував,  як вiн  це вмiє, накладанням рук, потiм  розв'язав, i  тi,
звiсно,  не  будучи дурнями, дали драла, тiльки  їх i  бачили.  Я йому
кажу: "Ти що ж це, Маку, навiщо ти?" -- "Сам не знаю, каже, але вiдчуваю, що
не можна їх страчувати. Нi людей, каже, не можна,  нi цих... Це, каже,
не собаки нiякi i не упирi..."
     Та  хiба  лише  упирi!  А   кажани  якi  завелися!   Тi,  що  Чаклуновi
прислужують...  Це  ж  жах лiтаючий,  а  не  мишi!  А  хто  ночами  по селах
швендяє  з  тупотiнням, дiтей краде?  До  того  ж сам навiть у хату не
заходить,  а  дiти  соннi  так,  не прокидаючись,  до  нього  й  виходять...
Припустимо, це, може, i брехня, однак дещо я й сам бачив. Як зараз пам'ятаю,
повiв  нас  принц-герцог показувати  найближчий  вхiд  у Фортецю. Приходимо.
Лужок такий  мирний, зелений, пагорбок,  у  пагорбку -- печера. Дивимося  --
господи  боже! --  увесь  лужок  перед  входом  завалений  дохлими  упирями,
десяткiв  зо  два,  не  менше,  до  всього  не  скалiченi,  не  пораненi  --
жодної  краплини  кровi на  травi.  I  що найдивнiше  --  Максим
оглянув  їх i  сказав: вони  не  мертвi, вони  мовби  у  судомi,  нiби
їх хтось загiпнотизував... Питається:  хто? Нi, моторошнi мiсця.
Тут  людинi лише за  дня  можна перебувати, та  й  то з  осторогою.  Якби не
Максим,  чкурнув би я звiдсiля  що є духу. Але якщо говорити чесно, то
куди  втiкати? Довкiл лiси, у  лiсах погань,  танк  у трясовинi втонув... До
своїх тiкати?.. Здавалося б, дуже природно  -- до своїх  тiкати.
Але якi вони менi тепер  свої?  Також, якщо подумати, виродки, ляльки,
правильно Максим каже. Що це за люди, якими можна  управляти, наче машинами?
Нi, це не для мене... Гидко..."
     Вони вийшли на площу, на  великий пустир,  посерединi якого дико чорнiв
якийсь  оплавлений   пам'ятник,  i  повернули  до  всiцiлого  будиночка,  де
традицiйно  збиралися  представники,   щоб  обмiнятися  чутками,  порадитися
стосовно посiвiв або полювання, а то  й просто посидiти, покуняти, послухати
розповiдi принца-герцога про минулi часи.
     У будиночку, у великiй чистiй кiмнатi, вже зiбрався народ. Дивитися тут
нi на  кого  не хотiлося. Навiть  принц-герцог  --  здавалося б,  не мутант,
людина  --  ай  той  понiвечений:  усе  обличчя  в опiках  i рубцях. Зайшли,
привiталися,  сiли  в коло,  прямо на  пiдлогу.  Бошку, який сидiв  поряд iз
плитою, зняв iз жарин чайник, налив їм по чашцi чаю,
     мiцного,   смачного,   але  без   цукру.  Гай   узяв   свою  чашку   --
незвичайної   краси    чашка,    цiни    їй    немає,    з
королiвської порцеляни,-- поставив її  перед  себе, вiдтак
упер автомат прикладом у пiдлогу межи  колiн, притулився лобом до рубчастого
ствола i заплющив очi, щоб нiкого не бачити.
     Вiдкрив  нараду  принц-герцог.  Нiякий  вiн  був  не принц i нiякий  не
герцог, а був  вiн  головний  хiрург  Фортецi. Коли  Фортецю почали  трощити
атомними бомбами, гарнiзон  повстав, викинув бiлий прапор (по цьому  прапору
свої   ж  негайно   довбонули   термоядерною);   справжнього   принца,
командуючого,   солдати  роздерли   на  шматки,  захопилися,  перебили  всiх
офiцерiв, а потiм  отямилися, що нiкому командувати,  а без  командування не
молена:   адже   вiйна  триває,  противник  атакує,   свої
атакують, а з солдатiв нiхто плану Фортецi не знає. Фортеця обернулась
на пастку, а  тут  iще  вибухнули бактерiологiчнi  бомби, увесь  арсенал,  i
спалахнула  чума.  Коротше  кажучи,  якось  само  собою вийшло,  що половина
гарнiзону розбiглася хто куди, з другої половини три чвертi вимерли, а
решту  прибрав на себе головний хiрург  -- пiд  час заколоту солдати його не
зачепили:  лiкар  усе-таки. Якось  повелося називати  його  то  принцом,  то
герцогом, спершу жартома, потiм звикли, а Максим  для певностi називав  його
принцом-герцогом.
     --   Друзi!   --   сказав   принц-герцог.--    Маємо   розглянути
пропозицiї  нашого  друга  Мака.  Це  дуже  важливi  пропозицiї.
Наскiльки вони важливi, ви можете судити хоча б з того, що сам Чаклун до нас
завiтав i, можливо, говоритиме з нами...
     Гай  пiдвiв  голову. I справдi: у кутку, прихилившись  спиною  до
стiни, сидiв сам Чаклун, власною персоною. Дивитися на нього було моторошно,
а не  дивитися  неможливо. Незвичайна була  особа.  Навiть Максим дивився на
нього якось знизу вгору i  говорив Гаю: "Чаклун --  це, брате, постать". Був
Чаклун  невеличкий на зрiст,  кремезний, чистий, ноги i  руки в  нього  були
коротенькi,  проте мiцнi,  i,  загалом, вiн був  не такий уже  й  потворний:
принаймнi слово  "потворний"  йому  не пасувало. У нього  був великий череп,
вкритий густим жорстким волоссям, схожим на срiблясте хутро, маленький рот з
дивно стуленими губами,  нiби вiн  увесь час  збирався свиснути крiзь  зуби,
обличчя, загалом, навiть худорляве, проте пiд очима мiшечки, а самi очi були
довгi й вузькi, з вертикальною,  як у змiї, зiницею. Говорив вiн мало,
на людях  бував зрiдка, жив  самотньо  у погребi на дальньому кiнцi  городу,
однак   авторитетом  користувався  величезним   через  свої  дивовижнi
здiбностi. По-перше,  вiн був дуже розумний i знав усе, хоча прожив на свiтi
якихось  двадцять рокiв i  нiде, крiм цього мiста, не бував.  Коли  виникали
якi-небудь запитання,  до нього  йшли на поклiн за порадою. Як правило,  вiн
нiчого не  вiдповiдав, i це означало, що питання дрiб'язкове: хоч би як його
вирiшив, усе гаразд буде. Але якщо питання виявлялося життєво важливим
-- щодо  погоди, коли що сiяти,-- вiн  завжди давав пораду i жодного разу ще
не помилився.  Ходили  до нього лише старшi, i  що  там вiдбувалося, вони не
розповiдали, одначе побутувала думка, що, навiть радячи, Чаклун не розкривав
рота.  Так, гляне  тiльки -- i  стає зрозумiлим,  що  потрiбно робити.
По-друге, мав вiн владу над  тваринами. Нiколи не вимагав у  суспiльства  нi
їжi, нi одягу: усе йому приставляли тварини, рiзнi тварини -- i звiрi,
i комахи,  i жаби. А головною прислугою у нього  були велетенськi кажани,  з
якими вiн, за чутками,  мiг розмовляти, i вони його розумiли i слухалися. Ще
розповiдали,  нiбито  вiн  знає  якусь  таємницю.  Збагнути   цю
таємницю було неможливо.  На  думку Гая, це був звичайнiсiнький  набiр
слiв: чорний  порожнiй Свiт  до початку Свiтового  Свiтла: мертвий  крижаний
Свiт  пiсля  згасання  Свiто вого Свiтла: безкрая  пустеля, в  якiй не  одне
Свiтове Свiт ло... Нiхто  не мiг пояснити, що це означає, а Мак тiльки
похитував головою i захоплено мурмотiв: "Оце так iнте лект!"
     Чаклун  сидiв  нi на  кого  не дивлячись, на  плечi  у нього  незграбно
тупцював слiпенький нiчний  птах. Чаклун вряди-годи  виймав  з кишенi  якiсь
шматочки i  клав йому в дзьоб, тодi той, завмерши на  мить, задирав голову i
нiби через силу ковтав, витягуючи шию.
     -- Це дуже важливi пропозицiї,-- вiв далi принц-гер-
     цог,-- а тому я прошу вас слухати уважно, а ти, Бошку,
     голубе, заварюй чай якомога мiцнiший, бо, я помiтив, дехто
     вже почав куняти. Не треба куняти, не треба. Зберiться на
     силi, можливо, зараз вирiшується ваша доля.
     Зiбрання схвально загомонiло. Якогось бiльмастого вiдтягнули за вуха од
стiни, де вiн налаштувався було покуняти, i посадили в першому ряду.
     Так я ж нiчого... мурмотiв бiльмастий.-- Я лише так, трошки. Я до того,
що говорити  треба стислiше,  а то поки до  кiнця  доходить, я уже й початок
забуваю...
     Гаразд,--  погодився  принц-герцог.--  Стислiше  так  стислiше. Солдати
вiдтiсняють нас на пiвдень,  у  пустелю. Пощади вони не знають, у переговори
не  заходять.  З  родин,  якi  намагалися  пробратися  на пiвнiч,  нiхто  не
повернувся.
     Треба думати,  вони загинули. Це  означає, що  рокiв за десять --
п'ятнадцять нас вiдтиснуть у пустелю  остаточно, i  там ми  всi загинемо без
їжi та без  води. Кажуть, що  у пустелi також живуть  люди. Я в  це не
вiрю, але багато хто з  шановних старост вiрить i стверджує, нiбито цi
жителi пустелi такi самi  жорстокi й кровожернi, як  солдати.  А ми --  люди
миролюбнi, воювати ми не вмiємо. Багато хто з нас помирає, i ми,
певно,  не доживемо до  остаточного кiнця, проте  ми зараз правимо народом i
мусимо  думати не тiльки  про  себе, а й  про  наших  дiтей. Бошку,-- сказав
вiн5--  подай,  будь  ласка, чаю  шанованому Пекарю.  По-моєму, заснув
Пекар.
     Пекаря  розбуркали,  сунули  йому  в  плямисту  руку гарячу чашку:  вiн
обпiкся, зашипiв, i принц-герцог повiв далi:
     -- Наш  друг  Мак  пропонує  вихiд.  Вiн прийшов до  нас  з  боку
солдатiв. Солдатiв вiн ненавидить i каже, що пощади чекати вiд них не можна,
усi  вони  там  обдуренi  тиранами i  хочуть нас  знищити. Мак хотiв  спершу
озброїти нас i повести на бiй, але переконався, що ми слабкi й воювати
не можемо. I тодi  вiн вирiшив дiстатися  до жителiв пустелi  -- вiн у
них також  вiрить,--  домовитися  з  ними i повести їх на солдатiв. Що
вимагається  вiд  нас?  Благословити  цей  намiр,  пропустити  жителiв
пустелi через  нашi землi i забезпечити  їх харчем, поки  точитиметься
вiйна. I ще наш друг Мак запропонував: дайте йому  дозвiл зiбрати усiх
наших розвiдникiв, якi захочуть, вiн навчить їх воювати i поведе через
Блакитну Змiю, щоб пiдняти  повстання. Ось такi, коротко,  нашi  справи. Нам
зараз потрiбно вирiшити, i я прошу висловлюватися.
     Гай скосив  очi на Максима.  Друг  Мак сидiв, пiдiгнувши пiд себе ногу,
величезний, коричневий, непорушний, мов  скеля,  навiть  не  як скеля, а  як
велетенський  акумулятор,  готовий  розрядитися  будь-якої  митi.  Вiн
дивився  у дальнiй  куток, на  Чаклуна,  проте  погляд Гая вiдчув  негайно i
повернув  до  нього голову. I раптом Гай  подумав, що друг  Мак уже не
той, яким був колись. Вiн згадав,  що давно вже не усмiхався Мак своєю
знаменитою  слiпучою усмiшкою, що давно вiн не спiвав  своїх  гiрських
пiсень i що  очi у нього втратили колишню  лагiднiсть i добру iронiю, твердi
зробилися  очi,  осклянiли  якось, наче  i не Максим  це, а  ротмiстр  Чачу.
I ще згадав Гай, що давно вже перестав друг Мак кидатися  у всi кутки,
як  веселий  допитливий пес, зробився стриманим,  i з'явилася у  ньому якась
суворiсть,  цiлеспрямованiсть якась,  доросла  дiловита зосередженiсть, нiби
цiлився  вiн самим собою у якусь мiшень, що її спостерiгає
лише  вiй... Дуже, дуже  перемiнився друг  Мак,  вiдтодi як  всадили у нього
повну  обойму з  важкого  армiйського  пiстолета.  Ранiше  вiн жалiв  усiх i
кожного, а тепер не жалiє нiкого. Що ж, може, так i треба...
     Проте страшну вiн  усе-таки справу замислив, рiзня  буде,  велика рiзня
буде...
     Щось я  не второпав,-- озвався  лисий  виродок,  зважаючи на  вдяганку,
нетутешнiй.-- Чого це  вiн хоче? Щоб варвари сюди до нас прийшли? Так вони ж
нас усiх переб'ють. Що я, варварiв  не  знаю?  Усiх переб'ють,  жодної
людини не залишать.
     Вони прийдуть сюди с миром,-- сказав Мак,-- або не прийдуть зовсiм.
     Нехай  уже  лiпше зовсiм  не приходять,--  сказав лисий.--  3 варварами
краще  не зв'язуватися. Тодi вже краще прямо до солдатiв вийти пiд кулемети.
Усе якось вiд своєї руки загинеш, у мене батько солдатом був,  з
Фортецi...
     Це,  звичайно, правильно,-- мовив  Бошку  задумливо.-- Але  ж, з iншого
боку, варвари  можуть i солдатiв прогнати, i  нас не зачепити. Отодi й  буде
усiм добре.
     Чому це вони раптом нас не  зачеплять?  -- заперечив  бiльмастий.-- Усi
нас споконвiку зачiпали, а цi раптом не зачеплять?
     Але ж  вiн  з ними домовиться,-- пояснив  Бошку.-- Не чiпайте,  мовляв,
лiсовикiв, i край, а iнакше, мовляв, не приходьте.
     Хто? Хто домовиться? -- спитав Пекар, вертячи головою.
     Та ось Мак. Мак i домовиться...
     Ах, Мак... Ну, якщо Мак домовиться, тодi, може, i не зачеплять.
     Чаю тобi дати? -- спитав Бошку.-- Адже засинаєш, Пекарю.
     Та не хочу я твого чаю.
     -- Ну, випий чайку, чашечку лише. Що тобi,важко?
     Бiльмастий зненацька пiдвiвся.
     -- Пiду я,-- сказав вiн.-- Нiчогiсiнького з цього не ви
     йде. I Мака вони заб'ють, i нас також не помилують. Чого
     нас милувати? Однаково рокiв за десять нам усiм край.
     У мене в громадi вже два роки дiти не народжуються.
     Дожити б до смертi спокiйно, та й по всьому. А так самi
     вирiшуйте, як знаєте. Менi однаково.
     Вiн вийшов, перекособочений, незграбний, перечепившись об порiг.
     -- Так,
     Маку,-- похитуючи головою, мовив П'явка.--
     Пробач нам, але нiкому ми не вiримо.  Як можна варварам вiрити?  Вони в
пустелi  живуть,  пiсок  жують,  пiском  запивають.  Вони  страшнi  люди, iз
залiзного дроту  скрученi, нi плакати не вмiють, нi смiятися. Що ми для них?
Мох пiд ногами. Ну от прийдуть вони, поб'ють солдатiв, сядуть тут, лiс, ясна
рiч, випалять... Навiщо їм лiс?  Вони пустелю люблять. I знову ж
таки нам край. Нi, не вiрю. Не вiрю, Маку. Марна це справа.
     -- Авжеж,-- сказав Пекар.-- Не потрiбно це нам, Маку.
     Дозволь уже нам померти спокiйно, не чiпай нас. Ти
     солдатiв ненавидиш, хочеш їх потрощити, а ми тут до чого?
     У нас нi до кого ненавистi немає. Пожалiй нас, Маку. Адже
     нас нiхто нiколи не жалiв. I ти хоча й добра людина, але
     також нас не жалiєш... Адже не жалiєш, га, Маку?
     Гай   знову  глипнув   на  Максима  i  знiяковiло  вiдвiв  очi.  Максим
почервонiв." Почервонiв до слiз, нахилив голову i затулив обличчя рукою.
     Неправда,-- сказав вiн.-- Я жалiю вас. Але я не тiльки вас жалiю. Я...
     Нi-i, Маку,-- настiйливо мовив Пекар.-- Ти тiльки нас пожалiй.  Адже ми
найнещаснiшi люди  у  свiтi, i  ти  це  знаєш.  Ти про свою  ненависть
забудь. Пожалiй, i все...
     А  чого  йому нас жалiти?  -- озвався  Горiшник,  по самi очi обмотаний
брудними бинтами.-- Вiн сам солдат. Коли це солдати нас жалiли? Не народився
ще солдат, який би нас пожалiв...
     Лебедики, лебедики! -- строго  сказав принц-герцог.-- Мак  -- наш друг.
Вiн бажає нам добра, хоче знищити наших ворогiв...
     А от що вийде,--  розважливо  сказав  лисий з нетутешнiх.--  Припустимо
навiть, що варвари виявляться дужчими вiд  солдатiв. Поб'ють  вони солдатiв,
повалять їхнi  триклятi вишки,  захоплять  усю Пiвнiч.  Нехай. Нам  не
шкода. Нехай вони там рiжуть  одне одного. Але  нам  користь яка?  Нам  тодi
остаточний край: на Пiвднi будуть варвари,  на Пiвночi знову ж таки варвари,
над нами все  тi ж самi варвари. Ми їм не потрiбнi, а коли не потрiбнi
-- пiд корiнь  нас.  Це одне... Тепер  уявiмо, що солдати варварiв одiб'ють.
Одiб'ють вони варварiв, i покотиться уся ця вiйна через нас i на Пiвдень. Що
тодi? Тодi  знову ж  нам гаплик: на Пiвночi солдати, на Пiвднi солдати i над
нами солдати. Ну, а солдатiв ми знаємо...
     Зiбрання зашумiло, затуркотало, що правильно, мовляв,  лисий  рече, усе
точно, проте лисий ще не закiнчив.
     -- Дайте договорити! -- обурився вiн.-- Чого ви розгел-
     готiлися, їй-бо? Це ж iще не все. Iще може бути, що солдати
варварiв переб'ють, а варвари -- солдатiв. Ось тут нiбито  нам якраз i жити.
Ба  нi, знову не виходить. Бо  ще упирi є.  Поки солдати  живi,  упирi
ховаються,  кулi  бояться,  солдатам  наказано  упирiв стрiляти.  А  вже  як
солдатiв не стане, тут нам цiлковитий  гаплик.  З'їдять упирi й кiсток
не залишать.
     Ця iдея страшенно вразила зiбрання.
     Правильно каже! -- пролунали голоси.-- Це ж треба, якi голови  у них на
болотах... Авжеж, братове, про упирiв ми якраз i забули... А вони не сплять,
вони  свого ждуть...  Не  потрiбно  нам нiчого,  Маку,  нехай iде як  iде...
Двадцять  рокiв  якось прожили  i  ще двадцять  протягнемо, а там, дивись, i
ще...
     I розвiдникiв йому вiддавати не можна! -- пiдвищив голос лисий.--
Мало  що  вони  самi  хочуть... їм  що  --  вони  i вдома  не  живуть.
Шестипалий  оно  днює i ночує на  тому  боцi. Соромно сказати --
грабує  там i  п'є. їм  добре,  вони  вишок  триклятих  не
бояться,  голови  у них  не  болять.  А  суспiльству  як? Дичина  на  Пiвнiч
тiкає.  Хто  до  нас   її  з  Пiвночi  гнатиме,   якщо  не
розвiдники? Не давати! I приструнчити їх  треба гарненько, вкрай
розбестилися. Вбивства там учиняють, солдатiв викрадають i катують,  мовби i
не люди... Не пускати! Вкрай розбестяться...
     Не пускати, не пускати...-- пiдтвердило зiбрання.-- Як ми без них? А ми
їх годували-поїли,  ми їх народили та виростили, вiдчувати
мусять, а вони, знай собi, вигоди шукають, як би посваволити...
     Лисий нарештi вгамувався, сiв на мiсце i став жадiбно ковтати вихололий
чай. Зiбрання також вгамувалося, стихло. Старi сидiли непорушно, намагаючись
не дивитися на Максима.
     Бошку, понуро киваючи, мовив:
     Треба ж,  яке  у  нас  безщасне життя!  Нiзвiдки порятунку немає.
I що ми кому зробили?
     Народжували  нас даремно, от  що,--  сказав  Горiшник.--  Без тями  нас
народжували,  не  вчасно...-- Вiн  простягнув  порожню чашку.--  I  ми
даремно народжуємо. На загубу. Так, так, на загубу...
     Рiвновага...--  проказав зненацька  гучний  хрипкий голос--  Я вам  уже
говорив це, Маку. Ви не захотiли мене зрозумiти...
     Невiдомо  було,  звiдки   лунає  голос.  Усi  мовчали,  скорботно
похиливши голови.  Лише  птах  на  плечi Чаклуна  куйовдився,  вiдкриваючи i
закриваючи  жовтого  дзьоба.  Сам  Чаклун  сидiв  нерухомо.  Його  очi  були
заплющенi, тонкi сухi губи стиснутi.
     -- Але тепер, сподiваюсь, ви зрозумiли,-- вiв далi нiбито
     птах.-- Ви хочете порушити цю рiвновагу- Шо ж, це мож
     ливо, ви спроможнi це зробити. Проте питається -- навiщо?
     Хто-небудь просить вас чинити так? Ви бачите, що нi. Тодi
     що ж вами рухає?..
     Птах наїжачився i сховав голову пiд крило,  а голос усе лунав,  i
тепер  Гай утямив,  що  балакає сам  Чаклун,  не  розтуляючи  вуст, не
зворухуючи жодним м'язом обличчя.
     Це  було  дуже страшно,  i не лише  Гаю, а  й  усьому  зiбранню, навiть
принцу-герцогу.  Тiльки Максим дивився на Чаклуна похмуро i з якимось навiть
зухвалим викликом.
     -- Нетерпiння стривоженої совiстi! -- виголосив Чак
     лун.-- Ваша совiсть розбещена постiйною увагою, вона
     починає скиглити за найменшої незручностi, i розум ваш
     поштиво схиляється перед нею, замiсть того щоб гримнути
     на  неї  i  вказати її  мiсце.  Ваша  совiсть обурена
iснуючим
     устроєм, i ваш розум слухняно й квапливо шукає шляхи
     змiнити його. Проте устрiй має свої закони. Цi закони
     виникають з устремлiнь величезних людських мас, i змiню
     ватися вони можуть також тiльки зi змiною цих устрем
     лiнь... Отже, з одного боку -- устремлiння величезних
     людських мас, з другого -- ваша совiсть, втiлення ваших
     устремлiнь. Ваша совiсть штовхає вас на змiну устрою,
     тобто на порушення законiв цього устрою, що визначають
     ся устремлiннями мас, тобто на змiну устремлiнь мiльйон
     них людських мас за образом i подобою ваших устремлiнь.
     Це смiшно й антиiсторично. Ваш затуманений i оглушений
     совiстю розум втратив здатнiсть вiдрiзняти реальне щастя
     мас од уявного, продиктованого вашою совiстю. А розум
     слiд утримувати в чистотi. Не хочете, не можете -- що ж,
     тим гiрше для вас. I не лише для вас. Ви скажете, що
     в тому свiтi, звiдкiля ви прийшли, люди не можуть жити
     з нечистою совiстю. Що ж, вкоротiть собi вiку. Це також
     непоганий. вихiд -- i для вас, i для iнших.
     Чаклун  замовк, i  всi голови  повернулися  до Максима.  Гай  не вповнi
зрозумiв,  про   що  тут  iшлося.  Мабуть,  це  був   вiдгомiн  якоїсь
давньої суперечки. I ще очевидно  було,  що Чаклун  вважає
Максима  розумною, але  вередливою людиною, котра дiє швидше з примхи,
анiж  з  необхiдностi. Це було образливо. Максим був, звiсно, диваком, однак
себе вiн не берiг i завжди всiм хотiв добра -- не з комизи якоїсь, а з
найглибшого переконання. Ясна рiч, сорок мiльйонiв
     людей, обдурених випромiнюванням, нiяких перемiн не хотiли, але ж  вони
були обдуренi, це було  несправедливо...  .-- Не можу  з  вами погодитися,--
холодно сказав Максим.-- Совiсть своїм болем накреслює завдання,
розум  -- виконує. Совiсть  формує iдеали, розум шукає  до
них дороги. Це i є функцiя розуму --  шукати дороги. Без совiстi розум
працює  тiльки на  себе,  а  отже,  вхолосту.  Що  ж  стосується
суперечностi  моїх устремлiнь  устремлiнням  мас...  Iснує
певний iдеал:  людина мусить бути вiльною духовно й  фiзично.  У цьому свiтi
маси ще не усвiдомлюють цього iдеалу,  i дорога  до нього  важка. Але колись
треба починати. I я маю намiр почати зараз.
     Правильно,--  несподiвано  легко погодився  Чаклун.--  Совiсть  справдi
формує   iдеали.   Проте   iдеали  тому  й  називаються  iдеалами,  що
перебувають  у разючiй невiдповiдностi з дiйснiстю.  Адже я  лише це  i хочу
сказати, лише це i повторюю: не варто носитися зi своєю  совiстю, слiд
частiше пiдставляти її курному протяговi нової дiйсностi i
не боятися  появи  на нiй  плямочок i грубої шкаралущi.  Втiм, ви це i
самi  розумiєте. Ви просто ще не навчилися називати речi  своїми
iменами. Та  ви i цього  навчитесь. От  ваша  совiсть  накреслила  завдання:
повалити тиранiю цих Вогненосних Творцiв. Розум прикинув, що до чого, i  дав
пораду: оскiльки зсередини тиранiю знищити неможливо, вдаримо по нiй ззовнi,
кинемо  на неї  варварiв...  Нехай лiсовики будуть  розчавленi,  нехай
рiчище  Блакитної Змiї загатиться трупами, нехай спалахне велика
вiйна, яка, можливо,  приведе до повалення  тиранiв,-- усе  для благородного
iдеалу.  Ну  що  ж, сказала  совiсть,  скривившись,  доведеться  менi  трохи
погрубiти заради великої справи...
     Масаракш...-- просичав Максим, червоний i злий, яким Гай не бачив  його
нiколи.--   Так,   масаракш!  Так!  Усе  саме   так,   як   ви   кажетеА  що
залишається робити? За Блакитною  Змiєю людей обернено на ходячi
деревинки.
     Правильно, правильно,-- сказав Чаклун.-- Iнша рiч, Що сам по собi
план  невдалий: варвари розiб'ються об башти i вiдкотяться, а бiдолашнi нашi
розвiдники загалом нi  на що серйозне не здатнi. Проте в рамках того ж плану
ви б  могли зв'язатися, наприклад, з Острiвною Iмперiєю...  Мова
не про це.  Боюсь, ви взагалi спiзнилися, Маку!.. Ви тiльки не подумайте, що
я вас вiдмовляю. Я добре бачу: ви сила, Максиме. I ваша поява тут сама
по  собi  означає  неминуче  порушення рiвноваги  на  поверхнi  нашого
маленького свiту. Дiйте. Тiльки нехай ваша совiсть не заважає вам ясно
мислити, а  ваш  розум  нехай не  соромиться,  коли  потрiбно,  вiдстороняти
совiсть... I ще  раджу  вам пам'ятати: не знаю, як у вашому свiтi, а в
нашому  жодна  сила  не   залишається  довго  без  господаря.   Завжди
вiдшукується    хто-небудь,    хто     намагається    приборкати
її i пiдкорити собi -- непомiтно або пiд пристойним  приводом...
От i все,
     що я хотiв сказати.
     Чаклун iз несподiваною спритнiстю пiдвiвся -- птах на його плечi присiв
i розчепiрив крила,-- ковзнув на  коротеньких нiжках уздовж  стiни i зник за
дверима. Тої ж митi слiдом посунуло усе
     зiбрання.  Виходили,  постогнуючи,  крекчучи,  вiддихуючись,  нiчого до
пуття не  втямивши iз мовленого, проте,  очевидно,  задоволенi тим,  що  все
залишається  без  змiн,  що  Чаклун не дозволив  небезпечного  замiру,
пожалiв, отже, Чаклун, не дав у  кривду,  i можна тепер доживати, як i досi,
добре, що попереду цiла вiчнiсть -- рокiв десять, а може, й бiльше. Останнiм
почвалав  Бошку з  порожнiм чайником,  i в кiмнатi залишилися тiльки Гай, та
Мак з принцом-герцогом, та  ще  в кутку мiцно спав притомлений вiд розумових
зусиль Пекар. У головi в Гая було сум'яття,  та й у душi також.  Збагнув вiн
лише одне: "Безщасне моє життя; першу половину був лялькою, бовдуром у
чиїхось руках, а  другу половину, мабуть, доведеться доживати заблукою
без батькiвщини, без друзiв, без майбуття..."
     Ви засмученi, Маку? -- спитав принц-герцог винувато.
     Та нi,  не  дуже,-- озвався Максим.-- Швидше навiть навпаки, я вiдчуваю
полегкiсть.  Чаклун  має рацiю,  моя  совiсть  iще не готова  до таких
замiрiв. Мабуть, потрiбно ще поблукати, подивитися. Потренувати совiсть...--
Вiн якось неприємно засмiявся.-- Що ви менi можете запропонувати,
     принце-герцогу?
     Старий принц-герцог закректав, пiдвiвся i, розтираючи
     помлiлi боки, пройшовся кiмнатою.
     -- По-перше, я не раджу  вам заглиблюватися у  пустелю,-- сказав вiн.--
Є  там варвари, чи немає їх,  нiчого пiдхожого ви там  для
себе  не знайдете. Можливо, варто, за порадою Чаклуна, встановити контакт  з
остров'янами, хоча, бачить бог, не знаю, як це зробити. Певно,  треба йти до
моря i починати звiдти...  якщо остров'яни також не мiф i якщо вони захочуть
з вами  розмовляти...  Але  найправильнiше, як на мене, повернутися назад  i
дiяти там власними силами. Згадайте, що сказав Чаклун: ви  -- сила.  I
потiм ви маєте рацiю: у системи башт повинен бути Центр. I влада
     над Пiвнiччю в руках у того, хто володiє  цим Центром.  Ви мусите
гарненько це засвоїти.
     -- Боюсь, це не для мене,-- спроквола мовив Максим.--
     Не можу поки що сказати чому, але це не для мене,
     я вiдчуваю. Я не хочу володiти Центром. В одному ви маєте
     рацiю: менi нiчого робити нi тут, нi в пустелi. Пустеля
     занадто далеко, а тут немає на кого спертися. Однак менi
     треба ще багато взнати: є ще Пандея, Хонтi, є ще гори,
     є ще десь Острiвна Iмперiя... Ви чули про бiлi субмарини?
     Нi? А я чув, i Гай також чув, i ми знаємо людину, яка їх
     бачила i з ними воювала. Так от: вони можуть воювати... Ну
     гаразд.-- Максим пiдхопився.-- Зволiкати нiчого. Дякую,
     принце-герцогу, ви дуже допомогли нам. Ходiмо, Гаю.
     Вони  вийшли на площу i зупинилися  бiля  оплавленого  пам'ятника.  Гай
тоскно роззирався.  Довкола у спечнiй юзi коливалися жовтi руїни, було
задушливо, сморiдно,  але  вже не хотiлося  йти  звiдси,  з цього страшного,
проте  звичного мiсця, i знову сурганитися крiзь лiси, здавшись на волю усiх
темних випадковостей,  якi чигають  там  на людину  щомитi...  Повернутися б
зараз  до своєї  кiмнатки,  погратися  з  голомозенькою  Тайгою,
зробити їй нарештi обiцяного свистунця  з вистрiляної гiльзи, не
пошкодувати,  масаракш,  вистрiлити  у  повiтря  патрон для бiдолашної
дiвчини...
     Куди  ж ви все-таки  маєте  намiр  йти?  -  спитав  принц-герцог,
затуляючи обличчя вiд куряви своїм зношеним, вицвiлим капелюхом.
     На захiд, - вiдповiв Максим.-- До моря. Далеко звiдси море?
     Триста  кiлометрiв...--   мовив  принц-герцог   роздумливо.--   I
доведеться проходити по дуже заражених мiсцях... Послухайте,-- сказав вiн,--
а може,  зробимо так?..--  Вiн  надовго замовк, i Гай уже почав  нетерпеливо
переступати з ноги на ногу, проте  Максим не поспiшав, чекав.--  Ех,  навiщо
вiн менi! -- проказав нарештi принц-герцог.-- Чесно кажучи, берiг я його для
себе, гадав,  коли буде зовсiм кепсько, коли нерви вiдмовлять, сяду на нього
i повернусь додому, а там хоч пiд розстрiл... Та що вже тепер... Пiзно.
     -  Лiтак?  --  швиденько  спитав  Максим, з  надiєю  дивлячись на
принца-герцога.
     -- Так, "Гiрський Орел". Вам говорить що-небудь ця
     назва? Нi, звiсно... А вам, юначе? Також нi... Славнозвiс
     ний колись бомбовоз, панове. Особистий Його Iмператор
     ської Високостi Принца Корну Чотирьох Золотих Прапорiв
     Iменний Бомбовоз "Гiрський Орел"... Солдатiв, пригадуєть
     ся"  напам'ять  примушували  зубрити...  "Рядовий  такий-то!  Проiменуй
особистий  бомбовоз  його  iмператорської  високостi!"   I  той,
бувало, iменує... Атож... Так от я його зберiг. Спершу  хотiв на ньому
евакуювати  поранених,  але їх  було  занадто багато. Потiм, коли  всi
пораненi померли... Ет,  що розповiдати... Берiть його собi, голубе. Летiть.
Пального вистачить на пiвсвiту...
     Дякую,--  сказав  Максим.--  Дякую,  принце-герцогу. Я  вас  нiколи  не
забуду.
     Та  що  ж мене,--  проказав старий.-- Не заради себе  даю... А  от якщо
вдасться вам, голубе, що-небудь, ви оцих ось не забудьте.
     Вдасться,-- сказав Максим.-- Вдасться, масаракш! Повинно вийти, совiсть
або не совiсть!.. I я нiкого нiколи не забуду.





     Гаю ще не доводилося лiтати на лiтаках. Та вiн i лiтак побачив уперше в
життi.  Полiцiйнi вертольоти i штабнi лiтаючi  платформи  вiн бачив не раз i
якось навiть брав участь в облавi з  повiтря: їхню  секцiю повантажили
на  вертолiт i  висадили  обiч  шосе, по  якому  сунуло до  мосту  товписько
виховуваних,  котрi  збунтувалися   через  погану   їжу.   Вiд   цього
повiтряного кидка у Гая залишилися  вкрай  неприємнi спогади: вертолiт
летiв  дуже  низько,  трясло  й  розхитувало  так,  що  нутрощi  виверталися
навиворiт,  i  на  додачу  паморочливе  ревiння  гвинта,  бензиновий  чад  i
пирскаючi звiдусюди фонтани мастила.
     Але тут усе було iнакше.
     Особистий Й. I.  В. Бомбовоз  "Гiрський Орел" приголомшив Гая. Це
була справдi страхiтлива  машина,  i зовсiм  неможливо було уявити собi,  що
вона  здатна  злетiти  в  повiтря.   Ребристе  вузьке  тiло  її,
прикрашене  численними золотими емблемами,  було довге, як вулиця.  Грiзно й
велично  простягалися  велетенськi  крила, пiд якими могла б  сховатися цiла
бригада.  До  них  було  далеко,  як  до  даху  будинку,  однак плицi  шести
величезних  пропелерiв  майже  торкалися  землi.  Бомбовоз  стояв  на  трьох
колесах, у кiлька людських  зростiв заввишки кожне,-- два  колеса  пiдпирали
носову   частину,   на   третє   спирався   етажерчастий   хвiст.   До
блискучої скляної кабiни вела на запаморочливу висоту
     срiбляста  нитка  легкої алюмiнiєвої драбини. Так, це
був справжнiй  символ старої iмперiї,  символ великого минулого,
символ колишньої  могутностi, що поширювалася на весь  континент. Гай,
задерши голову,  стояв  на  ослаблих ногах, тремтячи  вiд благоговiння, i як
громом вразили його слова друга Мака:
     Але   ж  i  скриня,   масаракш!..   Вибачте,  принце-герцогу,  мимоволi
вирвалося...
     Iншої немає,-- сухо озвався  принц-герцог.-- До речi,
це  кращий  бомбовоз  у  свiтi.  Свого  часу  його  iмператорська  високiсть
здiйснила на ньому...
     Так,   так,   звичайно,--  квапливо   погодився  Максим.--  Це  я   вiд
несподiванки...
     Нагорi,  у пiлотськiй  кабiнi, захоплення Гая  сягнуло апо-гея.  Кабiна
було  всуцiль iз скла. Величезна кiлькiсть незнайомих приладiв,  навдивовижу
зручнi   м'якi   крiсла,   незрозумiлi   важелi  та   пристрої,  пучки
рiзноколiрних  дротiв,   дивнi,   небаченi  шоломи  у  повнiй  готовностi...
Принц-герцог  щось  сквапливо  втокмачував  Маковi,  показуючи  на  прилади,
похитуючи важелi. Мак неуважно мурмотiв: "Авжеж, зрозумiло, зрозумiло...", а
Гай, якого всадовили у  крiсло, щоб не заважав, з автоматом на колiнах, щоб,
не  приведи господи, чого-небудь не пошкрябати, витрiщався й безтямно вертiв
головою.
     Бомбовоз-стояв  у   старому   ангарi  на  узлiссi;   перед  ним  далеко
простягалося рiвне сiро-зелене  поле  без  жодної  купини, без жодного
кущика. За полем, кiлометрiв  через п'ять,  знову починався лiс, а над  усiм
цим висiло бiле  небо,  що здавалося  звiдсiля, з  кабiни, зовсiм  близьким,
палицею  докинути.  Гай був  дуже  схвильований. Вiн  погано запам'ятав,  як
прощався  зi  старим принцом-герцогом.  Принц-герцог щось говорив,  i Максим
щось говорив; здається,  вони смiялися, потiм  принц-герцог  сплакнув,
потiм  хряпнули  дверцята...  Гай зненацька спостерiг,  що  пристебнутий  до
крiсла  широкими ременями,  а Максим у  сусiдньому крiслi швидко й  упевнено
клацає якимись важельками й клавiшами.
     Засвiтилися  циферблати на  пультах, пролунав  трiск,  громовi випуски,
кабiна  задрижала  дрiбнiсiньким  дрожем,  усе  довкола  виповнилося  важким
гуркотом,  маленький  принц-герцог  далеко  внизу,  серед  полеглих кущiв  i
хвилясто  збуреної  трави,  вхопився   обома   руками  за  капелюх   i
позадкував.  Гай  озирнувся  i  завважив,  що плицi  велетенських пропелерiв
зникли,  злилися у  величезнi  каламутнi  кола,  1  раптом  усе  широке поле
зсунулося  i  поповзло  назустрiч, швидше  i  швидше...  За  мить  не  стало
принца-герцога,  не  стало  ангара,  було  тiльки  поле, що  стрiмко  линуло
назустрiч,  i  немилосердна   тряска,  i  громове  ревiння,  i,  через  силу
повернувши  голову,  Гай  з  жахом  помiтив,  що  велетенськi  крила  плавно
розхитуються i от-от вiдваляться, але в цю мить тряска припинилася, поле пiд
крилами провалилося, i якесь м'яке, ватяне вiдчуття пронизало Гая вiд нiг до
голови. А пiд бомбовозом уже не було поля, та й лiсу не стало: лiс обернувся
на чорно-зелену щiтку, на величезну латану-перелатану ковдру, i  плямиста ця
ковдра повiльно повзла назад. Тодi Гай здогадався, що вiн летить.
     Вiн у цiлковитому захватi глянув на  Максима. Друг Мак сидiв у недбалiй
позi,  поклавши  лiву  руку  на  поруччя,  а  правою  ледь  помiтно  ворушив
найбiльший  i, певно, найголовнiший важiль. Очi у нього були прищуленi, губи
наморщенi,  нiби вiн  посвистував.  Так,  це  була  велика людина. Велика  i
незбагненна. "Мабуть, вiн  усе може,-- подумав Гай.-- От  вiн управляє
цiєю на диво складною машиною,  яку бачить уперше в життi. А  це ж  не
танк який-небудь i не вантажiвка -- лiтак,  легендарна машина, я  й не знав,
що вони збереглися... А вiн справляється з нею, наче  з iграшкою, наче
все  життя тiльки те й  робив,  що лiтав у  повiтряних  просторах. Це просто
розумом  не збагнути: здається, нiбито  вiн багато що бачить уперше, i
все ж умить пристосовується i  робить  те, що  потрiбно. I  хiба
лише з машинами? Адже не тiльки машини вiдразу визнають його за господаря...
Якби вiн  побажав, то й ротмiстр Чачу ходив би з ним обнявшись... Чаклун, на
якого  навiть  дивитися  лячно, i  той  мав його за  рiвню...  Принц-герцог,
освiчена людина, головний хiрург, аристократ, можна  сказати, вмить вiдчув у
ньому  щось  таке, високе.,. Таку машину подарував, довiрив... А  я  ще Раду
хотiв  за нього  вiддати.  Що йому Рада? Так, минуще захоплення... Хiба йому
Рада  потрiбна?  Йому б яку-небудь графиню  чи, скажiмо, принцесу... А от зi
мною дружить,  це ж треба... I якби  вiн зараз сказав, щоб я викинувся
вниз,-- що ж, цiлком може бути, що й викинусь, бо  Максим... I скiльки
я  вже через нього дiзнався i побачив,  за цiле життя стiльки не дiзнатися i
не побачити... I скiльки через нього ще дiзнаюсь i  побачу, i чого вiд
нього навчусь..."
     Максим  вiдчув на собi його  погляд, i його захват, i  його вiдданiсть,
повернув  голову  i широко,  по-давньому, усмiхнувся, i Гай ледве втримався,
щоб не  схопити його  могутню коричневу руку i  не припасти  до  неї у
вдячному цiлунку. "О  володарю  мiй,  захист мiй i гордiсть моя, накажи -- я
перед  тобою, я тут, я готовий, жбурни  мене  у вогонь, поєднай мене з
полум'ям...  На тисячi ворогiв, на  розверженi  жерла,  назустрiч  мiльйонам
куль... Де вони, де вороги твої? Де цi тупi огиднi  людцi у  мерзенних
чорних мундирах?  Де  цей злобливий  офiцерик,  що насмiлився зняти  на тебе
руку?  О  чорний  мерзотнику,  я роздеру  тебе  пазурами, я  перегризу  тобi
горло... але  не зараз, нi...  Вiн щось наказує менi,  мiй владар, вiн
щось хоче вiд мене... Маку, Маку, благаю, поверни менi свою усмiшку, чому ти
вже  не  усмiхаєшся?  Так, так, я глупак, я не розумiю  тебе, я не чую
тебе, тут  таке ревiння,  це реве  твоя  слухняна машина... Ах он  воно  що,
масаракш, який же я  бовдур,  ну звiсно ж,  шолом...  Так, так,  зараз...  Я
розумiю,  тут шоломофон, як у танку... Слухаю  тебе, прегарний! Наказуй! Нi,
нi, я не  хочу  отямитися! Зi мною нiчого  не  вiдбувається, просто  я
твiй, я хочу  вмерти  за тебе, накажи що-небудь...  Так, я буду  мовчати,  я
заткну пельку...  Це  розiрве менi легенi, але я  буду мовчати, якщо  вже ти
менi  наказуєш... Башта? Яка башта?  А,  гак, бачу  башту... Цi  чорнi
мерзотники, пiдлi людожери, вбивцi  дiтей, вони понатикали башти скрiзь, але
ми  зметемо цi  башти,  ми  пройдемо залiзним чоботом, змiтаючи цi башти,  з
вогнем  в очах... Веди,  веди свою слухняну машину на цю паскудну башту... i
дай менi  бомбу,  я стрибну з бомбою, i  не схиблю, от  побачиш! Бомбу менi,
бомбу! У вогонь... О! О-оО-о-о!!!"
     Гай  через  силу вдихнув  i  рвонув на  собi комiр комбiнезона. У вухах
дзвенiло,  свiт  перед очима  плив  i розхитувався. Свiт був у туманi, однак
туман хутко розсiювався, нили м'язи i недобре  шкрябало  у горлi. Потiм  вiн
завважив Максимове обличчя, темне, похмуре, навiть якесь суворе. Спогад  про
щось солодке зринув  i тої ж митi  зник,  але чомусь захотiлося  стати
"струнко"  i клацнути  пiдборами. Втiм,  Гай  розумiв, що це  недоречно,  що
Максим розсердиться.
     Я щось накоїв? -- спитав вiн винувато i боязко роз-зирнувся.
     Це я накоїв,-- вiдповiв Максим.-- Зовсiм забув про цю гидоту.
     Про що?
     Максим  повернувся  у  своє  крiсло,  поклав  руки  на  важелi  i
задивився вперед.
     Про башти,-- сказав вiн нарештi.
     Про якi башти?
     Я занадто  круто  взяв  на пiвнiч,-- сказав Максим.-- Ми  потрапили пiд
променевий удар.
     Гаю стало соромно.
     Я горлав "Залiзних хлоп'ят"? -- спитав вiн.
     Гiрше,-- вiдповiв Максим.-- Гаразд, надалi будемо обережнiшi.
     З  почуттям  величезної  незручностi  Гай   вiдвернувся,  болiсно
силкуючись згадати, що ж вiн тут робив, i заходився роздивлятися свiт унизу.
Нiякої башти  вiн не  побачив i, звiсно, вже не побачив нi ангара,  нi
поля,  з якого  вони  злетiли. Унизу  неквапливо повзла та  ж  сама клаптева
ковдра, i ще виднiлася рiка, тьмяна  металева змiйка, що зникала  в туманнiй
iмлi далеко попереду, де у небi мусило стiною виростати  море... "Що ж я тут
базiкав?  --  думав Гай.-- Певно,  щось"  несусвiтне молов,  бо Максим  дуже
незадоволений   i  стривожений.  Масаракш,  можливо,   до  мене  повернулися
мої жандармськi  звички i я Максима якось образив?.. Де  ж ця проклята
башта? Слушна нагода скинути на неї бомбу..."
     Бомбовоз зненацька трусонуло. Гай прикусив язика, а  Максим ухопився за
важiль  обома  руками.  Щось було негаразд,  щось  сталося...  Гай  сторожко
озирнувся i з полегкiстю виявив, що крило на мiсцi, а пропелери обертаються.
Тодi  вiк глянув  угору. У бiлястому небi над головою спрокволу розпливалися
якiсь вугiльно-чорнi плями. Наче краплини тушi у водi.
     Що це? -- спитав вiн.
     Не знаю,-- сказав Максим.-- Дивна штука...-- Вiн зронив iще два якихось
незнайомих  слова,  а  потiм,  затинаючись,  проказав:--  Атака...  небесних
каменiв.  Дурницi,   так  не   буває.   Ймовiрнiсть  --   нуль  цiлих,
нуль-нуль... Що я їх -- притягую?
     Вiн знову вимовив незнайомi слова i замовк.
     Гай  хотiв  спитати,  що  таке небеснi  каменi,  нараз краєм  ока
завважив дивний рух справа унизу. Вiн придивився. Над брудно-зеленою ковдрою
лiсу повiльно  виростала громiздка жовтувата купа.  Вiн не одразу втямив, що
це  дим.  Потiм  у надрах купи  зблиснуло,  з неї ковзнуло угору чорне
довгасте тiло, i тої ж митi виднокрай зненацька моторошно перекосився,
здибився, i  Гай вчепився у поруччя. Автомат  зiсковзнув у нього  з  колiн i
покотився по пiдлозi. "Масаракш...-- просичав у навушниках Максимiв голос.--
Он воно  що!  Ах я дурень!" Виднокрай знову  вирiвнявся.  Гай пошукав  очима
жовту купу диму, не  знайшов, задивився  вперед i раптом спостерiг прямо  по
курсу,  як  над лiсом  пiднявся  фонтан  рiзноколiрних бризок,  знову  горою
пiднялася жовта хмара, зблиснув  вогонь,  знову довгасте чорне тiло повiльно
пiднялося у небо й трiснуло слiпучо-бiлою кулею. Гай затулив очi рукою. Бiла
куля швидко  потьмянiла, набрякла чорним  i розпливлася велетенською цяткою.
Пiдлога пiд ногами  стала провалюватися.  Гай  широко розкрив  рота, хапаючи
повiтря: на мить йому здалося, що шлунок от-от  вискочить назовнi.  У кабiнi
стемнiло, рваний чорний дим  сковзнув назустрiч  i в  боки,  виднокрай знову
перекосився,  лiс  був  тепер  зовсiм близько лiворуч.  Гай  заплющив  очi i
скоцюрбився  в очiкуваннi удару, болю,  загибелi,--  бракувало  повiтря, усе
довкола  двигтiло  i  здригалося.  "Масаракш...--  сичав  Максимiв  голос  у
навушниках.--  Тридцять  три  рази  масаракш..." Нараз  коротко  i розлючено
простукотiло  поряд  у стiну, мовби хтось упритул бив  з кулемета, в обличчя
вдарив пружний льодяний струмiнь, шолом  зiрвало i Гай скарлючився,  ховаючи
голову  од  ревiння  i зустрiчного  вiтру.  "Кiнець",--  думав  вiн. "В  нас
стрiляють",-- думав вiн. "Зараз нас зiб'ють, i ми згоримо",-- - думав вiн...
Проте нiчого не  вiдбувалося.  Бомбовоз трусонуло  ще  кiлька  разiв, кiлька
разiв вiн провалився у якiсь ями i знову випiрнув, а потому ревiння двигунiв
зненацька  стихло, i  запала моторошна тиша,  виповнена свистючим завиванням
вiтру, що рвався крiзь пробоїни.
     Гай  виждав  трохи,  вiдтак  обережно  пiдвiв  голову,  намагаючись  не
пiдставляти  обличчя  льодяним  струменям.  Максим  був  тут.  Вiн  сидiв  у
напруженiй позi, тримаючись  за важiль  обома  руками,  i  позиркував то  на
прилади,  то  вперед.  М'язи пiд  коричневою шкiрою  здулися. Бомбовоз летiв
якось  дивно  -- неприродно задерши носову частину. Мотори не працювали. Гай
озирнувся на крило i змертвiв.
     Крило горiло.
     Пожежа! --  загорлав  вiн  i спробував  пiдхопитися на рiвнi. Ременi не
пустили.
     Сиди спокiйно,-- сказав Максим крiзь зуби, не обертаючись.
     Гай  опанував  себе i  почаЕ  дивитися вперед.  Бомбовоз  летiв  зовсiм
низько.  Вiд мигтiння  чорних  i зелених  плям  рябiло в  очах.  А  попереду
здiймалася вже блискуча, сталевого кольору поверхня моря. "Розiб'ємося
к  бiсу,--  подумав Гай  iз завмиранням серця.-- Проклятий  принц-герцог  зi
своїм   проклятим   бомбовозом,   масаракш,   теж   менi   --   уламок
iмперiї,  трюхикали б собi спокiйненько  пiшки i  горя не  знали б,  а
тепер от згоримо,  а  якщо  не згоримо,  то  розiб'ємося,  а  якщо  не
розiб'ємося,  то потонемо... Максимовi що -- вiн воскресне, а  менi --
гаплик... Не хочу..."
     Не шарпайся,-- сказав Максим.-- Тримайся мiцнi
     ше... Зараз...
     Лiс унизу раптом скiнчився. Гай завважив попереду хвилясту сiро-сталеву
поверхню, що неслася прямо на нього, i заплющив очi...
     Удар. Хряскiт. Жахливе  шипiння. Знов удар. I ще удар.  Уєе
летить до дiдька, усе загинуло, гаплик усьому... Гай репетує вiд жаху.
Якась могутня сила хапає його i намагається вирвати з коренем iз
крiсла разом с ременями, разом з бебехами, розчаровано  жбурляє назад,
довкола   все   трiщить   i    розламується,   смердить   горiлим    i
бризкається  теплуватою  водою. Затим  усе стихає.  У тишi  чути
плюскiт i  дзюрчання. Щось  сичить  i потрiскує, пiдлога зачинає
помалу колихатися.  Здається, можна розплющити  очi i  подивитися,  як
там, на тому свiтi...
     Гай  розплющив  очi  i  побачив  Максима,  який,  нависнувши  над  ним,
розстiбав йому ременi.
     -- Плавати вмiєш?
     "Еге, то ми, виходить, живi".
     Вмiю,-- вiдповiв Гай.
     Тодi ходiмо.
     Гай обережно пiдвiвся, чекаючи гострого болю в побитому i  переламаному
тiлi,  однак з тiлом усе  було  гаразд.  Бомбовоз  тихенько погойдувався  на
дрiбнiй хвилi. Лiвого  крила у нього не було, праве ще  телiпалося на якiйсь
дiрчастiй металевiй смужцi.  Прямо попереду був  берег -- очевидно, бомбовоз
круто розвернуло при посадцi.
     Максим пiдiбрав автомат, закинув за спину i розчинив дверцята. У кабiну
негайно ринула вода, гостро засмердiло бензином, пiдлога  пiд  ногами  стала
повiльно нахилятися.
     -- Вперед! -- скомандував Максим, i Гай, протиснув
     шись мимо нього, слухняно шубовснув у хвилi.
     Вiн занурився з головою,  випiрнув, вiдпльовуючись, i поплив до берега.
Берег  був близько,  твердий берег, по якому  можна ходити  i на  який можна
падати  без  небезпеки  Для  життя. Максим безшелесно розтинав  воду  поруч.
Масаракш, та  вiн i плаває як риба, нiби  у  водi  народився...  Га".,
вiдсапуючись, щодуху  працював  руками i ногами.  Пливти У  комбiнезонi i  в
чоботах було дуже важко, i вiн зрадiв, коли торкнувся ногою пiщаного дна. До
берега було ще Далеченько,  проте  вiн пiдвiвся  i пiшов,  розгрiбаючи перед
собою брудну, вкриту масними плямами воду. Максим плив Далi, перегнав його i
першим  вийшов на положистий пiщаний берег. Коли Гай,  похитуючись, пiдiйшов
до нього, вiн стояв, розчепiривши ноги, i дивився на небо. Гай також глипнув
на небо. Там розпливалося безлiч цяток.
     Пощастило нам,-- промовив Максим.-- Штук iз десятеро випустили.
     Кого? -- спитав Гай, поплескуючи себе по вуху, щоб витрусити воду.
     Ракет... Я зовсiм забув  про них... Скiльки рокiв вони чекали, поки  ми
пролетимо,-- дочекалися... I як це я не здогадався!
     Гай невдоволено подумав,  що вiн би мiг також здогадатися  про це, а от
не  здогадався.  А мiг  би  ще двi години тому  сказати:  як же,  мовляв, ми
полетимо, Маку,  коли  у  лiсi  повно шахт з  ракетами?  Нi, принце-герцогу,
спасибi, звичайно, але краще  лiтали б ви  на своєму бомбовозi самi...
Вiн озирнувся на море.  "Гiрський  Орел" майже повнiстю затонув, переламаний
етажерчастий хвiст його жалюгiдно стирчав iз води.
     Ну  гаразд,--   сказав  Гай.--   Як  я   розумiю,   до  Острiвної
Iмперiї нам тепер не дiстатися. Що робитимемо?
     Передовсiм,-- сказав Максим,-- приймемо лiки. Дiставай.
     Навiщо? -- спитав Гай. Вiн страшенно не любив принцовi пiгулки.
     Дуже брудна вода,-- сказав Максим.-- У мене вся шкiра горить.  Давай-но
одразу пiгулки по чотири або й по п'ять.
     Гай сквапливо  дiстав одну з  ампул,  вiдсипав на долоню десяток жовтих
кульок, i вони з'їли цю порцiю пополам.
     -- А тепер ходiмо,-- сказав Максим.-- Вiзьми свiй ав
     томат.
     Гай узяв автомат, сплюнув їдку гiркiсть,  що зiбралася в ротi, i,
грузнучи у пiску, рушив  слiдом  за  Максимом уздовж  берега.  Було  спечно,
комбiнезон швидко пiдсох, тiльки у чоботах ще хлюпало. Максим рухався шпарко
i впевнено, нiби точно знав, куди потрiбно йти, хоча навкруги нiчого не було
видно, крiм моря лiворуч та  чималенького пляжу попереду i праворуч, а також
високих дюн  за  кiлометр  од  води.  За  дюнами  час  вiд  часу  з'являлися
розчухранi верхiвки лiсових дерев.
     Вони пройшли близько  трьох кiлометрiв,  i Гай весь  час думав,  куди ж
вони прямують  i  де  взагалi  перебувають. Запитувати  вiн  не хотiв, хотiв
допетрати  сам, однак, пригадавши  всi  обставини,  допетрав лише,  що  десь
попереду повинно бути  гирло Блакитної Змiї, а просуваються вони
на  пiвнiч  --  незрозумiло  куди i  незрозумiло  навiщо...  Мiзкувати  йому
незабаром набридло. Притримуючи зброю, вiн пiдтюпцем наздогнав Мака i спитав
напрямки, якi у них тепер, власне, плани.
     Максим  охоче вiдповiв, що  планiв  певних  у  них  з Гаєм  тепер
немає    i    залишається    покладатися     на    випадковостi.
Залишається  їм сподiватися  на те, що яка-небудь бiла субмарина
пiдiйде  до берега, i вони приспiють до неї ранiше, нiж легiонери. Але
оскiльки  ждати  на  такий  випадок  посеред  сухих  пiскiв  --  задоволення
сумнiвне,  треба спробувати  дiйти до  Курорту,  який мусить бути  десь  тут
неподалiк. Саме мiсто, ясна рiч,  давно зруйноване, але  джерела там напевно
збереглися, i взагалi буде дах над головою. Переночуємо в мiстi, а там
подивимося.  Можливо,  їм доведеться  перебути на  узбережжi  не  один
десяток днiв. Гай обережно зауважив, що план цей видається йому якимсь
дивним, i Мак негайно погодився з цим i з надiєю у голосi спитав  Гая,
чи  немає у  того в запасi якого-небудь iншого плану, розумнiшого. Гай
сказав,  що, на жаль, нiякого iншого плану у  нього немає, але що слiд
пам'ятати про  жандармськi  танковi  патрулi, якi,  наскiльки  йому  вiдомо,
забиваються вздовж  узбережжя  на пiвдень  дуже далеко.  Максим спохмурнiв i
сказав, що  це  погано,  що слiд бути  насторожi i не  дати  заскочити  себе
зненацька, пiсля чого певний час суворо розпитував Гая про тактику патрулiв.
Дiзнавшись, що танки патрулюють не стiльки берег, скiльки море, i що вiд них
можна   легко   сховатися,  залiгши  в   дюнах,  заспокоївся  i  почав
насвистувати незнайомий марш.
     Пiд цей марш вони  протьопали ще кiлометрiв зо два, а Гай i далi думав,
як же  їм  поводитися,  якщо  патруль  їх усе-таки помiтить,  i,
придумавши, виклав свої мiркування Максимовi.
     Якщо нас виявлять,-- сказав  вiн,--  набрешемо,  буцiмто  мене  викрали
виродки,  а  ти  за ними погнався i вiдбив мене; блукали ми з тобою, блукали
лiсом i от сьогоднi вийшли сюди...
     А що нам це дасть? -- спитав Максим без особливого ентузiазму.
     А те  нам  це дасть,--  розгнiвано сказав Гай,--  що нас  принаймнi  не
рiшать на мiсцi.
     Оце вже дзуськи,-- твердо сказав Максим.-- Рiшати я себе вже не дам, та
й тебе також...
     А якщо танк? -- iз захватом спитав Гай.
     --  -  А  що танк?  --  сказав Максим.--  Подумаєш,  танк...  Вiн
помовчав трохи,  а  потiм раптом задумливо  сказав: А знаєш,  непогано
було б нам захопити танк. Гай помiтив, що думка ця дуже йому до вподоби.
     -- Чудова в тебе iдей, Гаю,-- сказав Максим.-- Так ми
     i зробимо. Захопимо танк. Як тiльки вони з'являться, ти
     зараз же смальни у повiтря з автомата, а я закладу руки за
     спину, i ти ведеш мене пiд конвоєм прямо до них. А там
     уже мiй клопiт. Але дивись тримайся осторонь, не потрап
     пiд руку i, головне, бiльше не стрiляй...
     Гай запалився  i  негайно  запропонував iти по дюнах, щоб їх було
видно здалеку. Так вони i вчинили. Пiднялися на дюни.
     I вiдразу побачили бiлу субмарину.
     За  дюнами  вiдкривалася  невеличка  мiлководна   бухта,  i   субмарина
вивищувалася  над  водою за сотню метрiв од  берега.  Власне, вона зовсiм не
була схожа на субмарину i  тим бiльше на бiлу. Гай вирiшив попервах,  що  це
або  туша  якоїсь   велетенської  двогорбої  тварини,  або
химерної форми скеля, яка не знати  навiщо постала з  пiскiв...  Проте
Максим  умить  збагнув,  що  це таке.  Вiн навiть  припустив,  що  субмарина
покинута, що  стоїть  вона  тут уже кiлька  рокiв i що  її
засмоктало в пiсках.
     Так i виявилося. Коли вони дiсталися до бухти i спустилися до води, Гай
побачив, що довгий корпус  i обидвi надбудови вкритi iржавими  плямами, бiля
фарба полущилася, артилерiйська площадка звернута набiк i гармата дивиться у
воду. В обшивцi зяяли чорнi дiрки з закоптiлими краями,-- нiчого живого там,
звiсно, залишитися не могло.
     А  це  точно бiла субмарина?  --  спитав  Максим.--  Ти  бачив їх
ранiше?
     По-моєму,  вона,--  вiдповiв  Гай.--  На  узбережжi я  нiколи  не
служив,  але нам показували  фотокартки,  менто-грами... описували... Навiть
ментофiльм  був --  "Танки  в береговiй оборонi"...  Це  вона. Треба думати,
винесло штормом у бухту, сiла вона на мiлину, а тут наспiв патруль... Бачиш,
як її подiрявили? Не обшивка, а решето...
     Еге ж, схоже,-- промурмотiв Максим, вдивляючись.-- Ходiмо глянемо?
     Гай зам'явся.
     Взагалi-то, звiсно, можна,-- проказав вiн невпевнено.
     А що таке?
     Та як тобi сказати...
     Справдi, як йому сказати? От капрал  Серембеш, тертий вояк,  розповiдав
якось  у темнiй пiсля  вiдбою казармi, нiбито  на бiлих субмаринах ходять не
звичайнi моряки -- мертвi моряки на них ходять, служать свiй другий  термiн,
декотрi  --  з  боягузiв, хто. загинув,  пойнятий  страхом, тi дослужують...
Морськi демони нишпорять по дну моря, ловлять потопельникiв i комплектують з
них екiпажi... Але ж таке Маковi не розповiси --  засмiє,  а  смiятися
тут,  здається,  нiчого...  Або,  наприклад,  дiйсний  рядовий  Лепту,
розжалуваний  з офiцерiв, нацмулившись,  говорив просто:  "Усе  це,  хлопцi,
дурницi -- виродки вашi, мутанти  всiлякi, радiацiя,-- це все пережити можна
i подолати можна, а головне,  хлопцi, молiть бога, щоб  не занiс вiн вас  на
бiлу  субмарину:  краще,  хлопцi, вiдразу  потонути, анiж  хоча  б рукою  до
неї доторкнутися, хто-хто, а я знаю..." Абсолютно невiдомо було,  чому
Лепту  розжалували,  одначе  служив вiн  ранiше на  узбережжi  i  командував
сторожовим катером...
     Розумiєш,--  сказав Гай проникливо,--  є всiлякi  забобони,
легенди всiлякi... Я  тобi про них не  розповiдатиму,  але от  ротмiстр Чачу
говорив, що всi цi субмарини заразнi i що забороняється пiднiматися на
борт... наказ навiть такий є, кажуть, мовляв, пiдбитi субмарини...
     Гаразд,-- сказав Максим.-- Ти тут постiй, а я пiду. Подивимося, яка там
зараза.
     Гай не встиг i слова сказати,  лише рота вiдкрив, а Максим уже стрибнув
у воду, пiрнув i довго не показувався: Гай навiть дихати  перестав, чекаючи,
коли  це  чорноволоса  голова  з'явилася  бiля облущеного  борту  якраз  пiд
пробоїною. Спритно i без зусиль, як  муха по стiнi,  коричнева постать
видряпалася на перехняблену палубу, злетiла на носову надбудову i щезла. Гай
судомно  вiдiтхнув,  потупцяв на мiсцi i пройшовся уздовж води туди-сюди, не
зводячи очей з мертвого iржавого страховиська.
     Було тихо, навiть хвилi не  шамотiли  у  цiй мертвiй  бухтi.  Бiле, без
жодної хмарки небо, мертвi бiлi дюни,  все  сухе,  гаряче, зацiпенiле.
Гай з  ненавистю  глянув на  iржавий кiстяк.  "Треба ж, невезiння  яке: iншi
роками служать i нiяких субмарин не бачать, а тут на тобi, звалилися з неба,
годинку протьопали, i ось вона, ласкаво просимо... I як  це  я на таку
справу  вiдважився?..  Це  все  Максим...  У  нього на словах усе так  гарно
виходить, що начебто i думати нема про що, i боятися нiчого... А може, я  не
боявся  тому,  що  уявляв  собi бiлу  субмарину  живою, бiлою, святковою, на
палубi  моряки,  усi в  бiлому... А тут  труп  залiзний... I мiсце яке
мертве,  навiть вiтру немає... А  вiтер тут був,  точно пам'ятаю: поки
йшли,   вiтер   вiяв  в  обличчя,  свiжий  такий  вiтерець..."   Гай  тоскно
роззирнувся, потiм  сiв на пiсок, поклав поруч автомат  i заходився нерiшуче
стягувати  правий  чобiт.  "Треба ж,  тиша  яка!..  А  якщо  вiн  зовсiм  не
повернеться?  Проковтнуло  його  це  стерво  залiзне, i духу  вiд  нього  не
лишилося... Тьху-тьху-тьху..."
     Вiн здригнувся i впустив чобiт:  протяжливий моторошний звук виник  над
бухтою, чи  то виття,  чи то вереск, нiби чорти  проскребли по грiшнiй  душi
iржавим ножем.  О боже, та це ж  просто люк  розчинився залiзний, приiржавiв
люк...  "Тьху  ти,  справдi, аж у пiт  кинуло!  Розчинив люк,  отже,  вилiзе
зараз... Нi, не вилiзає..."
     Кiлька хвилин Гай, витягнувши шию,  дивився на  субмарину,  дослухався.
Тиша. Та ж  сама  страшна тиша i  навiть ще страшнiша  пiсля  цього iржавого
виття... А може, вiн, це... не розчинився люк, а зачинився? Сам зачинився...
Перед  змертвiлими очима  Гая  з'явилося  видиво: важкi  сталевi дверi  самi
зачиняються  за Максимом,  i  сама собою  повiльно закривається  важка
засувка...  Гай облизав пересохлi  губи,  ковтнув  без слини, потiм  гукнув:
"Агов, Маку!"  Не  вийшла  крику... так, сичання  лише... Боже, хоча б  звук
який-небудь!  "Еге-гей!"-- заволав  вiн у вiдчаї.  "Е-ей..."--  понуро
вiдгукнулися дюни, i знову зробилося тихо.
     Тиша. I кричати сил уже не було...
     Не  вiдводячи  очей  вiд  субмарини, Гай  намацав  автомат,  тремтячими
пальцями  перевiв  запобiжник  i,  не  цiлячись,  випустив  у  бухту  чергу.
Протрiскотiло коротко,  безсило i як  у вату. На гладенькiй  водi здiйнялися
фонтанчики,  розiйшлися  кола. Гай  пiдняв  ствол  вище  i  знову  натис  на
спусковий гачок.  Цього разу звук вийшов:  кулi загукали по металу, вискнули
рикошети, вдарила луна. I  -- нiчого. Нiчогiсiнько. Анi звуку  бiльше,
наче вiн тут сам, наче вiн i завжди був сам. Наче потрапив вiн сюди невiдомо
як, занесло, мов у маячному снi, у це мертве  мiсце, тiльки не прокинутися i
не отямитися. I тепер залишатися йому тут самому назавжди.
     Нетямлячись,  Гай,  як  був, в  одному чоботi,  зайшов  у воду,  спершу
неквапом, затим  дедалi  шпаркiше, вiдтак  побiг, високо задираючи  ноги, до
пояса у водi, схлипуючи i лаючись уголос. Iржаве громадище насувалося.
Гай  то  брiв,  розгрiбаючи  воду,  то  кидався уплав,  дiстався  до  борту,
спробував видряпатися  --  нiчого  не  вийшло: обiйшов  субмарину  з  корми,
вчепився за  якiсь троси, видряпався,  обдираючи руки i колiна,  на палубу i
спинився,  обливаючись  сльозами. У  нього не  було  жодного сумнiву, що вiн
загинув. "Е-ей!"-- крикнув вiн здушеним голосом.
     Тиша.
     Палуба була порожня, на дiрчастому залiзi налипли  сухi водоростi, нiби
обросло залiзо нечесаним волоссям. Носова
     надбудова  величезним  плямистим грибом  нависала  над  головою збоку у
бронi зяяв широкий  рваний  рубець. Гупаючи  чоботом по залiзу,  Гай обiйшов
надбудову i  завважив  залiзнi  дужки, що  вели  нагору, ще  вологi, закинув
автомат  за  спину, полiз.  Лiз  довго, цiлу вiчнiсть,  у  задушливiй  тишi,
назустрiч  неминучiй  смертi,  назустрiч  вiчнiй смертi, видряпався i затих,
стоячи  навкарачки. Страховисько вже чекало на нього,  люк був навстiж, нiби
сто рокiв  не зачинявся, i навiть завiси знову приiржавiли,-- прошу, мовляв.
Гай пiдповз до чорної розкритої пащi, зазирнув... Голова у нього
пiшла обертом, його занудило. Iз залiзної горлянки щiльною масою
випирала  тиша, роки  i роки застояної, перепрiлої тишi. I
Гай раптом уявив собi, як там, у жовтому зогнилому свiтлi, задушений тоннами
цiєї тишi,  на смерть б'ється один проти всiх  добрий друг
Мак, б'ється з останнiх сил i кличе: "Гаю! Гаю!", а тиша, осмiхаючись,
пiдминає Мака пiд себе, душить, чавить. Це було неможливо витерпiти, i
Гай полiз у люк.
     Вiн  плакав i квапився,  зiрвався  зрештою i беоехнувся  униз, пролетiв
кiлька метрiв  i  впав  на • пiсок. Тут був  залiзний  коридор,  тьмяно
освiтлений небагатьма запорошеними лампочками, на пiдлозi пiд шахтою за роки
й роки нанесло тонкого пiску. Гай пiдхопився -- вiн усе ще квапився, вiн усе
ще дуже боявся спiзнитися -- i побiг навмання з криком:
     Я тут, Маку!.. Я йду... Йду...
     Чого ти  репетуєш? -- невдоволено  спитав Максим,  вистромляючись
мовби з стiни.-- Що сталося? Пальця порiзав?
     Гай  зупинився i  опустив  руки.  Вiн був  близький  до  непритомностi,
довелося  зiпертися  на  перегородку.  Серце  калатало  шалено,  удари  його
гримкотiли у вухах,  наче барабанний  бiй, голос не  слухався. Максим якийсь
час  дивився  на  нього з подивом,  вiдтак, мабуть, зрозумiв:  протиснувся в
коридор -- дверi вiдсiку  знову  пронизливо  вискнули,--  пiдiйшов до нього,
взяв за плечi, трусонув, потому притягнув до себе, обiйняв, i  кiлька секунд
Гай   у  солодкому   забуттi  лежав  обличчям   на  його  грудях,  поступово
отямлюючись.
     -- Я гадав... тебе тут... що ти тут... що тебе...
     -- Нiчого, нiчого,-- сказав Максим лагiдно.-- Це я ви
     нен, потрiбно було тебе вiдразу покликати. Але тут дивнi
     речi, розумiєш.
     Гай вiдсторонився, обтер мокрим рукавом нiс, потiм обтер мокрою долонею
обличчя i лише тодi вiдчув сором.
     Тебе немає i немає,--  сказав вiн сердито, ховаючи очi.-- Я
кличу, я стрiляю... Невже важко було вiдгукнутися?
     Масаракш, я нiчого не чув,-- винувато сказав Максим.--  Розумiєш,
тут  чудовий радiоприймач...  Я й не  знав, що  у  вас  вмiють  робити  такi
потужнь...
     "Приймач",  "приймач"...-- бурчав  Гай,  протискуючись у напiврозчиненi
дверi.--   Ти  тут  розважаєшся,  а   людина   через   тебе   мало  не
збожеволiла... Що це у них тут?
     Це  було досить просторе  примiщення iз  зотлiлим килимом на пiдлозi, з
трьома напiвкруглими плафонами у  стелi, з яких горiв лише  один. Посерединi
стояв круглий стiл, навколо столу --  крiсла. На стiнах  висiли якiсь  дивнi
фотокартки  у рамках, картини,  лахмiттям звисали рештки окса^-митової
оббивки.  У кутку потрiскував  i завивав великий  радiоприймач -- Гай  таких
нiколи не бачив.
     Тут  щось  схоже  на   кают-компанiю,--  сказав  Максим.--  Ти  походи,
подивись, тут є на що подивитися.
     А екiпаж? -- спитав Гай.
     Нiкого немає. Нi живих, нi мертвих.  Нижнi вiдсiки залитi  водою.
По-моєму, вони усi там...
     Гай здивовано глянув на нього. Максим вiдвернувся, обличчя у нього було
заклопотане.
     -- Мушу тобi сказати,-- мовив вiн,-- це, здається, доб
     ре, що ми до Iмперiї не долетiли. Ти подивись, подивись...
     Вiд  пiдсiв  до  приймача  i  заходився  коло  верньєрiв,  а  Гай
роззирнувся, не  знаючи,  з чого почати, затим  пiдiйшов  до  стiни i  почав
роздивлятися розвiшанi фотокартки. Певний час вiн нiяк  не мiг второпати, що
це за знiмки. Потiм збагнув: рентгенограми. На нього дивилися невиразнi, всi
як один, вишкiренi черепи. На  кожному знiмку був нерозбiрливий пiдпис, нiби
хтось  ставив  автографи.  Члени  екiпажу?  Знаменитостi  якi-небудь?..  Гай
здвигнув  плечима.  Дядечко Каан, можливо, що-небудь i розiбрав би тут, а ми
-- люди простi...
     У  дальному  кутку  вiн  завважив великий  барвистий  плакат,  красивий
плакат,  у  три фарби...  Щоправда,  плiснявою  взявся...  На  плакатi  було
синє  море, з моря виходив,  наступивши однiєю ногою  на  чорний
берег,  помаранчевий  красень  у  незнайомiй  формi,  дуже  мускулястий i  з
непропорцiйною маленькою головою, що складалася наполовину з могутньої
шиї. В  однiй  руцi богатир стискав  сувiй  з  незрозумiлим написом, а
другою  стромляв  у  суходiл  палаючий  смолоскип.  Вiд  полум'я  смолоскипа
займалося пожежею якесь мiсто, у вогнi корчилися почварнi на вигляд
     виродки,  i ще дюжина виродкiв  рачки  розбiгалися навсiбiч. у горiшнiй
частинi плаката було щось написано великими хвостатими лiтерами. Лiтери були
знайомi,  але  слова  з  них утворювалися такi, що їх  неможливо  було
вимовити.
     Що  довше Гай дивився  на плакат, тим менше  плакат йому подобався. Вiн
чомусь  згадав  плакат у  казармi: там  був зображений чорний  орел-легiонер
(також  з  дуже  маленькою  головою  i  могутнiми  м'язами),  який   смiливо
вiдстригав велетенськими ножицями голову потворному, бородавчастому змiю, що
висунувся з моря.  На  лезах ножиць було,  пригадується, написано:  на
одному --  "Бойовий",  на другому -- "Легiон". "Ага...--  мовив до себе Гай,
востаннє кидаючи погляд на плакат.-- Це ми ще подивимося... Подивимося
ми ще, хто кого припече, масаракш!"
     Вiн вiдвернувся од плаката, зробив кiлька крокiв убiк
     i остовпiв.
     З  елегантної лакованої полицi  дивилося  на нього скляними
очима  знайоме  обличчя,  квадратне,  з  русявою  чуприною  над  бровами,  з
прикметним рубцем  на правiй щоцi...  Ротмiстр Пудураш.  Вогненосний  герой,
командир  роти у  Бригадi Мертвих-але-Незабутнiх,  який  потопив  одинадцять
бiлих субмарин i загинув у  нерiвному бою. Його погруддя,  увiнчане  букетом
сухоцвiту,  красувалося на  кожному  плацу, а голова його, висхла, з жовтою,
мертвою шкiрою, була чомусь тут. Гай позадкував.  Так, це  найсправжнiсiнька
голова. А он  iще голова -- незнайоме гостре обличчя. I ще голова... 1
ще... Скiльки їх тут?
     Маку! -- сказав Гай.-- Ти бачив?
     Так,-- сказав Максим.
     Це голови! -- сказав Гай.-- Справжнi голови...
     Подивись альбоми на столi,-- сказав Максим.
     Гай  через  силу  вiдiрвав  погляд  от моторошної колекцiї,
повернувся i  нерiшуче  пiдiйшов до  столу.  Приймач  щось горлав незнайомою
мовою,  лунала  музика,  тарахкотiли  розряди,  i  знову  хтось  говорив  --
украдливо,  оксамитовим,  значущим  голосом:  "Знищення,  повне й  остаточне
знищення..."
     Гай наздогад узяв  один  з альбомiв i вiдгорнув тверду,  ооклеєну
шкiрою   обкладинку.   Портрет.   Дивне   довгасте  обличчя   з   пухнастими
бакенбардами, що  звисають зi щiк на плечi, волосся над лобом поголене,  нiс
гачком, розрiз нiздрiв  незвичний. Неприємне обличчя, неможливо уявити
його  .собi  усмiхненим. Незнайомий мундир, якiсь  значки  чи медалi  у  два
ряди... Оце так тип... Певно, яке-небудь  цабе. Гай перегорнув сторiнку. Той
самий тип у компанiї з iншими  типами на мiстку бiлої субмарини,
знову похмурий, хоча iншi вишкiряють зуби. На задньому планi, не в фокусi,--
щось  схоже  на  набережну,  якiсь  незнайомi  будiвлi,  невиразнi   силуети
дивовижних дерев...  Наступна  сторiнка.  У Гая  перехопило  подих: палаючий
"дракон"  зi збитою  набiк  баштою: з  вiдчиненого  люка  звисає  тiло
легiонера-танкiста, i  ще  два  тiла,  одне  на  одному,  збоку, а над ними,
розчепiривши ноги, той самий  тип з пiстолетом в опущенiй руцi, у шапцi,  що
скидається на артилерiйську гiльзу. Дим вiд "дракона"  густий, чорний,
а от мiсця  знайомi -- цей самий берег,  пiщаний  пляж i дюни позаду...  Гай
увесь напружився, перегортаючи сторiнку, i не даремно. Натовп мутантiв,  душ
двадцять, усi  голi,  цiла купа виродкiв,  стягнутих однiєю  мотузкою.
Кiлька дiловитих пiратiв у ковпаках, зi смолоскипами, а обiч знову  цей  тип
-- щось,  схоже, наказує, витягнувши правицю, а  лiва рука  лежить  на
рукiв'ї кортика. До чого ж моторошнi цi  виродки, дивитися  страшно...
Проте далi пiшло ще страшнiше.
     Та сама  купа мутантiв,  але  вже згорiла.  Тип  вiддалеки  нюхає
квiточку, гомонить з iншим типом, повернувшись до трупiв спиною...
     Велетенське дерево в лiсi, суспiль обвiшане тiлами. Висять хто за руки,
хто за ноги, i  вже не виродки -- на одному картатий пiджак виховуваного, на
другому -- чорна куртка легiонера.
     Старий прив'язаний до стовпа. Обличчя викривлене,  кричить,  заплющивши
очi. Тип тут i вродився -- iз заклопотаним виглядом перевiряє медичний
шприц...
     Вiдтак знову повiшенi, палаючi, згорiлi мутанти, виховуванi, легiонери,
рибалки, селяни,  чоловiки, жiнки, старi, малеча... Панорамний знiмок: лiнiя
пляжу, на дюнах -- чотири машини, усi горять, на передньому  планi двi чорнi
фiгурки  зi  здiйнятими  руками...  Досить. Гай  закрив  i  пожбурив альбом,
посидiв кiлька секунд, потiм iз прокльоном поскидав усi альбоми на  пiдлогу,
пiдхопився й оббiг кругом столу.
     -- Це ти з ними хочеш домовлятися?! -- загорлав вiн
     Максимовi у спину.-- Хочеш їх привести до нас?! Цього
     ката?! -- Вiн пiдскочив до альбомiв i копнув їх ногою.
     Максим вимкнув приймач.
     -- Не шаленiй,-- сказав вiн.-- Нiчого я вже не хочу.
     I нема чого на мене гримати, якщо ви самi виннi, проспали
     свiй свiт, масаракш, збидлiли, як найпослiдуща звiрота! Що
     тепер з вами робити? -- Вiн зненацька опинився бiля Гая,
     схопив його за барки.-- Що менi  тепер робити з вами? -- гаркнув вiн.--
Що? Що? Не знаєш? Ну, говори!
     Гай мовчки вертiв шиєю, мляво вiдпихаючись. Максим
     вiдпустив його.
     Сам знаю,-- сказав вiн похмуро.-- Нiкого не можна
     приводити. Кругом звiрота... На них самих насилати тре
     ба # Вiн
     пiдхопив з пiдлоги один з альбомiв i почав
     рвучко гортати сторiнки.-- Який свiт запоганили! -- говорив вiн.-- Який
свiт! Ти поглянь, який свiт!..
     Гай дивився йому поверх руки. В  цьому альбомi не було нiяких страхiть,
просто  краєвиди  рiзних  мiсць,  дивовижної  краси  i  чiткостi
кольоровi   фотокартки   --   синi   бухти,   облямованi   буйною   зеленню,
слiпучої  бiлизни мiста над морем,  водоспад у гiрськiй ущелинi, якась
чудова  автострада  i  потiк  рiзноколiрних авто на  нiй, i якiсь старовиннi
палаци, i снiговi вершини над хмарами, i  хтось весело мчить снiговим схилом
гори на лижах, i дiвчата, смiючись, пустують у морському прибої.
     -- Де це все тепер? -- говорив Максим.-- Куди ви все це
     подiли? Розмiняли на залiзо? Ех ви... людцi...-- Вiн пожбу
     рив альбом на пiдлогу-- - Ходiмо.
     Вiн  люто  навалився  на дверi,  зi  скреготiнням i вищанням  розчахнув
їх навстiж i попростував коридором. На палубi вiн спитав:
     їсти хочеш?
     Угу...-- вiдповiв Гай.
     Гаразд,-- сказав Максим.-- Зараз поїмо. Попливли.
     Гай вибрався на берег першим,  миттю  зняв чобiт, роздягнувся i розклав
одяг для просушування. Максим усе ще  плавав, i Гай не без тривоги стежив за
ним: дуже вже  глибоко пiрнав друг Мак i дуже вже довго залишався пiд водою.
Не  можна  так, небезпечно так,  як йому повiтря  вистачає?..  Нарештi
Максим усе-таки вийшов,  тарабанячи  за зябра величезну  могутню  рибину.  У
рибини був  ошелешений  вигляд,  нiяк  вона  второпати  не  могла, як  же це
її спiймали голими руками. Максим пожбурив її подалi
вiд води i сказав:
     -- Як на мене, ця годиться. Майже неактивна. Також,
     мабуть,  мутант. Прийми  пiгулки,  а  я  її зараз приготую.
її
     можна сирою їсти, я тебе навчу,-- сасiмi називається. Не
     1В? Давай ножа...
     Гай простягнув йому нiж, i Максим спритно i швидко Розiбрав рибину.
     тiм,
     Коли вони наїлися самi

     --  нiчого  не  скажеш, виявилося  цiлком  їстiвно,-- i  вляглися
голяка на гарячому пiску, Максим пiсля тривалого мовчання спитав:
     Якби ми потрапили до рук патрулiв, здалися, куди б вони нас вiдправили?
     Як -- куди? Тебе -- за мiсцем вiдбування, мене -- за мiсцем служби... А
що?
     Це точно?
     Куди вже точнiше... Iнструкцiя самого генерал-комен-данта. А чому
ти запитуєш?
     Зараз вирушимо шукати легiонерiв,-- сказав Максим.
     Танк захоплювати?
     Нi.  За  твоєю легендою. Тебе викрали виродки,  а  каторжник тебе
врятував.
     Здаватися? -- Гай  сiв.--  Як же так?..  I менi  також? Назад пiд
випромiнювання?
     Максим мовчав.
     Я ж знову телепнем стану...-- безпомiчно сказав Гай.
     Нi,-- сказав Максим.--  Тобто так, звiсно... але це вже буде не так, як
ранiше... Ти, звiсно, будеш трiшки  телепнем,  але ж тепер ти будеш вiрити в
iнше, в  правильне...  Це,  звiсно,  також... Але все-таки  краще,  набагато
краще...
     Але  ж  навiщо?  --  у  вiдчаї  закричав Гай.--  Навiщо  це  тобi
потрiбно?
     Максим провiв долонею по обличчю.
     -- Рiч у тiм, Гаю, друже,-- сказав вiн,-- що почалася
     вiйна. Чи то ми напали на хонтiйцiв, чи то вони на нас...
     одне слово, вiйна...
     Гай з жахом дивився на нього. Вiйна... Рада... Боже, але навiщо це все?
Знову все спочатку...
     -- Нам потрiбно бути там,-- вiв далi Максим.-- Мобiлi
     зацiю вже оголошено, усiх кличуть до лав, навiть нашого
     брата каторжника амнiстують -- i до лав... i нам потрiбно
     бути разом, Гаю. Добре було б, якби я потрапив пiд твоє
     командування...
     Гай   майже  не  слухав  його.   Вчепившись  пальцями  у  волосся,  вiн
розхитувався  з боку на бiк i  повторював  сам  до  себе: "Навiщо, будьте ви
проклятi!.. Будьте ви тридцять три рази проклятi!.."
     Максим трусонув його за плече.
     -- Зараз же вiзьми себе в руки! -- сказав вiн суворо.--
     Не розкисай. Нам зараз битися доведеться, розкисати
     нiколи...-- Вiн пiдвiвся i знову потер обличчя.-- Щоправда,
     з вашими проклятими баштами... Масаракш, нiякi башти їм
     не допоможуть... Вдягайся швидше, i ходiмо. Нам слiд поспiшати.
     Швидше, Фанку, швидше! Я спiзнююсь.
     Слухаюсь.  Рада  Гаал...  Вона  вилучена   з  вiдання  пана  державного
прокурора i перебуває в наших руках.
     Де?
     у нас в  особняку "Кришталевий лебiдь". Вважаю за свiй обов'язок ще раз
висловити  сумнiв  щодо розумностi  цiєї акцiї. Навряд  чи
така  жiнка допоможе нам впоратися з Маком. Таких легко забувають,  i навiть
якщо Мак...
     Ви гадаєте, що Розумака дурнiший, нiж ви?
     Нi, але...
     Розумака знає, хто викрав жiнку?
     Боюсь, що так.
     Гаразд, нехай знає... З цим, мабуть, усе. Далi що?
     Сендi  Чичаку  зустрiчався  зi  Смикунцем. Смикунець,  схоже, погодився
познайомити його з Графом за умови...
     Стоп. Який Чичаку? Лобатий Чик?


     Так.
     Справи пiдпiлля мене  зараз  не цiкавлять. В  справi Максима у вас все?
Тодi  слухайте.  Ця  бiсова вiйна сплутала усi  плани.  Я вiд'їжджаю i
повернусь днiв за тридцять -- сорок. За цей час, Фанку, ви повиннi закiнчити
справу  Мака. До мого приїзду Мак повинен бути тут,  у цьому  будинку.
Дайте  йому  посаду,  нехай  працює,  дайте  йому  повну  волю,  проте
натякнiть --  дуже,  дуже  м'яко!  -- що вiд його  поведiнки  залежить  доля
Ради... В жодному  разi не дозволяйте їм зустрiчатися... Покажiть йому
iнститут, розкажiть, над чим ми працюємо... в розумних межах,  звiсно.
Розкажiть  про мене,  опишiть мене  як розумну,  добру,  справедливу людину,
великого вченого. Дайте йому мої статтi...  крiм цiлком таємних.
Натякнiть,  що  я  в  опозицiї  до уряду.  У  нього  не  повинно  бути
анiнайменшого бажання залишити iнститут. У мене все. Запитання є?


     Так. Охорона?
     Нiякої. Це безглуздо.
     Стеження?
     Дуже обережне... А краще  не треба. Не сполохайте його. Головне --  щоб
вiн  не  захотiв  залишити  iнститут...  Масаракш,  i  в  такий  час я  мушу
їхати!.. Ну, тепер усе?
     Останнє запитання, вибачте, Мандрiвче.
     Так?
     Хто вiн усе-таки? Навiщо вiн вам?
     Мандрiвець пiдвiвся, пiдiйшов до вiкна i сказав, не озираючись:
     -- Я боюсь його, Фанку. Це дуже, дуже, дуже небезпечна людина.





     За  двiстi  кiлометрiв  вiд хонтiйського  кордону,  коли ешелон надовго
застряв  на  запаснiй  колiї  поблизу  якоїсь  невиразної,
замизканої станцiї,  новоспечений  рядовий  другого розряду  Зеф
домовився по-доброму  з охоронцем, збiгав до колонки за окропом i повернувся
з  портативним  приймачем.  Вiн  повiдомив, що на  станцiї  цiлковитий
бедлам,  вантажаться одразу двi бригади, генерали пересварилися  мiж  собою,
заґавилися,  i вiн,  Зеф, змiшавшись iз натовпом ординарцiв, денщикiв,
ад'ютантiв,  що  вирує довкола них,  поцупив цього приймача у одного з
лакуз.
     Теплушка  зустрiла  це  повiдомлення соковитим схвальним iржанням.  Усi
сорок   душ  негайно  скупчилися   навколо  Зефа.  Тривалий   час  не  могли
влаштуватися, комусь дали по зубах, аби  не  штовхався, лаялися i скаржилися
один на одного, поки Максим зрештою не гаркнув: "Цитьте, покидьки!" Тодi всi
заспокоїлися.   Зеф   увiмкнув   приймач   i   заходився  ловити   усi
станцiї   пiдряд.   Вiдразу   з'ясувалися   цiкавi   речi.   По-перше,
з'ясувалося,  що  вiйна ще  не  почалася.  Нiяких  кривавих  битв  не  було.
Хонтiйська  Бойова  Лiга, пойнята жахом,  горлала на весь свiт про те, що цi
бандити,  цi  узурпатори,  цi  так  званi  Вогненоснi  Творцi   скористалися
мерзенною провокацiєю своїх найманцiв у особi так званої i
горезвiсної   Хонтiйської  Унiї   Справедливостi  i  тепер
зосереджують свої сили на  кордонах багатостраждальної Хонтi.  В
свою  чергу,  Хонтiйська  Унiя лаяла, аж  гай  гудiв, Хон-тiйську  Лiгу, цих
платних  агентiв  Вогненосних  Творцiв, i  докладно  розповiдала,  як  хтось
переважаючими  силами   витiснив  чиїсь  виснаженi  попереднiми  боями
пiдроздiли через  кордон  i  не дає  їм  можливостi  повернутися
назад, саме ця обставина i стала для так званих Вогненосних Творцiв приводом
до  варварського  вторгнення,  що  його слiд чекати  з  хвилини  на хвилину.
I Лiга, i Унiя при цьому в однакових виразах туманно натякали на якiсь
атомнi пастки, готовi до зустрiчi пiдступного ворога.
     Крiм того,  Зеф спiймав якiсь передачi  на мовах, вiдомих  лише йому, i
повiдомив, що князiвство Ондол, виявляється,  ще iснує i, бiльше
того, продовжує вчиняти  розбiйницькi напади на острiв Хоззалг. (Жодна
людина у вагонi, крiм  Зефа, нiколи ранiше не чула нi про це  князiвство, нi
про такий острiв.) Проте головним чином ефiр був сповнений неуявленної
лайки мiж командирами частин i з'єднань, якi  силкувалися пробитися до
Головного Плацдарму по двох розхитаних залiзничних ниточках.
     Кримiнальники вважали, що  головне  -- перейти кордон, а там кожен буде
сам  собi  господар  i  кожне  захоплене  мiсто  вiддаватимуть  на три  днi.
Полiтичнi дивилися  на становище  бiльш  похмуро,  не чекали вiд майбутнього
нiякого  добра  i  прямо  виголошували,  що  їх  посилають  на  забiй,
висаджувати собою в повiтря атомнi мiни,  жоден  з них  живим не залишиться,
отож  добре  було б  дiстатися  до фронту  i там де-небудь  залягти, щоб  не
знайшли.   Позицiї  сперечальникiв   були  настiльки   протилежнi,  що
справжньої  розмови  не  вийшло,  i  диспут  невдовзi  перетворився  в
одноманiтну лайку  на адресу  паршивих тиловикiв,  якi  другу добу  не дають
жерти  i  вже, напевне,  встигли  розкрасти  увесь  шнапс.  Про  цей предмет
штрафники готовi були теревенити цiлiсiньку нiч, отож Максим i Зеф вибралися
з натовпу i полiзли на нари, криво збитi з необструга-них дощок.
     Зеф був голодний  i злий, вiн налаштувався було спати, але Максим  йому
не дав.  "Спатимеш потiм,-- суворо сказав вiн.-- Завтра, можливо,  будемо на
фронтi,  а  досi  нi  про  що  толком  не  домовилися..."  Зеф пробурчав, що
домовлятися нема  про що, що завтра буде  виднiше, що Максим сам не слiпий i
повинен бачити, в якiй вони опинилися трясовинi, що з цими  людцями кашi  не
звариш. Максим  заперечив,  що мова поки що не  про  кашу. Досi незрозумiло,
навiщо ця вiйна, кому  вона потрiбна, i нехай  Зеф  буде ласкавий не  спати,
коли з ним розмовляють, а подiлиться своїми мiркуваннями.
     Зеф,  одначе,  не  збирався  бути ласкавим i не  приховував Цього.  Вiн
бурчав,   позiхав,   перемотував   онучi,  обзивався,   але,   спонукуваний,
пiдбадьорюваний  i  пiдштовхуваний,  врештi-решт  розговорився   i  висловив
свої уявлення про причини вiйни.
     Таких можливих причин було, на його думку, принаймнi три. Можливо, вони
дiяли усi  разом,  а можливо,  переважала якась  одна.  А можливо,  iснувала
четверта, яка йому, Шефовi, поки що не спала на думку. Передовсiм економiка.
Всякому зрозумiло: коли економiка у паршивому станi, найкраще затiяти вiйну,
щоб  одразу всiм  заткнути  пельки.  Вепр,  який зуби з'їв  на питаннi
впливу економiки на полiтику, завбачав  цю вiйну ще кiлька рокiв тому. Башти
баштами, а злиднi злиднями. Навiювати голоднiй людинi, що  вона сита,  довго
не можна, не витримує психiка, а правити божевiльним  народом -- втiха
невелика,  особливо  якщо   врахувати,  що   божевiльнi  випромiнюванню   не
пiддаються...  Iнша  можлива  причина  -- колонiальне  питання.  Ринки
збуту, дешевi раби, сировина -- все, у що  можуть вкласти особистi  капiтали
Вогненоснi Творцi. Нарештi слiд мати на увазi, що вже багато рокiв гризуться
мiж собою Департамент громадського здоров'я i вiйськовi. Тут  уже  хто  кого
з'їсть. Департамент  громадського  здоров'я -- органiзацiя моторошна i
ненажерлива,    але   якщо   вiйськовi   дiї   розвиватимуться   бодай
скiльки-небудь успiшно, пани генерали вiзьмуть цю органiзацiю в шори. Проте,
якщо з вiйни нiчого путнього не вийде, в шори  будуть узятi пани генерали, i
тому  не  слiд  виключати,  що  уся  ця   затiя  --   хитромудра  провокацiя
Департаменту громадського здоров'я. Мiж  iншим, на те й схоже, якщо брати до
уваги  безладдя,  що  коїться  повсюди,  а також  те,  що  вже тиждень
горлаємо на весь свiт, а вiйськовi дiї, виявляється, ще  й
не починалися. А можливо, масаракш, i не почнуться...
     Коли Зеф дiйшов до цього мiсця, загримкотiли i забряжчали буфери, вагон
здригнувся, зокола пролунали  крики,  свистки,  гупотiння,  й ешелон  рушив.
Кримiнальники гримнули пiсню: "I знов анi жрання нам, анi шнапсу..."
     -- Гаразд,-- сказав Максим.-- Це у тебе виходить цiлком вiрогiдно.  Ну,
а як  тобi  уявляється хiд  вiйни, якщо вона усе-таки  почнеться? Що ж
тодi вiдбудеться?
     Зеф  агресивно  прогарчав,  що  вiн  не  який-небудь  генерал,   i  без
будь-якого переходу заповзявся розповiдати, як усе це йому уявляється.
Виявилося, що впродовж короткого перепочинку  мiж закiнченням свiтової
i  початком громадянської  вiйни  хонтiйцi  встигли вiдгородитися  вiд
свого колишнього  сюзерена могутньою лiнiєю  мiнно-атомних полiв. Крiм
того, у  хонтiйцiв,  безперечно,  була  атомна  артилерiя, i  в  їхнiх
полiтиканiв вистачило  глузду  усi  цi  багатства у  громадянськiй  вiйнi не
використовувати,   а   приберегти   для   нас.   Отож   картина   вторгнення
уявляється приблизно  такою. На  вiстрi  Головного Плацдарму вишикують
три або чотири штрафнi танковi бригади, пiдiпруть їх з тилу армiйським
корпусом:  а за армiйцями пустять загородзагони легiонерiв на важких танках,
оснащених випромiнювачами.
     Виродки,  схожi на мене,  рватимуться вперед,- рятуючись вiд променевих
ударiв,  армiйщина  рватиметься вперед  у  нападi променевого  ентузiазму, а
вiдхилення  вiд  такої норми, що неминуче  виникнуть,  знищуватимуться
вогнем жандармерiї. Якщо  хонтiйцi не йолопи, вони  вiдкриють вогонь з
далекобiйних  гармат  по  жандармських машинах,  проте вони,  треба  думати,
йолопи  i  займуться, треба  думати,  взаємознищенням  -- Лiга  у  цiй
веремiї накинеться на  Унiю, а Унiя упнеться зубами в горло  Лiзi. Тим
часом нашi звитяжнi вiйська глибоко зайдуть на територiю ворога, i почнеться
найцiкавiше, чого ми, на  жаль, вже не  побачимо. Наш уславлений броньований
потiк   втратить  компактнiсть   i   почне  розповзатися  по   країнi,
невблаганно  виходячи  iз  зони  дiї  випромiнювачiв.  Якщо Максим  не
набрехав  про Гая, у тих, що вiдiрвуться од  головних  сил,  негайно настане
променеве похмiлля, тим бiльш сильне, що енергiї на пiдстьобування пiд
час прориву легiонери не шкодуватимуть...
     -- Масаракш! -- заволав Зеф.-- Я так i бачу, як цi кре
     тини видряпуються з танкiв, лягають на землю i благають
     їх пристрелити. I добрi хонтiйцi, не кажучи вже про хон-
     тiйських солдатiв, якi осатанiли вiд усього цього неподоб
     ства, їм, звiсно, не вiдмовлять... Рiзня може статися не-
     чувана!
     Потяг набирав швидкiсть, вагон вiдчутно  розхитувало. У  дальному кутку
кримiнальники рiзалися в костi -- грали на охоронця: хилиталася  пiд  стелею
лампа, на нижнiх нарах хтось монотонно бубонiв -- схоже, молився.
     Тютюновий дим виїдав очi.
     -- Гадаю, у генштабi це враховують,-- вiв далi Зеф,--
     а тому нiяких стрiмких проривiв не буде. Буде млява
     позицiйна вiйна, хонтiйцi, попри все своє глупство, дотум-
     кають коли-небудь, у чiм рiч, i заходяться полювати на
     випромiнювачi... Загалом, не вiдаю, що буде,-- пiдсумував
     вiн.-- Я не знаю навiть, чи дадуть нам вранцi пожерти.
     Боюсь, що знов не дадуть: з якого лиха?
     Вони помовчали. Затим Максим сказав:
     -- Ти певен, що ми вчинили правильно? Що наше мiсце
     тут?
     Наказ штабу,-- пробурчав Зеф.
     Наказ наказом,-- заперечив Максим,-- проте у  нас також  є голови
на  плечах.  Може, правильнiше  було б Дременути  разом  з  Вепром.  Може, у
столицi ми були б кориснiшi.
     Можливо,-- сказав Зеф.--  А можливо,  й  нi.  Вепр Розраховує  на
атомнi  бомбардування...  Багато  якi  башти будуть  зруйнованi,  утворяться
вiльнi  райони... А якщо бомбардувань  не буде? Нiхто нiчого не  знає,
Маку.  Я  дуже  добре  уявляю  собi,  який розгардiяш  панує  зараз  у
штабi...-- Вiн замислився,  погладжуючи  бороду.-- От Вепр  торочив нам  про
бомбардування, але, як  на  мене, вiн  не для цього гайнув у столицю. Я його
знаю, вiн до  цих вождистiв давно добувається... Отож  цiлком можливо,
що i в нас у штабi голови полетять...
     Отже,  у  штабi  також бедлам,--  спроквола  мовив  Максим.-- Також  не
готовi...
     Як  вони  можуть бути готовi? -- заперечив Зеф.--  Однi мрiють  знищити
башти, iншi -- зберегти башти... Пiдпiлля -- це тобi не полiтична партiя, це
вiнегрет, салат з озерними грибками...
     Авжеж, салат...-- повторив  Максим.--  Сумно. Я сподiвався, що пiдпiлля
усе-таки  має  намiр  якось  використати  вiйну...  труднощi,  можливу
революцiйну ситуацiю...
     Пiдпiлля нi  дiдька не знає,-- похмуро сказав Зеф.--  Звiдкiля ми
знаємо, що це таке -- вiйна з випромiнювачами за спиною?
     -- Грiш вам цiна,-- сказав Максим, не стримавшись.'
     Зеф негайно скипiв.
     -- Ну, ти! -- гаркнув вiн.-- Обережнiше! Хто ти такий,
     щоб визначати нам цiну? Звiдкiля ти взявся, масаракш, що
     вимагаєш вiд нас того i цього? Бойове завдання тобi? Будь
     ласка. Все побачити, вижити, повернутися, доповiсти. Тобi
     видається занадто легким? Чудово! Тим краще для нас...
     I годi. Вiдчепись од мене, масаракш. Я хочу спати.
     Вiн  демонстративно  повернувся  до  Максима  спиною i раптом  загорлав
гравцям у костi:
     -- Ей, там, гробарi! Спати! Гайда по нарах! Та хутчiй,
     а то дiстанете на горiхи!..
     Максим  лiг горiлиць, заклав руки за  голбву i почав дивитися у  низьку
вагонну  стелю.  По стелi щось  повзало.  Тихо й  злостиво  перегиркувалися,
вкладаючись  спати,  гробарi.  Сусiда по лiву руку  стогнав i повискував увi
снi,-- вiн був приречений i  спав,  можливо, востаннє в життi. I
всi вони довкруг,  усi,  хто  схропував,  сопiв,  крутився,  спали,  мабуть,
востаннє  в життi.  Свiт був  тьмяно-жовтий, задушливий,  безнадiйний.
Стукотiли   колеса,   лементував   паротяг,   несло   горiлим   у   маленьке
заґратоване вiконечко...
     "Усе  струхлявiло  тут,--  думав  Максим.--  Жодної   живої
людини,  жодного  свiтлого  розуму.  I  знову  я  пошився в дурнi,  бо
понадiявся на  когось  або  на щось. Нi на що  тут не можна надiятися. Нi на
кого тут не можна розраховувати.
     Лише на самого себе. А що я один? Хай там як є, а iсторiю я знаю.
Людина одна нi на  що не здатна... Можливо, Чаклун має рацiю? Може, не
втручатися?  Спокiйно  i  холодно  з  висоти  свого  знання   невiдворотного
майбутнього, споглядати, як кипить, вариться, плавиться сировина, як встають
i   падають  наївнi,  незграбнi,   невмiлi  борцi,  стежити,  як   час
виковує  з них  булат  i  занурює цей булат  для  загартування у
потоки кривавого бруду, як сиплеться трупами окалина... Нi,  не вмiю. Навiть
мислити  такими  категорiями  неприємно...  Страшна,  одначе,  рiч  --
усталена  рiвновага сил. Але ж  Чаклун сказав,  що я -- також сила.  I
є конкретний ворог, отже, є точка прикладання для сили... Рiшать
мене  тут,-- подумав  вiн  раптом.--  Обов'язково. Але не завтра! --  суворо
сказав сам до себе.--  Це станеться, коли я виявлю себе як сила,  не ранiше.
Та й то -- подивимося... Центр,--  подумав  вiн.-- Центр. От що слiд шукати,
от на що потрiбно спрямувати органiзацiю. I я їх спрямую. Вони у
мене заходяться коло справи... Ти у мене матимеш конкретну справу, приятелю.
Ич,  як хропе. Хропи, хропи, завтра я тебе витягну... Гаразд,  треба  спати.
I  коли  вже  менi  вдасться поспати по-людськи?  У  великiй просторiй
кiмнатi, на свiжих простирадлах... Що у них тут  за  звичай --  спати безлiч
разiв на  одному й тому  ж  простирадлi?.. Атож, на  свiжих простирадлах,  а
перед  сном почитати гарну  книжку, вiдтак прибрати стiну  до саду, вимкнути
свiтло i  заснути... А вранцi поснiдати з батьком i розповiсти йому  про цей
вагон... Матерi про  це, звiсна рiч, розповiдати не можна... Мамо, ти май на
увазi,  я живий, усе  гаразд, i завтра зi мною нiчого не скоїться... А
потяг  рухається  без  упину, певно, хтось десь допетрав,  що без  нас
вiйни  не  почати... Як  там Гай у своєму  капральському  вагонi? Дико
йому,  напевне,  зараз:  там у них  ентузiазм...  Про Раду я давно не думав.
Дай-но я подумаю про Раду... Нi. Не час... Гаразд, Максиме, друже, бiдолашне
гарматне м ясо, спи". Вiн наказав собi i вмить заснув.
     Увi  снi вiн бачив сонце, мiсяць, зiрки.  Усе вiдразу, такий був дивний
сон.
     Спати випало недовго. Потяг зупинився,  зi  скреготом вiдкотилися важкi
дверi, i гучний голос  гаркнув: "Четверта  рото! Вилiзай!" Була п'ята годица
ранку,  розвиднялося,  стояв  туман,  i  мрячив  дрiбний  дощик.  Штрафники,
конвульсивно  позiхаючи, тiпаючись  вiд  остуди,  мляво  полiзли  з  вагона.
Капрали як  тут вродилися, злiсно i нетерпеливо хапали за ноги, стягували на
землю,   особливо   флегматичних   нагороджували   потиличниками,   горлали:
"Розбирайся  по екiпажах! До строю!.. Куди  прешся, бидло? З якого взводу?..
Ти,  пикастий, тобi  скiльки  разiв повторювати?.. Куди полiзли? Ану, хутко,
хутко, хутко!.. Розбирайтесь!"
     Сяк-так розiбралися по  екiпажах,  вишикувалися  перед вагонами. Якийсь
горопашний, заплутавшись у туманi, бiгав, розшукував свiй взвод  -- на нього
гримали  зусебiч.  Похмурий  зi  сну  Зеф,  борода  сторчма, хрипiв понуро й
виразно:  "Давайте, давайте,  шикуйте,  ми вам  сьогоднi  навоюємо..."
Капрал, який пробiгав мимо, на ходу дав йому у вухо. Максим негайно виставив
ногу -- капрал беркицьнувся у багно. Екiпажi вдоволено загиготiли. "Бригадо,
стр-р-рунко!"-- загорлав хтось невидимий.  Заволали, надриваючись, командири
батальйонiв,  пiдхопили командири  рот, забiгали  командири  взводiв.  Нiхто
"струнко"   не  став,  блiцтрегери  горбилися,  сховавши   руки  у  кишенях,
пританцьовували на мiсцi, щасливчики  багатiї  курили  не  криючись: в
рядах точилися балачки, що жерти, з усього видно, знову не дадуть, i  котись
вони  якнайдалi  з такою вiйною. "Бригадо,  вi-i-iль-но-о!  -- загорлав  Зеф
гучним  голосом.--  Р-розiйдись!  Обсмикатися!" Екiпажi  залюбки  розiйшлися
було,  проте знову  заметушилися капрали, i раптом  уздовж вагонiв  побiгли,
розтягуючись в рiдкувату  шерегу,  легiонери  в  лискучих  чорних  плащах, з
автоматами напоготiв.  I слiдом  за  ними  вздовж  вагонiв  насувалася
настрашена  тиша:  екiпажi  сквапливо  шикувалися,  пiдрiвнювались, дехто  з
блiцтрегерiв за давньою звичкою заклав руки за голову i розчепiрив ноги.
     Залiзний голос iз. туману  сказав  негучно,  проте  дуже  чутно:  "Якщо
хто-небудь iз мерзотникiв роззявить пащеку, накажу стрiляти".  Усi завмерли.
Нудотно спливали  хвилини,  заповненi чеканням. Туман  потроху  розсiювався,
вiдкриваючи  непоказну станцiйну  будiвлю,  мокрi рейки, телеграфнi  стовпи.
Праворуч,  перед  фронтом  бригади,  виявилася  темна  купка  людей.  Звiдти
долинали негучнi голоси, хтось роздратовано гаркнув: "Виконуйте наказ!"
     Максим  скосив  око назад -- позаду нерухомо  стояли легiонери, зиркали
з-пiд вiдлог з пiдозрою i ненавистю.
     Вiд  гурту  людей  вiдокремилася  лантухувата постать  у  маскувальному
комбiнезонi.  Це був  командир бригади екс-полковник Анiпсу, розжалуваний  i
ув'язнений за торгiвлю казенним пальним на чорному ринку.
     Похитавши перед собою цiпком i сiпнувши головою, вiн почав промову:
     -- Солдати!.. Я не помилився, я звертаюсь до вас як до
     солдатiв,  хоча всi ми --  i я  в тому числi -- поки що  звичайнiсiнькi
покидьки суспiльства... Будьте вдячнi,  що вам дозволяють нинi стати до бою.
За кiлька годин майже усi ви здохнете, i це буде добре, одначе тi з вас, хто
вцiлiє, заживуть, як у бога за пазухою. Солдатська пайка, шнапс i таке
iнше... Зараз ми вирушимо на позицiї, i ви сядете  у машини.  Справжня
дурниця -- пройти на  гусеницях  пiвтори сотнi кiлометрiв... Танкiсти з вас,
як з пляшки молоток, самi знаєте, але зате  все, до чого добудетесь --
ваше. Це  я  вам кажу, ваш бойовий товариш Анiпсу. Дороги назад немає,
зате є дорога вперед. Хто позадкує-- спалю на мiсцi. Це особливо
стосується   водiїв...   Запитань   немає.   Бр-р-ри-гадо!
Напра-во! Вперед... ЗiмкнисьЛобуряки, стоноги! Зiмкнутися наказано! Капрали,
масаракш!  Куди  дивитеся?..  Череда.  Розiбратися  по  чотири...   Капрали,
розберiть цих свиней по чотири! Масаракш...
     За допомогою легiонерiв капралам вдалося вишикувати бригаду в колони по
чотири, пiсля чого знову пролунала команда "струнко". Максим опинився зовсiм
поруч з командиром  бригади.  Екс-полковник був  п'яний  як чiп.  Вiн  стояв
похитуючись,  зiпершись  на  цiпок, раз по раз  струшував головою  i потирав
долонею люту сизу пику. Командири батальйонiв, також п'янi як нiч, трималися
у нього  за  спиною -- один безглуздо хихотiв, другий з тупою наполегливiстю
намагався  припалити  сигарету,  а  третiй повсякчас  хапався  за  кобуру  i
обмацував  ряди  налитими  очима. У  рядах заздрiсно  принюхувалися,  чулося
улесливо-схвальне  бурчання. "Давайте, давайте...-- мурмотiв  Зеф.--  Ми вам
навоюємо..." Максим роздратовано штурхнув його лiктем.
     -- Замовкни,-- сказав вiн крiзь зуби.-- Набридло.
     У цей час до полковника пiдiйшли  двоє-- жандармський ротмiстр  з
люлькою  в  зубах i якийсь  опасистий  цивiльний у  довгому плащi з пiднятим
комiром  i в  капелюсi. Максимовi  цивiльний  видався дивно знайомим,  i вiн
почав придивлятися. Цивiльний  щось сказав полковниковi  упiвголоса. "Га?"--
озвався  полковник, звертаючи на  нього кал